Волинському селу за 4 км від білорусі у час війни вдихнула нове життя… дружина прикордонника

20 липня 2025 р. 18:28

20 липня 2025 р. 18:28

Руслана Сидорук: «У нашому селі, де – більше тисячі населення, на початок повномасштабної війни не було представника влади – ні старости, ні навіть свого депутата в селищній раді».

А всі зміни розпочалися із запитання Руслани Сидорук до керівника тероборони: «Чоловіки копають окопи, облаштовують блокпости – а де можуть бути потрібні руки жінок?»

Три роки тому такої ж літньої пори, як нині, ми побували в селі Мельники на Шаччині, від якого до білорусі навпростець – чотири кілометри. І зустріч так само – із Русланою  Сидорук. Тільки тоді вона, очоливши сільський комітет (восени 2021-го дізналися, що є програма ГО «Волинський інститут права», яка дає можливість мати в селі структуру самоорганізації населення й долучилися до неї), працювала на громадських засадах.

Тепер же, ось уже третій рік, пані Руслана – староста Мельниківського старостинського округу. Односельці довірили їй цей пост, бо пересвідчилися, що ця молода жінка здатна подбати про розвиток села. А ще вона – мама двох маленьких доньок, дружина прикордонника, який свого часу був в АТО, а в повномасштабну війну – у гарячих точках на Сході України, мав важке поранення, але й далі служить у прикордонних військах. Наша розмова про те, що за цим – як вдається поєднувати такі дві свої життєві ролі…

Односельці довірили їй цей пост, бо пересвідчилися, що ця молода жінка здатна подбати про розвиток села.

«Кордон – близько. Чули, що дуже багато військових зі сторони ворога»

– Я свого часу Ковельський медичний коледж закінчила, – розповідає Руслана. – Одержавши
диплом, прийшла працювати в рідне село Мельники. Вісім років була медичною сестрою в школі і в дитячому садочку. Літа минали, а я розуміла, що роблю щось не те в своєму житті. Відчувала, що деградую – не маю розвитку. Все, що вчила в коледжі, забулося, бо воно не  пригодилося мені. Адже медсестра в школі й садочку – це, по суті, як дієтсестра – підрахувати калорії, ще дітей оглянути.

Але це зовсім не те, чим мені хотілося займатися…

І, коли Руслані запропонували вчитися на логопеда, вона так і зробила – вступила на заочне відділення Рівненського державного університету. За словами жінки, їй подобалося займатися з дітками, працювати над їх розвитком. Вже й сама мала сім’ю – в 2014 році вийшла заміж за шаччанина Віктора Сидорука, в них народилася донечка.

– А в 2016-му чоловік брав участь в АТО, – розповідає жінка. – Небагатьох тоді мобілізували з села, в основному – прикордонників, як мій Віктор, який служив на кордоні з білоруссю, в Пулемці. Це була наша перша така довга й тривожна розлука. Півтора року мала тоді наша старша донечка Злата. А що тата не було вдома цілий рік (додому нечасто відпускали), то, бувало, казала: «Нам добре з тобою удвох. Нащо нам тато?». Це боляче було чути, адже після її народження я відчувала, який тісний зв’язок між ними – і ось таке… Можливо, вона думала, що тато покинув нас і так хотіла заспокоїти мене. Образа була в неї – маленькій дівчинці не поясниш, що це – війна. Одним словом, коли Віктор через рік повернувся з АТО, то їй довелося звикати до нього.

В лютому 2022-го, коли почалася повномасштабна війна, в подружжя Руслани й Віктора Сидоруків уже росла ще одна донька – Єва, якій було півтора року. Жінка могла ще, як каже, сидіти вдома, але на той час вже вийшла на роботу – працювала логопедом, «бо потрібно було чимось займатися».

– А кордон – близько. Чули, що дуже багато військових зі сторони ворога, – пригадує той тривожний час Руслана. – Багато хто виїжджав. Телефоную чоловікові, який служив у Пулемці: «Що робити – їхати в безпечніше місце?». А він – мені: «Куди ти поїдеш?». І ще таке було питання: «Ти хочеш їхати? – «Не хочу», – була моя відповідь. На цьому й погодилися, що нікуди я з доньками не вирушатиму. Хоч були страх і сумнів, чи правильно роблю, що залишаюсь удома – двоє ж маленьких діток! А з іншого боку – ти довіряєш чоловікові, покладаєшся на те, що він там, на кордоні, і він краще знає ситуацію й орієнтується, що нам робити.

На громадських засадах працювала півтора року

Руслана Сидорук пригадує, як у перші дні повномасштабного вторгнення ховалася з двома доньками  в укритті, коли була повітряна тривога. І як одного дня прийшла до Олександра Семерея, який очолював у Мельниках добровільне формування територіальної оборони з такими питаннями: «Чоловіки копають окопи, облаштовують блокпости – а де можуть бути потрібні руки жінок? Яку користь в час війни можуть принести вони?». І почула у відповідь: «Хлопцям потрібні маскувальні сітки».

