Прощаючись після відпустки з рідними, серцем відчував, що додому живим уже не повернеться: спогади про волинського Героя Володимира Душука

27 липня 2025 р. 08:17

27 липня 2025 р. 08:17

Володимир Душук - уродженець шахтарського Нововолинська. Тут він ходив у школу, працював, спілкувався з друзями, мріяв діждатися онуків та прожити в щасті та здоров’ї до глибокої старості, але в долю чоловіка втрутилась війна …

Народився Володя 30 травня 1980 року. Його мама - Людмила Василівна , була економістом із врахування держдоходів у фінвідділі міськвиконкому, батько - Петро Улянович, трудився майстром із термічної обробки металів на заводі спеціального технологічного обладнання. Володя був найстаршим із трьох дітей родини Душуків.

Між ним і меншим братом Миколою була різниця менше, ніж рік, тому хлопці як у дитинстві, так і вже у дорослому житті були не лише братами, але й найкращими друзями. До своєї сестри Марини , яка була молодшою за нього аж на 13 років, Вова завжди ставився з особливою ніжністю. Він залюбки грався і опікувався нею, коли вона була маленька. Тому, подорослішавши, Маринка безмежно довіряла старшому братові, який був для неї беззаперечним авторитетом. Тож часто питала в нього поради, знаючи, що Вова завжди її вислухає й допоможе.

Змалечку мав задатки лідера

«З дитинства Володя був дуже товариським і вже змалечку мав задатки лідера. Навколо нього постійно гуртувалися як його однолітки, так і однокласники Колі. Якось, коли мої хлопці вже підросли (10-11 років), а обоє народилися у травні з різницею в тиждень, я вперше організувала їм день народження із друзями. Однокласники Миколи прийшли раніше, Вовині ж трохи затрималися, і він дуже через це переживав. Нарешті, зібравшись, усі сіли за стіл, а старший син майже не сідав. Він був щасливий, тому піклувався, щоб усім було добре: сам прибігав до мене на кухню за новими стравами та пригощав друзів.

Я тоді була приємно здивована тими рисами характеру, які відкрила у своєму первістку. Мій син дорослішав у мене на очах. Ця турботливість та відповідальність до тих, хто поруч, залишиться в нього на все життя. Він не вмів брехати, завжди говорив те, що думає, або ж просто мовчав. Якщо ж у розмові з кимось відчував фальш, ніяковів й мінявся в лиці. Йому було як би соромно за того, хто хотів його обманути. Сам же ніколи не скаржився, всі власні проблеми й негаразди мовчки тримав у собі, хоч завжди був готовий прийти на допомогу тим, хто її потребував, якби гасячи свої проблеми турботою про інших», - розповідає мама Героя.

Із юних літ юнак цікавився різноманітною технікою, особливо автомобілями. Тому після закінчення 9-ти класів він став студентом Локачинського сільськогосподарського технікуму.

Якось улітку 1998 року, відпочиваючи разом з братом Миколою на озері Світязь, вони познайомилися з дівчиною Марією , яка теж відпочивала там з матір’ю та молодшою сестрою. З цього часу молоді люди майже не розлучалися. Півтора року служби в армії тільки зміцнили їхнє кохання.

Служив Володимир навідником у танку, - спочатку в Рівному, потім - у Раві–Руській.

«На день присяги ми приїхали до нього вчотирьох: я, мій син Микола, Марія та їхній друг Вася Соколовський. Володя був дуже щасливий. Ми багато розмовляли, мріяли, будували плани на майбутнє, а під кінець влаштували селфі. Всі хотіли сфотографуватися з Вовою у формі, в результаті чого вийшов цілий альбомчик фотографій  «Присяга», - згадує пані Людмила.

Здавалось, ніщо не затьмарить життєвий обрій щасливої родини

Роки служби пролетіли, як одна мить. Повернувшись з армії в рідне місто, змужнілий юнак влаштувався на роботу в автосервіс. Щодня він приходив до своєї Марійки, якій невдовзі запропонував руку і серце. Весілля вони зіграли в 2001 році. Спочатку молодята мешкали в Луцьку, а потім переїхали до Нововолинська. Через рік молодий тато уже тримав на руках свого первістка, якого нарекли біблейським іменем Давид . А ще через шість років Марія подарувала чоловікові другого сина – Даниїла .

Ішли роки, сини підростали й радували батьків успіхами та здібностями. Здавалося, так буде вічно й ніщо не затьмарить розмірений ритм життя щасливої родини. Та все змінилося після того, як після розстрілу Героїв Небесної сотні на сході розгорілося полум’я неоголошеної війни, яку чомусь називають АТО.

