Переможець Ігор Нескорених Сергій Гордієвич: про бойовий шлях, поранення та «золото» на змаганнях

16 липня 2025 р. 12:29

16 липня 2025 р. 12:29

«Якби можна було час повернути назад, не вагаючись, знову став би на захист України. Тільки б може знав, де стелити, — говорить переможець Ігор Нескорених ветеран російсько-української війни Сергій Гордієвич , маючи на увазі важке поранення, і додає, що  пішов на війну не тільки через сьогодення, а й заради пам’яті.

«У мого прадіда відібрали майно разом із пасікою, на яку він важко заробляв за кордоном, іншими словами  — розкуркулили. Один з червоноармійців побачив на ньому хромові чоботи — змусив зняти й віддати. Бабуся пережила Голодомор. А ще усі знаємо про розстріляне відродження і не лише. Я з дитинства не міг зрозуміти, як це — дозволити знущатися з нашого народу. Тому коли почалося повномасштабне — не вагався ні хвилини. Це моя помста. Це моя справа».

З народженням доньки уявляв, як поведе її до вівтаря

Сергій Гордієвич родом із Нововолинська закінчив Львівський університет фізичної культури та спорту, працював викладачем фізичного виховання у Нововолинському електромеханічному технікумі. Життя складалося спокійно й наповнено: викладання, спорт, молодість, згодом — кохання. Він зустрів Тетяну, закохався, одружився, і в їхньому домі з’явилося найбільше щастя — донечка Оленка.

«Вже тоді уявляв, як колись буду вести її до вівтаря, як триматиму за руку під час батьківського танцю… — з ніжністю згадує Сергій. — Потім мріяв — от прийде її випускний, і ми закружляємо з нею у вальсі. Та щоб усі ці мрії стали реальністю, треба було  стати на ноги, дати їй майбутнє».

Саме тому Сергій залишив роботу й поїхав на заробітки аж у Францію, працював на будовах. Пандемія COVID-19 змусила повернутися додому, та рук не опустив — знову працював, тепер уже на українських будовах. Робив усе, що міг, аби забезпечити сім’ю. Потім настало 24 лютого 2022 року. День, коли плани, мрії й навіть звичні речі зникли за однією межею — лінією фронту.

Війна застала Сергія у Львові. Того ранку зателефонувала дружина:  — Сергію, почалося…

Спершу не до кінця повірив. Але коли подзвонив товариш і сказав про вибухи, — серце стислося. Це вже була не паніка, не чутки — це була реальність. Сергій мовчки зібрав речі й того ж дня повернувся додому, у рідний Нововолинськ. Не вагаючись, приєднався до місцевої самооборони. Разом з іншими чоловіками стояв на блокпостах, перевіряв автівки, чергував уночі. Але відчував: цього замало.

«Не можу сидіти без діла і їсти борщі, які привозять волонтери. Я здатен на щось більше», — зізнавався сам собі.

На початку березня пішов до ТЦК. У нього був рюкзак вже зібраний. Але тоді в військкоматі розвели руками: поки що потрібні артилеристи, чекайте. Розчарування було глибоким. Сергій не просто хотів іти — він був готовий. Усім серцем. Розумів: десь там, під Києвом, палають ліси, тримаються хлопці, а він — вдома. Але вже наступного дня пролунав дзвінок із ТЦК.

Не вагаючись ані хвилини, Сергій закинув рюкзак на плечі й вирушив. Далі — навчання на полігоні, по якому на третій день вдарили ракети. Мобілізованих терміново перевели до іншого навчального центру. А вже за кілька днів — Сумщина, пізніше Харків та околиці його, де, зі слів Сергія, почалися "пригоди".

Перший бій і російські герби на воротах

Він узяв собі позивний «Бекс» — саме так називають всесвітньо відомого футболіста Девіда Бекхема, який із юності був його кумиром, та прикладом витриманості, самовіддачі, лідерських якостей. Тож він захотів, щоб його ім’я у строю теж асоціювалося з упертістю, командною грою та вмінням боротися до кінця.

«Пригадую перший бойовий вихід, — говорить Сергій, стиха, ніби прокручуючи в голові кожен крок, кожен постріл. — Ми мали зайти в село й закріпитися там. Спочатку пішли в розвідку, перевірили — нікого. Потроху почали розселятись у покинутих хатах. Після цього почалися зачистки навколишніх населених пунктів. І тоді стався мій перший стрілковий бій — ближній. Наша артилерія попередньо відпрацювала по ворожих позиціях. Ми вели вогонь на подавлення, рухались. У якийсь момент один із побратимів упав. Кинулись до нього з медиком… намагались надати допомогу. Але не встигли. Він помер у нас на руках.