– Тоді я створила у вайбері інформаційну групу для жителів села Мельники, написала, що потрібний матеріал на сітки і робочі руки. Я розуміла, що таких, як я, котрі хочуть долучитися до допомоги захисникам, у селі – багато, тільки вони не знають, що робити, з чого почати, оскільки не мають жодної інформації з приводу цього.

– У нашому селі, де – більше тисячі населення, не було представника влади: ні старости, ні навіть свого депутата в селищній раді, – каже Руслана. – Оскільки на той час у нас був створений сільський комітет, як структура самоорганізації населення, і мені люди довірили його очолювати, то таким представником стала я. Організовувала жінок на плетіння сіток – щодня в Будинку культури збиралося до восьми десятків (!). А ще, оскільки мій чоловік служив на кордоні з білоруссю,  то так уже склалося, що всі чекали від мене інформації щодо ситуації в прикордонні. «Вітя виходив на зв’язок? Що каже?» – найперші питання до мене односельців. «Казав, що все спокійно. Приходьте завтра сітки плести». І жінки, чуючи ці слова, йшли спокійно волонтерити. Люди довіряли моєму повідомленню, яке я писала ввечері: «Все добре, спокійної ночі! Лягайте спати!». Тим часом я – така сама жінка, як і всі інші, так само могла піддатися тривозі. Але люди уповноважували, щоб я більше знала і їм надавала інформацію.

Оскільки в селі не було старости, то заступник голови Шацької селищної ради доручив мені на випадок евакуації мешканців села скласти списки – хто може своїм транспортом виїхати, а кому його треба надати...

Півтора року Руслана Сидорук працювала на громадських засадах. Мешканці села плели маскувальні сітки, робили вареники, різні смаколики, тушкованку й відправляли через волонтерів на Схід України.

– Та вже підходив час, коли мені, – розповідає жінка, – потрібно було виходити на роботу, оскільки закінчувалася відпустка по догляду за дитиною. Тоді голова Шацької громади Сергій Карпук ще не служив у Збройних Силах України й був на місці. Тож якось я підійшла до нього і сказала, що, працюючи в дитячому садочку з повноцінним окладом медичної сестри, логопеда (а в мене ще ж – своя сім’я), вже не зможу приділяти стільки часу волонтерству. Чи нема, мовляв, в планах створити в Мельниках старостинський округ? Сергій Вікторович запитав: «А ви згідні бути старостою?». Навіть не знаю, чим я керувалася в той момент, але, недовго думаючи, сказала: «Згідна».

– Тоді створимо, – почула у відповідь.

«А як люди тебе не виберуть і ти залишишся без роботи?»

Уже третій рік у Мельниках є старостинський округ (до нього входить ще й село Гаївка), який очолює Руслана Сидорук. Тим, що це сталося, вона завдячує рідним людям, котрі її підтримали, й односельцям, які віддали за неї свої голоси. По правді, жінка ризикувала, коли вирішила йти на старосту. З цього приводу вона говорить:

– Я ж звільнялася з попередньої роботи, розуміючи, що назад мене вже не візьмуть. Тож, коли сказала мамі, що хочу бути старостою, то це було для неї стресом. Як людина, котра віддає перевагу стабільності (нащо ризикувати зайвий раз?), вона застерегла мене: «А як люди тебе не виберуть і ти залишишся без роботи?». Зрештою, зваживши на те, що в мене є сім’я, сказала, що зі своїм чоловіком я маю це вирішувати. Ну, а мій Віктор, знаючи вже мою вдачу, не став перечити чи застерігати, а сказав: «Спробуй, а якщо не вдасться, то ти вдома сидіти не будеш – знайдеш іншу роботу». І це мене заспокоїло…

До речі, перш як Руслану Сидорук призначили старостою, потрібно було провести опитування мешканців сіл, що увійшли в старостинський округ, котрий створювався як виняток із ситуації – позачергово (інші вже два роки працювали). Таке опитування було проведене – люди підтримали кандидатуру Руслани. І вже тепер, як каже жінка, потрібно було працювати так, щоб не підвести своїх односельців:

– А праця ця в час війни – це волонтерство. Тепер ми об’єднали свої зусилля із волонтерським центром селища Шацьк. Навіть тоді навесні, коли всі сіяли – садили, тож проблемно було з вільним часом, ми пристосовувалися до ситуації – жінки приходили в Будинок культури на восьму годину вечора, я заварювала чай, щоб створити відповідну атмосферу для спілкування, й ми плели сітки. В першу чергу, виконуємо запити хлопців зі свого села, але ще й іншим стараємося допомогти. І навіть тепер, у відпочинковий сезон, коли жінки можуть заробити на тих же пончиках, часу для волонтерства в них – обмаль, ми зберемося, якщо в цьому буде нагальна потреба. Адже це не воїни потребують нашої допомоги, а ми – їхньої, аби ввечері лягати спати в своїх домівках,
у теплих ліжках.

