Чорників: старожилка Ганна і пахучий храм

23 липня 2025 р. 13:25

23 липня 2025 р. 13:25

У Чорникові – добре. Так добре, як може тільки бути влітку у селі. Спокій наповнює село, а ще краса, бо тут дуже люблять квіти. Загалом волинське прикордоння красиве. Особливо влітку, коли не хочеться нікуди поспішати.

Ганна і дорога висіяна квітами

Чорниківська старожилка Ганна Пацай аж ніяк не виглядає на людину, якій за дев’яносто. Жвава, говірка відкрита до нових знайомств. Тепла і щира людина, в якій горить навіть не вогонь, а перчик.  Запрошує нас на веранду, всіх розсаджує і пригощає полуницею з цукром. Відразу ж вибачається, що пахне оцтом. Пляшка оцту та упаковка анальгіну – всі її ліки, все її натирання.

– Я з 32 року по суті дєла. І якщо по місяцях рахувати, то 28 травня кончилося 93, пішов 94 рік, – розпочинає розмову.

Народилася Ганна у Чорникові. Теперішня її хата стоїть на місці, де колись були хутори. Саме село було біля церкви – хата при хаті. Після Другої світової, коли остаточно по річці Західний Буг встановлено кордон з Польщею, село відселили.

–  Батьки  переселилися  у хату коло колії. Там все життя жили мої сестри. Всі повмирали. Тільки мене Господь нащось тримає на землі. Було нас п’ять сестер. Я трьох лежачих після інсультів догляділа.

У дев’яносто з гаком уже можна зізнатися: у школу не любила ходити, читати теж не подобається. Школи виріклалася і пішла в колгоспну ланку. Директор просив, аби здобула середню освіту, та отримав тверду відмову. Ганна завжди була така – рішуча. Не загубила цього навіть з плином десятиліть: сказала – зробила.

У 1956 році вийшла заміж, чоловік помер у 1978 році.  Сорок сім років як вдова. Виносить весільні світлини. Чорно-білі фото насправді кольорові, коли про них починають говорити ті, хто на них зображений. Оживають, наповнюються сенсами і змістом. Розчиняються, як цукор у каві, десятиліття, і на нас з однієї березневої світлини 1956 року пильно дивиться 24-річна  кароока дівчина. У руках тримає відро. Позаду дружки. Виконують у день весілля обряд походу нареченої за водою до сусідської криниці. Наречена вертається  додому і на те відро, на яке клали подушку, сідає.

– Плаття було блаватове, як йшла по тую воду. А на весіллі блєдо-блєдо голубоє. То такий посаг був. Вбирають, розчухують, крутять волосся, – пригадує Ганна.

Життя промчить і вона стане мамою, вдовою, бабусею, прабабусею. Відкриває шафу і показує свої костюми та хустки, немов заодно демонструючи – до зустрічі з Богом готова.  А ті костюми вона пошила сама. Купила швейну машинку, взяла кілька уроків шиття, роздобула викройки і все життя шила собі одяг.

Мешкає на одному подвір’ї з сином та невісткою, але веде окреме господарство. Сама годується, пишається чотирма сотками городу, дрова на зиму вже замовила. Як невістка на роботі – доїть корову.

– О котрій встаєте?

– Як коли. В шість десь. Лягаю раніше часом у шість, часом у сім. Як вдень трошка притомлюся, бо вже немає такого здоров’я, то отут на нарах бабехну і лежу (нарами наша співрозмовниця називає тапчан на веранді).

Ще один син одружився у Стрию. Потрапив під машину і загинув. Та онуки бабусю у Чорникові не забувають, часто спілкуються телефоном.

Ганна Пацай – колгоспниця. Це якщо зазначити одним словом у трудовій книжці професію. Насправді, тут про вищі сенси, які поети увіковічнюють: «Я чую спів землі, криничний спів землі».  Це не про колгоспи чи панщину, а про вкинуту в пшеничний лан і пророслу зернину, про її плекання і любов до чистої праці на ниві.

– Поки була дівчиною, то з ланки не вилазила. Вийшла замуж, пішли діти, то менше поля полоти стали давати, десь гектар, а не п’ять.  Посіяли якийсь кок-сагіз, з якого робили резину. Жовта така квітка в нього, як в молочаю. Як розцвітав літом, ходили той пушок збирати, бо він на сонці розкривався. Важили, хто скільки налапав.  За день можна було три кілограми назбирати. Не давали, щоб той пух пропав, бо ж треба було розмножувати. Осінню корінь викопували, обрізали і здавали. Потом з’явилася городня ланка, сусідка мене до неї забрала. Вирощували помідори, кавуни і дині. Їх дехто любив, а дехто – ні. Я то чогось диню не люблю, нудная.

На цегельні теж працювала. Хлопець з кіньми в кіраті замішував глину. Якщо дуже спрощено пояснити сучасними приладами – щось схоже на бетономішалку. Кірат – пристрій для перенесення тяглової сили коней або волів до обертальних частин молотарки чи січкарні.  Вислови “Ходити, як кінь в кіраті” або “Мати досить того кірату” означають тяжко працювати без відпочинку, ґарувати без просвітку.

Замішану глину вибирали шуфлями і накладали у форми, зарівнювали, перевертали, сушили на майданчику та випалювали. Чи є в Чорникові збудовані приміщення з цегли, зробленої її руками, пані Ганна уже й не знає.

– Зимою ходили по коровниках, свинарниках – викидали гній. На фіру –  і вивозили.