Навіть часу на розпач не було — фронт рухався, хлопці просувались уперед, ми з медиком залишились із загиблим, аби  евакуювати його. Йти вперед не було змоги, усі інші напрямки прострілювались. Залишалась тільки одна стежка — в тил. Почали повільно повертатися, коли раптом — голос: — Стій! Мороз ішов по шкірі. Але то були  хлопці з суміжного підрозділу, які в цей час відбивали атаку. Переконалися, що ми свої. І тоді короткий наказ: “На землю! Повзком!”

Виявилося, ми просто знаходились у прицілі ворожих позицій, що були позаду. Не знаю, чи вони відійшли, чи їх вибили, але по нас тоді не стріляли. Оскільки були відірвані від свого підрозділу, довелося тимчасово примкнути до сусідів. Вже згодом, коли вийшли на зв’язок зі “своїми”, повернулися назад і продовжили бій».

Сергій разом із побратимами відбивав село за селом — важко, з боєм, метр за метром. Кожен населений пункт був окремою історією: зруйновані хати, спалені двори, мовчазні вулиці, де ще не встиг розвіятися запах пороху. І от якось, зайшовши до чергового села на Харківщині, завмер: у  кількох будинках ручках до воріт — російський герб.

«Я був шокований, — пригадує Сергій. — Не вірив очам. Восьмий рік війни… а тут — двоголовий орел, ці символи окупанта. Не на техніці, не на документах — на воротах приватних осель. Це був удар не по позиціях — по свідомості. Бо ворог не тільки приходить ззовні. Виявилось — “ждуни” жили й тут, у самому серці України. Хтось відкрито підтримував «руській мір», хтось мовчав, чекав. Найстрашніше було усвідомлювати, що вони жили поруч із тими, хто гинув за Україну. Ховалися за нашими спинами, але мріяли про окупанта».

Аби не потрапити у полон росіяни прикинулися мертвими, але у них нічого не вийшло

Розповідаючи про свій бойовий шлях, Сергій неначе переглядає фільм, у якому сам — головний герой, тільки без дублерів.

«Одного разу мали вибити ворога з бункера, який стояв посеред відкритого поля, — згадує. — Підійти непомітно було практично нереально — усе як на долоні. Але якось нам вдалося. Ми вийшли на потрібну позицію і перерізали їм зв’язок. Однак ті встигли повідомити командування і викликали вогонь на себе — і майже одразу по нас почала працювати ворожа артилерія. Ніколи не забуду мить, коли міна зі свистом пролетіла просто над головою і впала метрів за 50 -70 від мене. Згодом по рації повідомили: до нас їде танк!

Сергій запропонував відходити, оскільки були мішенями —  без належного укриття, без зброї проти бронетехніки. Але раптом,  мов у кадрі якогось бойовика — з протилежного боку з’являються бійці з сусіднього підрозділу, і починають працювати по танку з усіх боків. Було схоже на гру, тільки це не гра — це життя. Танку  вдалося дати відсіч — після кількох влучань він загорівся й затих. Здавалося, найбільша загроза минула. Вогонь по ворогу відновили. Але ненадовго. На горизонті з’явився МТЛБ з кулеметником — пізніше виявилося, це російський сержант приїхав на підмогу до своїх.

«Ми не могли голови підняти — куля за кулею розривала повітря, сипалась у землю. Цей обстріл став поворотним моментом — частина окупантів, які сиділи в укритті, вискочили й кинулись тікати. Далеко не втекли — наші розвідники їх перехопили й взяли в полон. Ті, що лишились, спершу вперто кричали своє “русскіє нє здаюцця”. Хоча, як з’ясувалося пізніше, більшість із них були не “русскіє”, а звичайні мобілізовані з Донбасу. Врешті ми їх дотиснули й вони здалися, залишивши чимало зброї, яку ми забрали».

Під час розмови з полоненими Сергій особисто переконався: війна — це не тільки зіткнення тіл, а й цінностей, світоглядів, переконань.

«Вони були переконані, що праві. Запевняли, у кожного своя правда, їм дали наказ — і вони його виконували, визволяючи, з їхніх слів, “русскоязичное население от бандеровцев”. От тільки не могли пояснити, кого саме рятували в селі, де половина хат була вже спалена, а людей давно не залишилось».

