Волинське село, про яке нині в Києві знають через лохину, врятувала… траса

27 липня 2025 р. 19:05

27 липня 2025 р. 19:05

Громада храму Преображення Господнього Української греко-католицької церкви села Положеве – в день храмового свята.

Окрасою й гордістю маленького Положевого поблизу Шацька є два храми – Православної церкви України та… Української греко-католицької

Буває почерпнеш наперед із Вікіпедії інформацію про якийсь населений пункт (скільки там, зокрема, господарських дворів, мешканців), а, приїхавши на місце, пересвідчуєшся, що в реальності цифри вже змаліли. Цього ж разу такої невідповідності не було. Навпаки, якщо за переписом 2001 року в Положевому, що нині в Ковельському районі, було 256 людей, то тепер – 260. І, судячи по тих новобудовах, які поки що в стадії спорудження, це число зростатиме

«Хотіли назвати завод «Світязький» чи «Шацький», але я сказав: «Нє – буде «Положевський!»

– По правді, село зараз порожнє. Пора така, що хтось по чорниці до лісу пішов, а хтось – працює на лохині – під боком плантації «Волинської ягідки», а то й до Польщі на заробітки поїхав, – сказав при зустрічі Олександр Кусько – староста Самійличівського старостинського округу, до якого належить і Положеве.

Одне слово, трохи недобрий час вибрала я для відрядження, але ж не може село геть спорожніти – когось таки застанемо на місці. Тож їдемо його вулицею з надією, що таки пощастить зустріти й поговорити і про минуле Положевого, й про день сьогоднішній. І такою людиною, за словами старости, є колишній голова Самійличівської сільської ради Сергій Положевець, а свого часу – директор місцевого льонозаводу (виявляється, був такий!). І побачили ми його біля греко-католицького храму, куди якраз ще один Положевець – Олександр Васильович – підвіз плитку, й вони розвантажували її. Тож якщо я сподівалася на удачу в зустрічах з мешканцями села, яким є що пригадати й розповісти, то це якраз вона й була.

– У 1986 році мені запропонували керувати льонозаводом, який уже років два був у стадії будівництва, – пригадує чоловік. – Колгоспи його зводили – людей звозили сюди щодня з довколишніх сіл. Бувало, видасиш вранці лопати, а наступного дня – по-новому це робиш, бо й додому забирали чи ламалися держаки. Збудували завод. Перш він був філіалом Старовижівського льонопереробного підприємства. А пізніше нас від’єднали, самостійно стали працювати. До речі, хотіли назвати завод «Світязький» чи «Шацький», щоб до більш знаних місць «прив’язку» зробити. Але я сказав: «Нє – буде Положевський!». «Ну, якщо він такий патріот свого села, то хай буде так – яка різниця», – відреагували на це. Як самостійний, завод пропрацював лише років два, і хтось вирішив, що треба його закривати. Це ж кінець 1980-х, коли багато що валилося. Почав я писати в газети з приводу того, що опинилися ми, як кажуть, «між небом і землею», і якось таки на рівні влади області вирішили відновити роботу заводу.

Але вже скоро, за словами Сергія Положевця, його обрали головою Самійличівської сільської ради, а на його місце прийшла нова людина. Закінчилося тим, що завод став непотрібний – взяла його в оренду (чи купила за чималі кошти?) одна жінка з Луцька й продала… москалям. Так, мабуть, і задумано було. Завод, де свого часу сімдесят чоловік мали роботу, розібрали, по суті, на метал. Колишній директор Сергій Положевець і прізвище тієї жінки називав, але в газетній публікації я його не згадую, бо для цього треба було б перш розслідування всіх подробиць провести, – копнути вглиб більш як на три десятки літ – до закінчення есесерівської епохи з її «перебудовою». Та що вже тепер «копати?»…

Наше село – маленьке, але воно не забуте й не загублене.

