«6-річний син каже, що як виросте, обов’язково помститься за тата»: спогади про сапера з Волині Миколу Селещука

21 липня 2025 р. 08:34

21 липня 2025 р. 08:34

Як першопрохідці, вони супроводжують усі війська, під атаками ворожих дронів роблять проходи в мінних полях, розводять мости, розміновують поля й посадки, торуючи шлях для бронетехніки, розчищають завали, будують укріплення, бо вони - сапери,  ціна однієї лише помилки для яких – життя…

Микола Селещук народився у військовому містечку села Жовтневе (Сусваль) тодішнього Володимир – Волинського району 26 травня 1985 року. Все його життя з дитинства було пов’язане з армією. Батько хлопця - Віктор Павлович , був військовим, але загинув у 2002-му році, потрапивши під поїзд. Мати – Світлана Іванівна, й досі працює поваром у військовій частині древнього волинського міста. Менший брат Віталій теж служив у 14-й бригаді, був учасником бойових дій у нинішній війні, але потім звільнився з армії. Професію воїна обрала і двоюрідна сестра Миколи  - Аня , яка й понині перебуває на передовій.

Закінчивши дев’ятирічку в рідному селі, Микола став учнем Володимир- Волинського профтехучилища №23 де здобув  спеціальності електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування  та  водія.

«Стосунки з матір’ю у молодшого сина чомусь не складися ще з підліткового віку, тому юність він провів у родині тітки, яка мешкала у Володимирі. Та, попри це, Коля мав дуже добрий, відповідальний, хоч і досить упертий характер. Тому ніколи не відмовлявся, коли матері чи комусь із рідних  була потрібна якась допомога. Завжди при потребі їхав у село, часто туди телефонував й запитував, чи їм щось потрібно. Він любив працювати на городі, ходити в ліс по гриби або ж посидіти з вудочкою десь на березі водойми, захоплювався риболовлею», - розповідає дружина Героя.

Щасливі разом

По закінченню училища у 2003 році юнак був призваний на строкову службу. Після навчання у Волинському училища профпідготовки працівників міліції, здобувши професію охоронника, служив в органах внутрішніх справ у Волинській області. Повернувшись з армії, з 14 квітня 2005 року працював охоронцем Нововолинського міського суду й попутно заочно вивчав правознавство у Володимир-Волинському сільськогосподарському коледжі, який закінчив у кінці грудня 2027 року, отримавши фах юриста.

У суді Микола зустрів і свою майбутню кохану дружину на ім’я Юлія, яка теж багато років працювала та працює там на різних посадах. Знайомство було чисто спонтанне. Майже два роки молоді люди, то стрічалися, то розходилися, аж поки обоє не зрозуміли, що їхня зустріч не випадкова, що це – доля. Тоді Микола запропонував дівчині свої руку та серце, й 15 липня 2007 року молодята побралися, проживши разом 17 щасливих років. Через рік після шлюбу у них народилася донечка Дарія , а через 10 років – син Максим .

Та 17 березня 2010 року судову охорону розформували, тож чоловік залишився без роботи. Через два місяці він влаштувався контролером контрольно-пропускного пункту в ДП «Волиньвугілля», де пропрацював у загальному до середини вересня 2014 року, після чого зайняв таку ж посаду на шахті №5, пропрацював там до квітня наступного року.

Розрахувавшись із копальні через постійну затримку виплат зарплати, Микола, аби забезпечити нормальне життя для родини, поїхав на заробітки в сусідню Польщу. Пробув там майже шість років, час від часу навідуючись на місяць-другий додому. Повернувшись в Україну, на початку 2021 року він став працювати водієм у ТОВ «Явір», але через місяць звільнився.

«У побуті мій Коля завжди був дуже хазяйновитим та майстровитим, у всьому любив порядок та комфорт. Навіть перебуваючи на фронті, облаштував солдатську кухню зі столиком, виготовленими власноруч поличками та іншими необхідними речами, де варив для хлопців  їжу. Також викопав колодязь, аби в них завжди була чиста вода. Маючи фах електрика, використовував це для полегшення життя своїх побратимів.

Командир навіть пропонував йому іти вчитися на офіцера. А якось, незадовго до своєї загибелі, повідомив мені, що знайшов дрон у робочому стані, але без пульта. Ротний після загибелі Миколи пропонував Ані, яка їздила по тіло брата, забрати той дрон додому, але вона відмовилася, пояснивши, що він їм і самим ще згодиться», -  сумно розповідає Юля.

Професію сапера обрав добровільно

Повномаштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року застало Миколу Селещука удома, коли звільнився після того, як працюючи на Нововолинському ливарному заводі, із механіка з ремонту транспорту був переведений в учні обрубувача сплавів у механічно-варочний цех.

Побувши трохи вдома, чоловік влаштувався слюсарем з експлуатації та ремонту підземних газопроводів в АТ «Волиньгаз», а у середині грудня 2022 року розрахувався з роботи, деякий час стояв на обліку у службі зайнятості, а потім його мобілізували в армію. Спочатку він майже три місяці освоював військові премудрості в навчальному центрі «Десна» на Київщині.