Та найбільше вразила воїна не навіть сліпа віра в міфи російської пропаганди, а їхнє ставлення до своїх. На питання про “мобіків”, які були з ними, не приховували: ті для них — розхідний матеріал. Між собою називали їх “одноразовими”. Ті, кого кидали першими на штурм, аби виявити наші позиції, для них були не людьми, а статистикою.

«Здебільшого це були хлопці віком до 25 років, — каже Сергій. — Ті, хто виріс уже у новій реальності — з телевізором замість підручника, з ненавистю замість правди. З 2014-го вони жили в інформаційній бульбашці, де “бандеровці” — це ворог, а “визволення” — мета. Але серед полонених були й старші. Один мав аж 56 років. Видно було, чоловік не з армійських. Очі втомлені, на носі товсті окуляри з лінзами, схожими на пляшкове дно.  Я не міг зрозуміти, навіщо його взяли.

Очевидно ж, що він погано бачить, не підходить для бойових дій. Але для них — це не має значення. Ні вік, ні здоров’я. Головне — м’ясо. Ця цинічна байдужість до життя своїх вражала. Неважливо, скільки тобі років, що з тобою, вмієш ти щось чи ні — ти просто «одиниця» у їхній системі. Після таких зустрічей ще більше розумієш, наскільки глибоко хвора ця держава. І наскільки важливо нам бути сильними. Бо якщо не зупинимо їх ми — ніхто не зупинить».

Іншим разом Сергію разом із побратимами під час бойових дій вдалося взяти у полон вісьмох росіян завдяки рішучості та винахідливості одного з наших бійців, якому він завдячує життям. Той заліз на другий поверх покинутого будинку, встановив кулемет і взяв позицію ворога під приціл. Через бінокль уважно стежив за кожним їхнім рухом, не даючи жодного шансу зрушити з місця, періодично прострілюючи.

«Вони навіть прикинулись мертвими, — пригадує Сергій. — Лежали нерухомо, сподіваючись, що ніхто не помітить. Але наш помітив, як один із них ледь поворухнувся. Поки побратим тримав окупантів на мушці, ми зайшли з флангу й без єдиного пострілу взяли всіх у полон».

«Втрачаючи свідомість, усміхнувся і подумав: все буде добре»

Бій, 18 травня 2022 року, став для Сергія останнім. Напередодні штурм зірвався.

«Не знаю чому, але ще з вечора було важке передчуття, — зізнається він. — Не страх, не паніка — просто внутрішнє відчуття, що щось піде не так. Та відмовитись не міг».

Вранці вони вирушили на завдання у село, яке частково тримали росіяни. Під час бою одного з побратимів поранило — на щастя, той з останніх сил сам дістався до евакуаційного пункту. Сергій із товаришами просувався вперед між будівлями, ведучи ближній бій з окупантами. Раптом  впав, не відчуваючи ніг. Намагався підвестися, але тіло не слухалось. І тоді почався кашель з кров’ю. Зрозумів, ось-ось втратить свідомість і, зібравши рештки сил, передав повідомлення в рацію про поранення. Після чого з усмішкою на устах та думкою, що все буде добре, відключився.

Від побратимів Сергій дізнався: тоді по їхніх позиціях росіяни відкрили шквальний вогонь. Полетіло все — “гради”, гвинтокрили, важке озброєння.  «Хлопці казали, то було справжнє пекло. Вони не могли просуватись ні вперед, ні назад. Але не кинули мене, — каже Сергій. — Почали евакуацію, попри все. Кожен метр — під прицілом. І тільки дивом ніхто з них не загинув».

Його винесли під обстрілами, донесли до евакуаційної машини. Звідти відправили до Харкова, де три дні лікарі боролися за його життя. Незабаром приїхала дружина. Про поранення дізналася від доньки побратима.

«В лікарні мені сказали, що куля пройшла дуже близько до спинного мозку, але не зачепила його. Проте вибухова хвиля спричинила контузію, розірвало частину спинномозкових нервів. Нейрохірург, який зайшов у палату, сказав, що все буде добре. Тоді я повірив. Потім зрозумів — він просто хотів підтримати, аби я не впав духом».

Не розраховував на тріумф, сподівався хоча б на «срібло».

