Невідома Волинь: Турський канал чи… річка Люцемер

12 липня 2025 р. 16:36

12 липня 2025 р. 16:36

Ось такими занедбаними виглядали у 2005 році переливні споруди на Оріхівській водоживильній системі. Зараз вони, після невдало проведеної демаркації кордону, опинилися на території білорусі.

Поблизу села Гірники міжнародну трасу Ковель – Брест перетинає рівний як струна і широкий як ріка Турський канал. Його історія мало кому відома. Хоч він, вочевидь, найстаріший магістральний канал України

Багато хто вважає будівничим каналу інженера генерал-лейтенанта Йосипа Іполитовича Жилінського (1834 – 1916). Підстави для таких припущень вагомі. Адже саме Жилінський за дорученням міністра державного майна росії Петра Валуєва 1873 року очолив Західну експедицію по проведенню меліоративних робіт на Поліссі. Під його керівництвом розроблено Генеральний план осушення заболочених районів цього краю. З 1874 по 1897 роки експедицією збудовано 4367 верст (верста – 1,067 км) меліоративних каналів, 549 мостів, 30 шлюзів, очищено від зарослів 127 верст русел рік. І хоч роботи проводилися на території трьох губерній, основний їх обсяг виконано в басейні ріки Прип’ять, де було прорито 70 відсотків усіх осушувальних каналів. Турський теж розташований тут. І все ж його збудували задовго до прибуття в наш край генерал-лейтенанта Жилінського. Але коли?

З 1874 по 1897 роки у басейні ріки Прип’ять було прорито 70 відсотків усіх осушувальних каналів.

Пошуки часу будівництва Турського каналу виявилися нелегкими. В краєзнавчій літературі про нього згадується лише мимохідь, як про довершений факт. Не допомогли й місцеві старожили. Так 78-річний мешканець села Гірники Сава Ващук, з яким зустрічався в листопаді 2008 року, розповів, що ні материн дядько Іван Чередюк, 1863 року народження, ні його батько не пам’ятали, хто і коли прокладав цей канал. Тобто, до приходу на Полісся експедиції Жилінського він був вже давно збудований.

Підтвердження цьому знаходжу й у виданому в 1898 році «Илюстрированном путеводителе Юго-Западной железной дороги. Линия Казатин – Граево» (Київ, 1899 р.).

«На 398-й версте от Казатина находится станция Заболотье, – читаємо в путівнику, – название которой хорошо характеризует эту местность. Местечко Заболотье, давшее имя этой станции, на берегу озера Тур, от которого начинается Турский водопровод, соединяющий озеро Тур с озерами Кисобул ( тепер Тисобул. – Авт. ) и Ореховым, а это последнее с ручьем Комаром. Далее на север этот канал получает название «Ореховского водопровода». Длина Турскаго водопровода составляет 40 верст без озер, которые он соединяет; ширина около 6 сажен (сажен – 2,13 метра), а глубина – 3–5 футов (фут – 0,305 метра). Ныне Турский канал признан ненужным и совершенно заброшен: сторожевые будки сняты, ремонта никакого не производится и мосты, перекинутые чрез него, не поддерживаются».

Висновок: канал вже в 1898 році мав досить солідний вік. Не міг же він за якихось два десятиліття прийти до такого занепаду.

Продовжуючи пошук в «Энциклопедическом словаре Брокгауза и Ефрона» в статті «Волынская губерния», читаю: «В северной части Ковельского уезда находятся так называемые водопроводы, по которым совершается сплав леса и которые служат вспомагательными каналами, соединяющими реки Припять и Турию с Днепро-Бугской системой. Самый длинный из этих каналов – Турский водопровод (40 верст) соединяющий озеро Тур с озерами Кисобул, Орехово, с ручьем Комаром».

О дин із шлюзів на водній магістралі Турського каналу. Фото: Микола ЯКИМЕНКО.

Отже, історія Турського каналу пов’язана з розпочатим 1775 року будівництвом Королівського (з 1847 – Дніпро-Бузького) каналу, яким вже 1785 року пінський суддя Бутримович відправив десять човнів із товаром до балтійського порту Гданськ. Однак судноплавство через літньо-осіннє мілководдя мало сезонний характер. Розпад Польщі, яка після 1795 року перестала існувати як самостійна держава, на багато десятиліть призупинив реконструкцію каналу.