«Їх там будо четверо друзів, які думали, що далі усі вони воюватимуть в одній частині. Є навіть фото, де вони разом. Та по закінченню навчання хлопців по одному розкидали у різні  підрозділи, - пригадує пані Юлія.

Микола добровільно підписав контракт із представниками 47-ї окремої інженерної бригади Сил підтримки ЗСУ, постійним місцем дислокації якої, є місто Дубно, що на Рівненщині Його зачислили водієм-сапером інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти в/ч А7024.

Від Білопілля – до  Серебрянки

«Микола Селещук із позивним «Грек» був переведений в нашу роту з «учебки» у квітні 2023 року. Ми перебували тоді на ротації у с.м.т. Млинів. Звідти у червні вирушили разом на Сумщину - в район села Білопілля, де на кордоні з Білоруссю проводили контр-диверсійні заходи, тобто мінували прикордоння, аби запобігти проникненню на нашу територію ворожих розвідувально-диверсійних груп. Там ми пробули майже пів року. На місце дислокації у Млинів повернулися в листопаді. Тут доукомплектувалися, відремонтували техніку й у грудні 2023 року вирушили на Східний фронт – у Серебрянський ліс.

Нас прикомандирували до тоді ще 100-ї бригади ТРО, перейменованої згодом в 100-ту ОМБр, яка била орків у районі села Діброва на Луганщині та Донеччині. Там Микола з побратимами утримували понтонну переправу через річку Сіверський Донець у селі Крива Лука, неподалік Серебрянки, за що отримав від командира сотки відзнаку «За оборону рідного краю»», - розповідає комбат із позивним « Лоза », який у той час командував ротою.

Серебрянське лісництво він знає, як свої п’ять пальців, оскільки зі своїми хлопцями обійшов увесь ліс по передньому краю й неодноразово проводив туди підрозділи багатьох бригад, особисто побував на Курахівському, Сіверському, Лиманському, Куп’янському та інших напрямках фронту.

Будучи на «нулю», за три місяці лише раз виходив із позицій

Місцем бойових дій інженерно-саперного підрозділу цього разу став район села Серебрянка, яке знаходиться за 8-10 кілометрів від Білогорівки – останнього форпосту на межі Луганської та Донецької областей. Тобто, ця територія розглядалася, як плацдарм, який відкривав ворогу шлях на Кремінну та Стару Краснянку.

Просування лісовим масивом могло відкрити окупантам можливість непомітно вийти на Ямпіль, Лиман та Торське. Прорвавши оборону Торського, ворог запросто міг піти через Ставки на Лиман, а далі - на Серебрянку та Сіверськ. Але українські воїни зуміли утримувати позиції на флангах й не дали російським зайдам захопити лісництво.

«Під Серебрянкою ми пробули до кінця березня 2024 року, а потім вирушили на Харківщину – в район Куп’янська, Вовчанська, Вовчанських хуторів та Варварівки, де пробули понад місяць. На початку травня повернулися на постійне місце дислокації на відновлення, доукомплектування й ремонт техніки та відпочинок. Після цього на початку червня знову відбули на Харківський напрямок. Там Микола потрапив у район Вовчанських хуторів, Тихого, Коробочкіного та Варварівки на підтримку 71-ї  єгерської бригади.

І весь цей період - з червня і до дня своєї загибелі він перебував на «нулю» й лише раз виходив із позицій. Там  31 серпня 2024 року він і загинув, адже був не лише водієм, а й хорошим сапером: мінував та розміновував необхідні об’єкти й території, ходив в інженерну розвідку і т.д. Ми запам’ятали його як доброго, щирого, подільчивого та дуже хазяйновитого воїна. Іноді хлопці навіть сміялися, бо підбирав усе, що, на його думку, могло йому пригодитися в господарстві.

Адже Коля не лише був хорошим солдатом, а й нашим поваром та майстром на всі руки, який своїм умінням полегшував нам важкі фронтові будні. Завжди у час перепочинку він щось майстрував та удосконалював, особливо те, що стосувалося електротехніки», - зауважує командир підрозділу.

Один осколок потрапив за вухо, а другий – у серце…

За його словами, загинув Микола того дня, коли займався перевіркою раніше встановлених ними вибухових пристроїв. Йому потрібно було вийти у заданий район за 600-700 метрів, а то й ще менше до кордону, куди постійно шастають розвідувально-диверсійні групи орків, які мали можливість установити там будь-які вибухонебезпечні пристрої. Тож, обслідуючи місцевість, Микола й підірвався на якомусь невідомому предметі. Хто й коли його встановив - невідомо. Можливо, він навіть був скинутий із дрона. Один із осколків потрапив саперові за вухо, а другий – у серце…

«За час перебування на фронті чоловік лише двічі побував у відпустці.  Першого разу це було, коли вони повернулися на ротацію із Серебрянських лісів. Ми планували всією сім’єю з’їздити в Карпати, але не вийшло, бо чоловік мав знову повертатися в частину, оскільки знав, що їх чекає нова фронтова дорога. Тому треба було підготувати техніку. Коля від початку служби постійно їздив на великій вантажівці, яка потребувала ремонту. А після ротації він знову потрапив на «нуль» й по декілька діб не виходив на зв’язок.