Звичайно, хотілося побачити хоч те місце, де був льонозавод. І того дня староста села Олександр Кусько показав його: ми їхали дорогою (колись асфальтованою, а тепер – її залишками), яку колись проклали до цього підприємства, а обабіч зеленів ліс-самосів. На перший погляд – покинуте й забуте місце, куди хіба тільки грибники-початківці можуть забрести. Тим часом Олександр Сергійович каже:

– Це – інвестиційно приваблива територія, адже тут є підстанція, водонапірна башта, артсвердловина. Вона зарезервована до кращих часів. Думаю, колись, як закінчиться війна, сюди прийде інвестор – знайдуться люди, які захочуть тут, а це десять гектарів землі, побудувати якесь підприємство, наприклад,– переробне.
«Ми стоїмо на подвір’ї греко-католицького храму, а в 1960-х роках тут була пекарня»

Такі житлові новобудови можна побачити сьогодні в селі Положеве.

Зустрівшись біля греко-католицького храму із чоловіками, про коріння яких говорить їхнє, поширене тут прізвище Положевець («вже, правда, таких небагато – на пальцях порахуєш»), можна було з їхньою допомогою дізнатися, яким було село – яким стало.

– Ще як я був директором заводу, – каже Сергій Положевець, – якось до мене прийшов голова місцевого колгоспу Михайло Федун і каже: «Давай відкриємо в селі Пехи восьмирічну школу» (до цього в Згорани возили дітей). А я йому на це: «Положеве за кількістю населення таке саме, то чому б і в нас не відкрити восьмирічку?».
Так і сталося, як задумали. Тож у Положевому була восьмирічка, а три роки тому її закрили. Не стало навіть початкового навчального закладу. Хтось обурюється з цього приводу, а хтось із розумінням ставиться до того, що утримувати малі школи – зовсім нерентабельно. Сам Сергій Положевець наводить у цьому зв’язку закордонний приклад: якось він був у Польщі, в чималому містечку, де закрили школу, розраховану на 350 дітей, бо, як почув, із тієї ж причини – невигідно її утримувати.
До розмови долучається «рядовий» чоловік, як назвався, Олександр Положевець, котрий все життя «крутив баранку:

– Я – місцевий, починаючи з діда-прадіда. Люблю своє село – ні на яке інше не проміняю. Тут народився, тут закопана моя пуповина. Люди у нас – дружні. Не п’ющі – хіба чуть-чуть. Роботящі. Наше село знають і в Києві – возив не раз лохину в столицю на базар, то люди питали: «Це з Положевого?». Наше село – маленьке, але воно не забуте й не загублене. І найперше – траса його врятувала. Було б десь у глухому місці, то, як і багато інших, занепало. А так молодь залишається тут – у когось свій бізнес є, хтось у «Волинській ягідці», де вже чимало літ вирощують лохину, заробляє – і в Польщу не треба їхати.

Коли мова зайшла про те, яким було село колись, то Олександр Васильович, не шукаючи далеко приклад, сказав:

– Ми стоїмо на подвір’ї греко-католицького храму, а в 1960-х роках на цьому місці була пекарня. А потім – колгоспне приміщення, де вирощували курчат – неподалік знаходилися курники. А он там стояв кормоцех, де варили свиням їсти. Ще далі – свинарник, телятник, конюшня, корівник. У Положевому була своя пилорама, льоносушарка, яку ми, хлопчаками, ледь не спалили…

Та що там казати – як вже знаю, у Положевому був навіть льонозавод. А тепер – ні школи, ні бібліотеки, ні медичного пункту. По суті, єдиним громадським місцем, де люди можуть зустрітися, тепер є храми. Про те, як вони тут порівняно недавно були збудовані, могла б бути окрема історія. Виявляється, громада Української греко-католицької церкви в селі Положеве створена у 2009 році. 21 квітня того року була перша Божественна літургія. І слово Боже звучало спочатку в пристосованому приміщенні – в хаті того самого, вже згадуваного колишнього директора льонозаводу й голови сільської ради Сергія Положевця. Отець Богдан, який жив у Луцьку, взявши за дружину його доньку, переїхав у її рідне село й став ініціатором того, щоб створити тут греко-католицьку громаду. На жаль, того дня ми не зустрілися з ним, але згодом виручив телефон. Найперше питання, звичайно, – з приводу того, чому отець Богдан вирішив збудувати саме греко-католицьку церкву?

Ні школи, ні бібліотеки, ні медичного пункту. По суті, єдиним громадським місцем, де люди можуть зустрітися, тепер є храми.