Руслана Сидорук з теплотою відгукується про односельців, з якими їй – легко, бо нема проблеми, щоб їх згуртувати. Чи не шкодує, що пішла на цю посаду? Відповідь на це питання – однозначна:

– Ні, хоч це робота, як мовиться, 24 на 7. Без вихідних. І в 22-ій годині вечора береш телефон і відповідаєш на дзвінки, бо думаєш, що в людини може бути питання, яке їй потрібно терміново вирішити, чи хоча б почути пораду…

І про те, що найважче в роботі старости, була мова:

– Найскладніше – це йти в сім’ю й казати: «Вашого чоловіка вже нема». Кожне сповіщення про загибель переживаєш по-особливому, уявляючи себе на місці тих, в чию хату війна принесла горе. А в нас уже п’ятеро чоловіків полягли в боях, ще троє – в числі тих, хто пропав безвісти.

«Колись чоловік дав мені підтримку, щоб я реалізувалася, – настав час, коли він потребував моєї підтримки»

Руслана й сама знає, що це таке, коли чоловік на війні, коли чекаєш щодня вісточки. Здавалося б, вже пережила це в 2016 році – проводжала Віктора в АТО, але це не порівняти з нинішньою великою війною, яка забрала так багато життів. Коли дізналася, що йому сказали: «Ти завтра їдеш на Схід України», то «сліз не можна було зупинити». Жінка пригадує той вечір:

– Кажу Вікторові: «То давай хоч сфотографуємося разом, а то в нас нема жодного спільного сімейного знімка». Перш, правда, подумала, якою буде його реакція на це, бо не уявляла, що в нього у той момент, перед від’їздом на передову, було в голові. Ми ж усі розуміємо, який зараз час, – не впевнені, що всі повернуться з війни. Сфотографувалися. Згодом на моє прохання Юля  Хітровська (родом зі Світязя, а живе в місті Калуш на Франківщині) намалювала з цієї світлини картину олівцем, яка висить у нашому будинку на стіні.

Це вже – як згадка про дуже значне в житті подружжя випробування.

Йдучи на позицію, Віктор телефонував дружині й казав, що тиждень, наприклад, його не буде на зв’язку, й Руслана налаштовувалася на це. І ось –дзвінок від чоловіка тоді, коли його не мало б бути. Включилася й почула: «Не переживай – я поранений. Мені вже зробили операцію – все добре».  Повертаючись до того дня, жінка каже:

– У стабілізаційному центрі Вікторові надали першу медичну допомогу й зробили операцію на руці й носі – обличчя в нього було розбите. Я зразу хотіла до нього їхати, але він був проти: «Не їдь, бо я не знаю, де буду». Їх же зразу відправляли в тил. Коли чоловіка перевели до Львова – в госпіталь прикордонної служби, то хоч він і був проти, я приїхала до нього. Найбільше Віктор переживав, що в нього поранене обличчя – як я це сприйму? І перші слова при зустрічі зі мною були: «Що – страшний?». У нього пішла така захисна реакція. Взагалі скажу, що жінок ніхто не готує до таких ситуацій.

У мене хоч є медична освіта – страх, певно, в моїх очах був. Але це страх не через те, що він якийсь «не такий», уже не гарний, а – за здоров’я чоловіка. Бо, побачивши, не дай Боже, Віктора вперше після поранення на знімку, я його на той момент не впізнала б. Я не знала, по суті, як себе вести, щоб не показати, що боюся за нього, його стан здоров’я.

Потім буде мінімум вісім непростих операцій. Щотижня Руслана вирушала до свого Віктора. Хоч він і говорив дружині, що не треба, вона в його голосі чула зовсім інше – потребу зустрічі з нею.

– Колись чоловік дав мені підтримку, щоб я реалізувалася не лише як дружина, мама, а й як особистість, – настав час, коли він потребував моєї підтримки, – розмірковує Руслана.– І Віктор, мабуть, побачив спокій в мені, відчув, що, незважаючи ні на що, він нам потрібний, ми його любимо. Завдяки цьому, думаю, й операції проходили успішно, бо, як казав його лікар, організм гарно бореться, в нього дивом залишилася рука.

Починаючи з лютого 2024 року, три місяці Віктор Сидорук був у госпіталі та на реабілітації. Зараз він має другу групу інвалідності й служить на кордоні з білоруссю, в Пулемці.

– Навіть не уявляю, чим іншим він може займатися, – говорить Руслана. – На даний момент він «обмежено придатний під час воєнних дій і непридатний – у мирний час». Тобто, коли закінчиться війна, Віктора звільнять зі служби. Прикро, що, віддавши дванадцять років Державній прикордонній службі, стане «непридатним». Але ми щось придумаємо – зараз є дуже багато програм для відкриття ветеранського бізнесу, і ми все зробимо, щоб він таки мав заняття. Головне, що чоловік – живий, і за це безмежно вдячна Богові.

Катерина ЗУБЧУК , заслужений журналіст України.

Волинські