Якщо ж випадала можливість зателефонувати додому через старлінк, то мусив відходити подалі від позицій. На всі запитання, де він, відповідав, що мені цього краще не знати. Коли був на ротації перед другим виїздом на Харківщину, взагалі не хотів відповідати на дзвінки ні мені, ні Даші. Потім, коли якраз у Провідну неділю 2024 року вдруге приїхав у відпустку, зізнався, що тоді дуже розклеївся через загибель свого друга Влада. Їм привезли міни імпортного виробництва, які вони переносили у руках – по дві в кожній, ніби на коромислі. Й одна з них зденатувала просто в руках побратима…

Цього разу ми разом із дітьми все таки поїхали в Карпати. Відпочивали в Микуличах, побували також у Буковелі та в Яремче», -  згадує  останню зустріч із коханим Юлія.

Шестирічний син обіцяє помститися за тата

Вранці 31 серпня, а це була субота, чоловік зателефонував дружині і якось незвично сказав: «Добрий день». Привітавшись, жінка запитала, чи він не на завданні, на що Микола відповів, що якраз туди збирається. Юля нагадала йому, що 2 вересня, у їхньої 16-річної доньки Дарії – татової улюблениці, - перший дзвоник. Микола попросив купити їй від нього квіти. Після цього два дні зв’язку не було.

«У день дзвоника, коли донька після урочистостей пішла з друзями, гуляти, а ми – батьки, зібралися за святковим столом, до мене зателефонувала мама, з якою ми живемо разом, і наказала швидко йти додому. В маршрутці я зустріла доньку, якій бабуся теж телефонувала, але нічого не пояснила. Ми подумали, що, можливо, приїхав Коля, і мама готує нам сюрприз. Та побачивши вдома чоловіка та жінку у військовому, зрозуміли все без слів…

Максимкові про смерть тата ми нічого не сказали, але знайшлися «добрі» люди на вулиці…Однієї ночі, вкладаючись у ліжко, він запитав сестру: «Даша, а що наш татко загинув?» Отримавши підтвердження, заявив: «Я в це не вірю, він живий!» Тепер син знає, що тата вбили руські й каже, що як виросте, обов’язково помститься за нього», - ледь стримуючи сльози,  ділиться наболілим дружина воїна.

Потім жінка зателефонувала до Ані, яка служить неподалік від позицій, де загинув двоюрідний брат. Та все кинула й полетіла за тілом загиблого. Коли його забирала, то сказала, що Коля, лежав ніби живий, але в дорозі його розтрясло, тому хоронити чоловіка довелось у закритій труні, Уже вдома Аня розповіла, що коли забирали тіло Миколи, почався сильний ворожий обстріл, тому вони були змушені залишити його під деревом, й лише наступного дня загиблого побратима забрав ротний.

Після панахиди у Свято-Михайлівському храмі 4 вересня 2024 року Герой був похоронений у районі другої шахти поряд із могилою батька. Там, до речі, вже облаштовують другу Алею Героїв.

Як розповів командир Миколи – капітан «Лоза», він дуже хотів приїхати на могилу свого побратима, зустрітися з Юлею, але обставини склалися так, що коли вони прибули на ротацію 9 листопада 2024 року, уже 15–го роту підняли по тривозі і знову відправили на «нуль». Тож, починаючи з травня 24-го і по нинішній день, йому так і не вдалося піти у відпустку. Заїхав додому лише на два дні, коли приїжджав у бригаду.

Не забуває свого друга, з яким за майже півтора року пройшов фронтовими дорогами не одну сотню кілометрів, і його побратим Олег із позивним «Смауг».

«Колян був для усіх нас справжнім другом, - чесним, не конфліктним, беручким до роботи, дуже сумлінним, надійним та справедливим. Умів дуже  смачно готувати і навіть на війні створити для нас комфортні умови, а також виручити товариша у найскладніших ситуаціях. Доля звела нас в одному підрозділі навесні 2023 року, й відтоді ми практично, завжди були на одній хвилі, побували на кількох напрямках фронту й не раз заглядали смерті в очі, мріючи разом відсвяткувати Перемогу. Колі не пощастило… Нам усім його тут дуже не вистачає», -  зазначає воїн.

Валентина САВЧУК

• Незважаючи на важку недугу, до останнього відмовлявся залишати побратимів на «нулі»: спогади про Героя з Волині Зоряна Франчука
• Загинув через чотири дні після дня народження: історія волинянина Олександра Пущала, який прикрив собою побратимів
• «Якщо мені судилося прибути додому «на щиті», поховайте мене поряд з побратимами»: спогади про Героя з Волині Олександра Демчука

Волинські