Обуренню свекрухи не було меж: «Він у мене головою звик працювати…»

12 липня 2025 р. 21:12

12 липня 2025 р. 21:12

«Плюнула – і сама зібрала шафу. У мене і шуруповерт для цього є».

Чоловік мені дістався абсолютно не пристосований для життя. Таке відчуття, що вчора з яйця вилупився. Як пралку запускати – не знає, як лампочки міняти – не знає. Навіть шафу за інструкцією зібрати не може

Ось через цю шафу і розгорівся весь сир-бор. Мабуть, це було останньою краплею, тому що я, зазвичай стримана і терпляча, верещала, як бензопила. Тому що дістало.

До весілля ми з чоловіком жили разом півроку. От як він освідчився, так ми і з’їхалися. І це було не моє рішення, а його. Я просто підтримала.

І якось так вийшло, що за ці півроку в нас усе було в побуті нормально. Нічого не ламалося, нічого не треба було лагодити, збирати і робити якісь маніпуляції. Тому я якось проґавила момент, що чоловік нічого не вміє. Ба більше, він вважає, що і не повинен нічого вміти: це йому матуся вселила. А синочок і радий слухати.

У нас розвалилася шафа. Цю шафу мені віддала ще бабуся, коли я купила квартиру. Я тоді на цю покупку вигребла всі свої гроші, вклала спадок від іншої бабусі і торгувалася як скажена. У підсумку сяк-так влізла в потрібну суму. Але ні на ремонт, ні на меблі вже грошей не було, тому збирали меблі «з бору по сосонці». Щось віддали батьки, щось купила в комісійці, щось друзі привезли.

Поступово я замінила все. І холодильник, який вмикався і вимикався з моторошними конвульсіями, і продавлений диван, і пралку. Шафа залишалася останньою.

Це – не мій обов’язок: нехай займаються люди, які на це вчилися…

Її, як поставили в кімнату, так шість років і не чіпали, тому що вона трималася на чесному слові. Але тут вирішили її трішки пересунути: а вона візьми – й розвалилася.

Збирати цього динозавра я сенсу не бачила, тому ми віднесли його на смітник, а я замовила нову шафу. Її привезли, залишили, треба було зібрати.

Я розраховувала, що мій чоловік, який працює інженером, зможе її зібрати, тим паче до шафи йшла докладна інструкція. Але чоловік подивився на мене, як на дурепу, і сказав, що не вміє цього робити. Він навіть шуруповерт жодного разу в руках не тримав.

– Ну, я ж не роблю сам нічого руками.

Звідки б мені це вміти? Це – не мій обов’язок: нехай займаються люди, які на це вчилися, – знизав плечима чоловік.

Так я теж у куховарки не наймалася. Це – не мій обов’язок, але щось я не бачу, щоб до нас приходила спеціально навчена жінка і готувала.  Чоловік від мого порівняння почервонів, сказав, що я вивертаю факти, образився і поїхав до мами: так-так, як в анекдоті. Я навіть не думала, що коли-небудь зі мною таке трапиться.

А потім мені зателефонувала обурена свекруха, яка відчитала, що я її хлопчика змушую щось робити руками.

– Він у мене головою звик працювати, йому не треба вміти шафи збирати, – обурювалася вона.

Щось поки що від його роботи головою прибутку в нашій родині не так і багато. Я заробляю більше, хоча в мене немає вищої освіти.

Я вважаю, що чоловік має або вміти збирати шафу, або заробляти стільки, щоб найняти спеціальних людей, про яких чоловік згадував. А тут у нас – ні те ні се.

Викликати я нікого не стала, плюнула – і сама зібрала шафу. У мене і шуруповерт для цього є. Весь вечір провозилася, тому що одній – не дуже зручно, але зібрала. І – без вищої технічної освіти.

Чоловік повернувся додому, як ні в чому не бувало. Не запитав навіть, хто шафу збирав. А раптом я коханця попросила, який звик працювати не тільки головою, а й іншими частинами тіла?

Не знаю, як далі складатимуться наші стосунки, але чоловікові вже було сказано, що наступна його втеча до мами стане останньою. Мені в чоловіках істеричка не потрібна.

Промовчав. Щоправда, я не знаю, що це означає: чи то згоден, чи то знову образився.

Василина СМЕТАНА, zyttia.org.

Волинські