–  Літом на спеці, зимою коло гною…

– Тож хтіли заробити. Молода була. Отримала в колгоспі 515 трудоднів. Запропонували поїхати в москву на виставку. А тато не пустили, кажуть: ще тебе там тіко не було. Їдь, їдь, дурних там не бачила. Я відказалася. Рік то має 365 днів, а я мала зароблених 515! На жнива ходили. Хто ту косілку знав чи комбайн. Серпами жали, по тридцять снопів в півкопу складали. Перші трактори називалися «сталін», такі гусеничні. Сестри чоловік на такому робив, то його в селі до смерті називали сталін.

Другу світову пам’ятає теж. Сестра Ганна в ті червневі дні 1941 року заміж виходила. У день весілля вся родина була в жениха у Поромові. Прийшли німці, стали неподалік села. В обряд не втручалися. А коли весілля від’їхало, наблизилися і в батька Ганни запитали, чи можна сісти за стіл.

– Дозволили. Поїли, поговорили, вийшли, подякували і ще й принесли цукерків. Якісь такі штомплі були: вузенькі, як гудзікі, на купку назложені. То принесли ще їх, кажуть, то від нашої армії. Але ніхто там не думав, що німець то такий страшний ворог. Вони обійшлися на весіллі добре, цілий Божий день були збоку.

Уривками лишилася в пам’яті втеча від поляків до Поромова. Забрали худобу, трохи речей і перебули дні протистояння.

Впертість рухає господарку Ганни. Одні огірки чотири рази пересівала. З її городу хоч сідай та пиши натюрморт. Ані зілинки. Все прополене, підгорнуте, доглянуте. Поруч з капустою рядок усім нам відомих осінніх квітів – айстр, які довгожительна називає капусняк.

– Зараз кущі хороші, цвітуть. Та марний квіт. Не так, як колись – пучками великими. Доцвітає і опадає. Я вже ходила до жінок і питаю, чи в них таке робиться. Сказали, що то в усіх так робиться –  цвіт опадає і зав’язу нема.

Ганна має дивовижну пам’ять. Може назвати, в які дні весни був мороз і коли у неї змерзли помідори. А ще майстерно жонглює словами. Маловідомими словами на кшталт ришпаки, марного цвіту, футора.

–  Людей зовсім мало осталося. Як де сто набереться, то й всьо. Зараз коровів мало. В нашій колейці було по 28 голів, а колейок було три. Тепер на село дев’ять корів лишилося.

– Коли в місті були востаннє?

– Може з десять літ. Не маю потреби. Лахув маю, хліб привозять, ковбаски хтіла – пішла купила, положила в холодильник. Їж бабо, як хоч.

Проводить нас до автомобіля. Показує дрова куплені на зиму, жартує і наказує привезти їй наше спільне фото.

«Бог мені дорогу висіяв квітами», – вказує рукою на ромашки, які щедро висіялися перед її хатою. «Пам’ятайте за моє здоров’я і хай Господь пам’ятає за ваше. Живіть не хворійте, будьте здорові».

В оточенні лип

Таїсу Залеську в селі називають медичкою. А ще вона береже ключі від храму. І багато спогадів про нього. Поки пані Таїса лаштується з нами їхати до церкви, її чоловік поринає у спогади. Це він разом з односельцями у 1991 році відкривав, відбудовував храм рідного села.

– Колгосп зробив склад з церкви. Ми, коли залізли під підлогу, то вивезли причіп різного сміття. Побачили на лігарі вирубану дату 1904 рік. Церква красива. Тим майстрам, що будували,  честь і хвала, – пригадує.

Чорниківський храм стоїть в оточенні лип та колючого дроту. Ні, дріт не навколо храму – за ним. Відмежовує кордон України і Польщі. Власне тут, біля нього, колись було село, яке після Другої світової переселили на 1,3 кілометра. З цього місця добре видно цукровий завод у польському Стрижові.

На подвір’ї храму три подячні хрести. Читаємо напис на одному: «Сооружен Гаврилом Бручкалюком. 1910 рік. За здравіє».  Подібні хрести я ще бачила на кладовищі у Цуцнові.

Столітнім, як і сам храм, ключем пані Таїса відчиняє двері. І перш ніж увійти, ми чуємо його запах. Храм пахне ладаном так насичено, ніби щойно запалили кадило. Тихо, спокійно й умиротворено тут. Так, як має почуватися душа в храмі.

Є тут і своя болюча історія. Один зі священників підмінив старе Євангеліє на сучасне.  Прихожани помітили, зчинився скандал, але святиню у храм так і не повернули. Ніби мало було того, що солдати, які тут квартирували в часи атеїзму, виносили і палили ікони. Чорниківці, як могли, переховували церковні цінності по хатах та сусідніх селах. Так і те Євангеліє зберегли від атеїстів, але не вберегли від ревнителів віри.

Поруч з храмом кладовище. Теж старе. Деякі могили та пам’ятники розвіює час. Пані Таїсія довго ходить ним, аби знайти та показати одну могилу. У ній захоронений Іван Дмитрович Киричук. Батьки поставили пам’ятник з написом: «Тут спочиває борець за волю України Іван Киричук 26.02.1925  р. н. закінчив життя в бою 23.06.1943 року. Слава герою».  Краєзнавець Ярослав Царук пише, що вояк УПА, загинув 23 червня 1943  року в селі Ласків в бою з німцями.

Сьогодення Чорникова – це його люди. І ті, хто в селі працюють, і ті, хто воюють. У Марії Смоленської аж троє чоловіків на фронтах – двоє синів і чоловік. І я розумію – все, що нам усім – від мешканців великих міст до маленьких сіл – лишається – це вірити і чекати. Як чекає Марія у Чорникові на синів та чоловіка.

Ярослава КОЛОСКОВА

Волинські