– А тому, що такі церкви в цьому краї були, та в якийсь час їх закрили, зруйнували – так радянська влада хотіла затерти сторінки історії, – сказав священник. – Я ріс у греко-католицькій сім’ї. Звідси й моє рішення створити в Положевому, де до цього не було ніякої церкви, саме греко-католицьку громаду. Перш у хаті тестя ми молилися. Потім у вагончику облаштували капличку, яка й сьогодні нагадує, з чого ми починали. А, маючи вже земельну ділянку під забудову, взялися зводити храм. У 2016 році, з Божою поміччю, освятили його…

Мешканці ж села, які не пішли в цей храм, взялися за будівництво своєї святині. І спочатку, до речі, це була церква упц мп. Та ось як тільки Україна одержала Томос про автокефалію для ПЦУ, громада вирішила, що настав час добрих перемін: 18 січня 2019 року, після богослужіння, освячення води та проповіді священника, парафіяни храму святого великомученика Димитрія Солунського села Положеве упц мп оголосили про перехід до Православної церкви України.

«Коли я прийшла в це село, то тут таких сучасних будинків, як зараз, не було»

Хоч староста Олександр Кусько й застерігав, що літньої пори, коли чорниці достигають, люди відправляються до лісу й «село зараз порожнє», все ж нам пощастило поспілкуватися з його мешканцями, чиє життя тут минуло з молодості й до літ поважних. Одна з таких зустрічей – як на замовлення: фотографую сільську широку вулицю, а в кадрі – дві жінки із палицями, що нагадують лижні. Чекаю, поки вони підійдуть ближче, і за якусь мить пересвідчуюся, що не помилилася – це крокують любительки… скандинавської ходьби.

Валентина Положевець, як назвалася при знайомстві жінка, охоче погодилася на розмову (як бачте, знову те саме, поширене колись в селі прізвище, хоч його «зараз на пальцях порахуєш»). Не корінна вона – родом із прикордонного села Бережці тодішнього Любомльського району, а, закінчивши Любомльське медучилище, приїхала на роботу в медпункт села Положеве. П’ятдесят п’ять років тому заміж вийшла за місцевого хлопця, тож уже давно стала «своєю», бо ж тут – коріння трьох дочок, яких із чоловіком виростили.

– Знаєте, коли я прийшла в Положеве, то тут таких сучасних будинків, як зараз, не було, – каже Валентина Кирилівна.– А тепер – он які! Всі зручності є, і в селі можна жити – не треба й міста.

Щодо роботи медички, то такий спомин:

– Всього було – і доброго, й не зовсім… Це ж і пологи доводилося приймати: починалися перейми в породіллі, бачили, що до Шацька не встигнемо довезти, то й не вирушали. На жаль, уже й медпункту, в якому я проробила сорок літ, нема.

Звичайно ж, про скандинавську ходьбу зайшла мова, бо ж, погодьтеся, не так часто побачиш у селі жінок за цим заняттям – не одна скаже, що «поки грядки пополеш, то вже ніякої рухавки не треба». Валентина Кирилівна з цього приводу розповідає:

– Ми з Зіною ( до речі, теж Положевець – жінки – замужем за рідними братами, вони – ятрівки, а по-місцевому, як почула від співрозмовниці, – «ятрохи». – Авт. ) ще перед повномасштабною війною почали ходити. Їй медики порекомендували цю лікувальну фізкультуру, а я долучилася до неї.

Відомо, що у медицині скандинавську ходьбу почали використовувати як лікувальну фізкультуру з минулого століття. І то десь там – у далеких країнах Скандинавії. Користь такої ходьби, як вже досліджено, повністю може замінити повноцінне тренування в залі – що це не міф, сьогодні доводять і жінки з маленького поліського села Положеве.

Ще одна наша співрозмовниця – Галина Яльницька, котра понад пів століття тому із свого рідного села Гупали теж прийшла в Положеве у невістки. Тут сини, онуки народилися. Галина Василівна прижилася на новому місці, як те деревце, що молодим пагоном пересаджене, й стала положевецькою. І дояркою була в місцевому колгоспі, й на льонозаводі працювала. На жаль, ще двадцять років тому овдовіла.