Бойовики Гіркіна майже без жодного пострілу увійшли в Донецьк і Луганськ, а «зелені чоловічки» захопили Крим. Багато українських патріотів, які боронили на столичному Майдані свободу і європейський вибір України під час Революції Гідності, добровольцями відправилися на Схід. Зібрався туди й Володимир Душук, який, за словами матері, ще з дитинства хотів стати військовим.

«На той час меншому нашому синочку ледве виповнилося 5 років, і нам вдалося якось переконати й умовити Володю, що його місце біля родини. І він, хоч і не дуже охоче, погодився й повернувся додому», - розповідає дружина.

Спочатку  Володимир якийсь час працював на СТО, а згодом відкрив власний бізнес: майстерню з обслуговування й ремонту автомобілів. У нього часто ремонтували авто волонтери, тому чоловік був дуже обізнаний з ситуацією на Сході. У своїй роботі він був професіоналом, міг розібрати й зібрати будь-яку машину, ліквідувати будь-яку несправність, тому справи в автосервісі йшли добре. Відкривши свою справу, Володя буквально жив на роботі, а у вільний від роботи час збирав для себе «Волинянку». У цьому йому допомагала сестра, вирізаючи ескізи для майбутніх дверей. Машина була його гордістю.

Марія ж віддавала всю себе улюбленій роботі у школі мистецтв, де вчила дітей гарно співати та  грати на бандурі, а ще вела документацію в чоловіка на фірмі. Неодноразово вона брала участь у концертах та мистецьких конкурсах, збираючи кошти українським воїнам  в зоні бойових дій. Бувало, що й сама разом з волонтерами возила  туди цю допомогу.

Та життя – складна річ. Сталося так, що родинне життя подружжя Душуків дало тріщину: після 20 років нібито щасливого шлюбу в листопаді 2021 року пара розлучилася. Після розлучення Володимир орендував житло неподалік школи, де вчився менший син, аби частіше бачитися з дітьми та при потребі допомагати їм.

Відразу вирішив, що піде на фронт добровольцем

А зрадлива доля вже готувала українцям нове жорстоке випробування: вночі 24 лютого 2022 року на Київ упали перші бомби - східні «брати» віроломно перетнули кордони України...

«Я  ще цього не знала, але вранці зателефонував Коля й повідомив, що судячи з новин, до нас прийшла велика війна. Софія (його старша донька), яка навчалася в Любліні, в паніці приїхала на кілька днів додому, побоюючись, що не зможе вчасно повернутися на навчання. Тож Володя порадив їм їхати всією родиною до Польщі. Мовляв, так як брат комісований й до служби в армії не придатний, то йому краще їхати до Любліна, де Софійка знімала квартиру, знайти роботу і забезпечувати сім’ю, адже має ще дві малолітні доньки.

Та й Софії так буде значно краще. Перш ніж вирушати в дорогу, вони всі прийшли до мене попрощатися, після чого Володя відвіз їх в Угринів й перевіз через кордон. Він також просив Марію, щоб і їхні сини теж виїхали за кордон із братом, але отримав категоричну відмову. І це його дуже засмутило, бо дуже хотів, щоб діти жили в безпеці, але без дозволу дружини нічого зробити не міг», - пригадує перший день війни пані Людмила.

Повернувшись дуже пізно з Угринова, Володимир переночував у будинку брата, куди раніше вже перевіз з орендованої квартири майже всі свої речі, бо відразу вирішив для себе, що на фронт піде добровольцем.

«Уранці, зателефонувавши мені, повідомив, що у Колі все добре, що  вони вже у Польщі, й попросив мене поїхати з ним на квартиру, щоб забрати решту речей та здати помешкання власниці. Мені ж запропонував перебратися до нього в хату (ту, що належить Миколі), бо там безпечніше. Я з радістю погодилась, бо відчувала, наскільки йому зараз важко. Після розлучення з дружиною, яку дуже кохав, він знайшов свій порятунок у родині брата. Діти обох синів з дитинства товаришували і проводили багато часу разом. Тому, розлучившись, він жив у брата  більше, ніж у себе на квартирі. Але тепер він не міг бути сам», -  ділиться материнським смутком Людмила Василівна.

«Я благословила свого синочка на війну...»

Владнавши напередодні всі справи в автосервісі, Володимир вранці 26 лютого, а це була субота, поїхав у військкомат. Там була хмара народу - всі рвалися на фронт. Володі запропонували іти в тероборону, але він хотів лише в регулярні війська. Тому прийшов додому дуже засмучений, бо ніяк не зміг змиритися з тим, що його не взяли відразу. Та ранці наступного дня йому подзвонили з військкомату і сказали, щоб о 12-ій годині він був у них з речами.