Роботи відновилися лише 1837 року. Відомості про це знаходжу в книгах Петра Лукашика «История мелиорации земель Брестчины» (Брест, 1998) і «Обновление земли» (Брест, 2001), а також в історичній довідці, наданій державним унітарним підприємством «Дніпро-Бузький водний шлях» (Пінськ). Так ось спорудження трьох водопідвідних каналів – Білоозерського, Турського і Оріхівського – розпочалося в 1839-у. Турський канал, як і проритий у ті ж 1839 –1847 роки Білоозерський, мав постачати водою шлюзи Дніпро-Бузького каналу. Обидва з’єднали між собою по кілька великих озер, що слугували природними резервуарами води, яка самопливом надходила в розташовані в межиріччі Піни і Муховця шлюзи Дніпро-Бузького каналу. В довідниках і енциклопедіях XIX cтоліття їх так і називають – водопроводами. Турський, зокрема, розпочинався біля однойменного озера, яке на Волині за площею (1296 га) поступається лише Світязю (2750) і Пулемецькому (1630). Потім ніс свої води до озера Тисоболь, ще далі до озер Оріхове і Оріховець. А вже з останнього було прокладено Оріхівський канал, яким, власне, вода на 110-му кілометрі від Пінська і потрапляла в шлюзи Дніпро-Бузького каналу.

Цікаву сторінку цієї давньої історії відкриває і праця відомого вченого-краєзнавця XV століття Яна Длугоша «Аннали або хроніки славного Королівства Польщі». Торкнемо фактів, викладених у цій фундаментальній праці в розділі «Озера Холмської землі», написаній, нагадаю, приблизно 550 років тому. Аби не відволікатися від головного, цитуватиму лише ті його частини, які стосуються згаданої теми. Вони відкриють нові, невідомі досі, сторінки нашої географії:

«…Шацьке – велике озеро Холмської землі. Воно має два імені, бо місцеві називають його ще Люцемер (тепер Люцимер. – Авт. ). З нього витікає річка його ж імені – Люцемер… Також Турське – велике озеро Холмської землі… Воно також дало ім’я розташованому поруч селу… Наповнюється також і річкою Люцемер… Також Оріхове – велике озеро Холмської землі. Воно розташоване серед лісового пустища між селами Саморовице (тепер Самари) й Щедрогір і живиться річкою Люцемер, яка витікає з Турського озера і впадає з нього (Оріхівського) в сусіднє озеро, яке зветься Оріховець. Річка Люцемер, яка витікає з нього (Оріхівця), впадає в Остров’є (теперішня назва Волянське – вже радянська). Остров’є – озеро Холмської землі, розташоване поруч із селом Невір… Воно також живиться річкою Люцемер, яка, пройшовши після озера невеличкий шлях, зливається з рікою Прип’ять…».

Кожен, хто знає маршрут Турського каналу, зауважить, що він повністю, аж до озера Оріховець, співпадає з описаним у другій половині 1400-х років Яном Длугошем руслом річки Люцемер. Далі її шлях обривається з тієї причини, що в ХІХ столітті було облаштовано Оріхівську і Білоозерську водоживильні системи Дніпро-Бузького каналу. Для кращого наповнення водою першої було розширено, поглиблено і вирівняно русло річки Люцемер на ділянці від озера Турського до Оріхового. Тепер річка Люцемер на цій ділянці стала Турським каналом. Через озера Святе, Волянське і з’єднане з ними каналом Хабарище озеро Біле, проклали ще одну водоживильну систему – Білоозерську. Змінили і напрямок руху води з Волянського. Тепер вона тече не в Прип’ять, а в Дніпро-Бузький канал.

Ось так втручалися в природу наші пращури. Попри це біля села Невір і Шацька допитливі дослідники ще можуть знайти залишки русла зниклої за людської участі річки Люцемер. Така сумна історія забутої річки Люцемер, яка колись текла від Шацька до Невіра, де зливалася із Прип’яттю. Один із водних шляхів «із варяг у греки». Тема потребує дальших досліджень.

Микола ЯКИМЕНКО , почесний краєзнавець України.

Волинські