– Люди тут привітні, – каже жінка з приводу того, як то чуже село стало своїм, – сусіди хороші. А тож так важно, бо куди йдеш найперше і по біді, й коли добре – до сусідів.

Про церкву зайшла мова, а їх тепер у Положевому – дві. Поки в селі не було жодного храму, то Галина Яльницька в Згорани їздила на службу. А як з’явилася греко-католицька церква, то стала її парафіянкою.

– Потім ще одну збудували в селі, але вона була московська, – каже жінка. – Вже й як громада перейшла до Православної церкви України, то я не стала міняти парафії.
Чоловік п’ять із села, за словами Галини Василівни, ні в один місцевий храм, ні в другий не ходять – десь їздять (« У селі Світязь є московська церква, то, може, – туди».
Сьогодні, коли кіріл благословить російських солдатів на вбивство українців, така відданість навіть жменьки односельчан «своїй церкві» не має пояснення чи виправдання. На кладовищі в Положевому – такому зовсім маленькому селі! – три жовто-сині прапори – троє бійців-Героїв, які віддали життя за Україну, покояться тут.
«Повномасштабне вторгнення росії прискорило нашу мандрівку в Положеве»

– Коли я потрапила в це село, то була вражена тим, як багато людей тут будується, як воно молодіє, – а це вже слова переселенки Людмили Порфіленко, родина якої, рятуючись від війни, знайшла тут прихисток.

У перші дні повномасштабного вторгнення мешканці міста Курахове Донецької області приїхали на Волинь.

– Нас давно кликали сюди знайомі, які поселилися в озерному краї ще в 2014 році, – розповідає Людмила. – Казали: «Як побачиш Світязь, то закохаєшся в нього – і не схочеться повертатися додому». Думка про таку поїздку була, але не складалося якось побувати тут. Повномасштабне вторгнення росії прискорило нашу мандрівку в Положеве. Після сумнозвісного 24 лютого 2022-го друзі зателефонували й настійно покликали в безпечніше місце, й тоді ми прибули до них.

Як людина творча (Людмила виготовляє інтер’єрні композиції, жіночі прикраси), вона й на новому місці продовжила займатися улюбленою справою. А ось в цьому році вирішила відкрити крамницю товарів власного виробництва у Шацьку…

У селі Положеве родина Порфіленків винаймає будинок. Людмила розповідає, що на четвертому році війни залишилася тут з двома доньками-школярками, сином-студентом, який здобуває освіту у виші Луцька, та ще – 90-літнім дідусем. Чоловік, Олександр, – за фахом лікар-хірург – поїхав на Схід України. В місті Дружківка, тобто в зоні бойових дій, він лікує цивільних людей і, звичайно, надає допомогу тим ургентним пацієнтам, яких привозять із фронту.

– Мені зараз непросто самій, без чоловіка, всьому давати раду. Олександр три роки працював у Шацькій лікарні, – розповідає жінка, – і ось вирішив їхати на Донбас. Він давно збирався це зробити, бо, як говорив, відчуває, що не реалізується сповна як спеціаліст, а там буде більш затребуваний.

Щодо життєвих планів, то вони сьогодні – лише на короткий час:

– У січні Олександр має приїхати у відпустку перший раз – от і є мета – дочекатися зустрічі.

А як війна закінчиться – що тоді? З приводу цього думка така:

– Вертатися нам нема куди – хата в Кураховому розбита. Чоловік планує заробити грошей і купити житло.

Не виняток, що, може, й у селі Положеве, яке розташоване в озерному краї, залишиться родина Порфіленків. Адже тут – така чудова природа («Це ж на Шаччині я вперше побачила такі ягоди, як чорниці, лохини»). А найголовніше – добрі односельці. Це ж, до речі, думка людей спонукала Людмилу до того, щоб вона відкрила свою крамницю:

– Місцеві жителі, коли бачили мої вироби, то виявляли зацікавленість. Я постійно чую: «Чому ти не виставляєш свої вироби на Світязі у відпочинковий сезон?». Мовляв, люди хочуть придбати щось креативне на згадку – в тебе будуть купувати, бо ти гарні речі робиш. От я й прислухалася до цих слів…

У цій хаті вже ніхто не живе…

Волинські