Свій автомобіль чоловік віддав старшому синові Давиду, тому відразу подзвонив, щоб той приїхав і його відвіз. Сам же швиденько зібрав теплі речі, термобілизну, хліб та декілька банок консервів.

«Мене полонила його сильна енергетика. Тому я, ніби на автоматі, швидко й без зайвих слів, допомогла сину зібратися. Сила його мотивації, впевненість, що боронити рідну землю - його святий обов’язок, не залишали в мені місця на жодні сумніви - мій Володя все робить правильно. Приїхав Давид, ми попрощались, він сів у машину і – з Богом! - я благословила свого синочка на війну...»,  - зі сльозами переповідає свій тодішній настрій мати захисника.

Спочатку Володимир разом з іншими хлопцями перебував під Білоруссю, потім потрапив на Рівненський полігон, а далі його призначили командиром 3-го відділення 105-го танкового батальйону 63-ї бригади, місцем дислокації якої було місто Старокостянтинів на Хмельниччині.

У відпустці він побував лише раз , коли в його тещі був ювілейний день народження - 60 років. Це було 1 квітня, ще коли він перебував на білоруському кордоні. Приїхав із величезним букетом, привітав матір дружини, і, поки там накривали на стіл, заїхав із синами до своєї мами.

«Володя зателефонував мені у п’ятницю вранці та повідомив, що приїде на кілька днів, але спочатку заїде до тещі, бо в неї - ювілей. Я була дуже щаслива, але діждалась його лише ввечері: приїхав разом із синами на каву. Він дуже вибачався, що пробуде вдома не довго, розповівши, що ще має багато чого купити на базарі для своїх хлопців з роти. А, оскільки назад хоче їхати «Волинянкою», то зможе взяти більше.

Добре, що я їх тоді сфотографувала на телефон, бо натішитися синочком так і не встигла - у суботу після обіду йому зателефонували з частини й повідомили, що їхня бригада вранці відправляється на передову. «Волинянка» і купа придбаних речей виявились не потрібними», - зауважує  пані Людмила.

«Першого квітня Володя приїхав у відпустку, але замість п’яти днів, удома пробув лише два, оскільки отримав повідомлення, що їхня бригада міняє місце дислокації, тобто відправляється на передову. Це було 2 квітня. І я тоді відчула, що він останній раз удома. В дорозі їх двічі обстріляли», -  доповнює розповідь свекрухи дружина Героя.

Готувалися до свята, а у двері постукала страшна біда…

Загинув старший солдат Володимир Душук із позивним «Кувалда» 27 липня 2022 року на Миколаївщині в районі села Широке, що неподалік Снігурівки, якраз напередодні своїх іменин, перебуваючи на блокпосту.

«Син дуже шанував це свято, і ми завжди збирались у цей день у нього вдома. Тому 27 липня я напекла пиріжків з вишнями, хоча б щось святкове, - може, внуки прийдуть, а сама ж чекала дзвінка, щоб привітати сина, але телефон мовчав...Увечері пішла до храму на вечірню, а вранці поставила свічку за здоров’я свого Володимира, а також замовила молебень за воїнів, ще не знаючи, що мого синочка вже немає серед живих...

Повернувшись із церкви, зателефонувала до Давидка, щоб привітати своїх Володимировичів і запросити на пиріжки. Внук відповів, що вони зараз заїдуть із мамою. Я зраділа, відкрила двері, чекаю... А вони не на свято приїхали...Тільки глянула на них, зрозуміла - біда!  «Може, хоч, поранений?», але Марія скрушно хитає головою…»,  -  з очей матері знову капають сльози.

Екс-дружина Володимира, яка тоді працювала завідувачкою відділу культури у міськраді, дізналася про смерть чоловіка на роботі, хоч, за її словами, саме цього дня нічого лихого не відчувала.

«Вранці 27 липня, напередодні дня його ангела, ми розмовляли по телефону, а потім я відправила СМС, на яке він уже не відповів…Згадалось, що коли їздила до нього останнього разу, Володя просив подбати про синів - підготувати їх до того, що він може не повернутися. Він не те, що щось передчував, а просто бачив, що там відбувається», -  розповідала жінка.

Того дня йому також телефонувала й сестра, яка на той час перебувала за кордоном, надіслала привітання із днем ангела, яке брат, на жаль, так і не прочитав...