Після поранення у Сергія розпочалося нове життя. Щоденні справи, які раніше здавалися звичними, тепер потребували зусиль, терпіння та витримки. На щастя, поруч завжди кохана дружина, яка є величезною підтримкою та мотиваторкою. Саме Тетяна випадково побачила в соцмережах оголошення про відбір до Ігор Нескорених. Ні хвилини не вагаючись, заповнила анкету, записала з Сергієм відео й надіслала його. Він тоді навіть не надто серйозно поставився до цієї ідеї. Але вона знала, що це потрібно йому. Можливо, більше емоційно, ніж фізично.

Невдовзі вони вже були у Києві. Атмосфера — неймовірна, навіть трохи нереальна: з усіх куточків країни з’їхалися понад пів тисячі учасників. Усі сповнені амбіцій, хвилювання, надії. Відбір був жорсткий — лише 35 щасливців мали шанс потрапити до складу національної збірної України. Тому особливих ілюзій щодо власного успіху не було, лише бажання показати максимум і запам’ятати цю пригоду. Минув місяць. Дзвінок. На екрані — ім’я побратима, з яким познайомився ще під час відбору. Телефонував, щоб привітати. Він уже знав: Сергій таки пройшов.

«Я подякував за вітання, вирішив, що це з нагоди дня народження, який припав на цей день. Хоча у голові виникла думка: звідки йому відомо, адже нічого нікому не казав? Аж раптом дзвінок від тренерки, яка також вітала. Тут я не стримався, й поцікавився, звідки вона знає про мій день народження? На що  відповіла, що я у списках збірної України на участь в Іграх Нескорених, і саме з цієї нагоди вітання».

Далі розпочалися тренування, Київ, Карпати. Саме там Сергій уперше спробував себе у парагірськолижному спорті. Але перше знайомство було далеким від захоплення. Чесно зізнається, хотів відмовитися, бо нічого не виходило, все здавалося безглуздим і непідйомним. Тренування добігали кінця, коли тренер, побачивши втому й розчарування, запропонував просто покататися. Сергій сів на лижі, і той тихо підштовхуючи, допомагаючи відчути баланс. Щось раптом змінилося. Рух став зрозумілішим, упевненість — сильнішою, бажання змагатися — справжнім.

Потім була Канада, містечко Вістлер, де українська діаспора профінансувала закріплення навичок. Там же відбулися й перші змагання. Сергій не розраховував на тріумф, сподівався хіба що на срібло. Але перед стартом до нього підійшов інструктор з Британії — Джеймс — і дав кілька ключових порад. Вони виявилися вирішальними.

«Під час спуску я втратив швидкість на одному з поворотів, і це сильно похитнуло впевненість. Але зібрав волю в кулак. Розумів — цей шлях вартий того, аби пройти гідно до кінця. На фінішній прямій мене зустрів тренер. Він обійняв зі словами: — Вітаю, з перемогою. Не повірив. Аж поки не побачив, як стали підходити люди з вітаннями, і почув голос коментатора, котрий повідомив, що я переміг з перевагою у три секунди».

Це була мить, яку Сергій запам’ятає назавжди. Не тільки через медаль, а й тому, що довів собі — немає меж, коли є мета й ті, хто в тебе вірить.

Після поранення Сергій не припинив боротьбу — вона просто змінила форму. Разом із побратимом вони збирають кошти, на які купують деталі та власноруч складають дрони для передової. З його слів вдалося зібрати понад 40 безпілотників. Це їхній спосіб залишатися корисними, допомагати тим, хто сьогодні на нулі.

Єдине, про що щиро жалкує — що не може бути поруч із побратимами на фронті.

«Там, на передовій, я відчував себе у своїй стихії. Попри щоденну небезпеку, знав, для чого там і що маю робити. І якби була можливість, не вагаючись узяв би до рук зброю знову. Це не просто ненависть до ворога — це відчуття, що маю завершити справу нашим предків і відновити справедливість».

Сергій вірить у перемогу і каже, вона не буде легкою, і вже зараз дається нам надто великою ціною. "Але я вірю в те, що саме наше покоління покладе кінець цій імперії зла. Саме тому ми не маємо права зупинятися».

Жанна БІЛОЦЬКА

• «За свій спокійний характер від побратимів отримав позивний «Тихий». Спогади про загиблого прикордонника з Волині
• «Був пораненим,
• але покинув лікарню, аби врятувати хлопців, а йому не було кому допомогти». Спогади про загиблого гірника з Волині, який став воїном

Волинські