Як згодом розповіли рідним побратими Володимира, їх було троє друзів, які разом ходили на чергування. Ті, хто тоді вижив, майже нічого не пам’ятають. Кажуть, що було три прильоти. Перший приліт стався, коли Володимир був на посту, а прилетіло в хату, другий – навпаки, а третім його накрило…

За версією військових, які залишилися в живих, скоріш за все їх здали місцеві мешканці, оскільки прилетіло щось дуже безшумне. Хлопці частково відновили записи в телефоні, почищеному після смерті побратима, коли його передавали  рідним.

До речі, сама Марія теж неодноразово побувала в районах бойових дій, доставляючи хлопцям на « нулю» усе необхідне. Не раз бувала вона і в частині чоловіка, як сама, так і з волонтерами. Першого разу -з Алімом Здигою,  потім - з Олександром Мазурком. Завезли хлопцям 2 авто. Одне спромоглися купити разом із друзями та кумами, а для збору коштів на друге додатково була створена група «Авто для кума» за участю Володимира Грабара. На початку березня 2022 року їм удалося придбали ще один автомобіль спільно з міськрадою, адже авто для військових на війні – найцінніша річ.

Тіло загиблого Героя в рідне місто родині допоміг доставити той же волонтер із церкви «Відродження» Алім Здиґа , якому вони безмежно вдячні, бо якби чекали, щоб це було офіційно, тіло ще не скоро похоронили б.

«Господи, дякую, що мій хлопчик загинув без мук…»

«Нам повідомили, що тіло Володі привезуть 30 липня в морг сусіднього Володимира, тому вже о 4-ій ранку ми виїхали з Нововолинська (судмедексперт, я, Марія та Давид). Їхали мовчки нічним містом, а потім під’їхали до якоїсь будови. Першим туди зайшов експерт, потім покликав нас. Серце стиснулося - зараз побачу синочка... Але – ні, його ще не привезли. Нас запросили у підсобку, де перепочивають медики.

Кожен м’яз напружений, все тіло перейшло у слух, у готовність зірватися, як тільки покличуть. Чуємо якийсь рух, - привезли! Та нас чомусь не кличуть. Вловила заклопотані вигуки: «Ой-йо-йой!», - це ж про мого синочка! Що з ним зробили ці варвари?.. Але це  - лише в думках, чекаю далі…

Нарешті, зайшов судмедексперт (він знав Марію) й запитав, яка буде труна - відкрита чи закрита. «Відкрита!» - крикнули ми в один голос. Потім, напевно, щоб ми з Давидом не бачили, показав жестом Марії, що череп розколотий навпіл. Мовляв, якщо зшиють, буде шов. «Звичайно ж - зшити», - погоджуємось. Знову довге чекання - година, дві... Врешті, зайшли медики, й тихо так, делікатно: «Ну, все. Ми свою роботу зробили. Можете підійти…».

«Велика дяка лікарям та низький їм уклін за таку тяжку, страшну й потрібну роботу. Лежав мій синочок, як живий - очі напіввідкриті й такі ясні - нема в них ні болю, ні страху, ні здивування. Господи, дякую тобі, що мій хлопчик загинув без мук, навіть нічого не усвідомивши. І дякую, що я це побачила. Ці ясні очі я ніколи не забуду. Спокійні очі, рожеві щоки, невелика зарослість бороди та вуса. Лежить, як живий. Хочеться обняти, поцілувати, але боюсь навіть доторкнутись, аби не порушити цю красу, адже знаю, скільки на це пішло праці медперсоналу», - з болем згадує, побачену нею страшну картину,  мати вбитого Воїна.

Похоронений Володимир Душук, на Алеї Герїв на монастирському кладовищі  в селі Низкиничі. Рішенням сесії Нововолинської міськради йому посмертно надано статус «Почесний громадянин міста».

На могилі Героя завжди горить лампадка та стоять свіжі квіти. Володя був люблячим, щедрим та щирим чоловіком, турботливим батьком, уважним сином, надійним братом та другом. Він любив усіх, любив цей світ, тому добровільно, в числі перших, став на захист своєї країни, на захист усіх кого любив...

Ісус Христос сказав: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою думу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15,12).

Прийми ж, Господи, від наших загиблих воїнів цю велику любов, прости їхні провини й даруй Царство небесне та вічную пам'ять...

Валентина САВЧУК

• «6-річний син каже, що як виросте, обов’язково помститься за тата»: спогади про сапера з Волині Миколу Селещука
• Незважаючи на важку недугу, до останнього відмовлявся залишати побратимів на «нулі»: спогади про Героя з Волині Зоряна Франчука
• «Якщо мені судилося прибути додому «на щиті», поховайте мене поряд з побратимами»: спогади про Героя з Волині Олександра Демчука

Волинські