Вірменин за національністю, українець за походженням, воїн із серцем коваля

29 липня 2025 р. 21:27

29 липня 2025 р. 21:27

Юрій Амірханян народився у багатодітній родині, де завжди лунав дитячий сміх, але й панувала особлива відповідальність. Крім нього, у хаті зростали ще семеро дітей – троє братів і четверо сестер. Життя не було легким. Після трагічної загибелі батька, матір залишилася сама – тендітна жінка з незламною волею, яка стала опорою для всіх. Вони жили в селі Микуличі, де праця була не лише необхідністю, а й способом виживання. Діти з малих літ знали, що таке мозолі на руках, і саме праця стала тією мовчазною молитвою, яка тримала родину.

Старший сержант другого мінометного взводу мінометної батареї військової частини А-7064 володимирчанин Юрій Амірханян загинув 3 липня внаслідок осколкового поранення у голову на бахмутському напрямку. Разом із ним був смертельно поранений двадцятип’ятирічний володимирчанин Павло Плісак, з котрим служив із перших днів війни.

Після закінчення Володимирського ВПУ, де здобув фах тракториста, Юрій працював на різних підприємствах, він ніколи не цурався роботи. Але справжньою його стихією стали вогонь і залізо. Він був чудовим ковалем. Цей дар — не просто ремесло, а душевне продовження родинної історії. Часто згадував, як у дитинстві бігав до дідуся в кузню, затамувавши подих, спостерігав, як той творить з металу щось живе. Там, серед жару, іскр і ритмічного звуку молота, вперше відчув, що ось воно, справжнє чоловіче ремесло. Згодом одружився, у шлюбі народилася донька.

За національністю Юрій вірменин. Але його коріння, серце, дім – усе було тут, в Україні. Тут виріс, працював, любив, творив. Україна стала для нього не просто землею, а духовною батьківщиною, де він жив по совісті, з відкритим серцем, залишаючи по собі добру пам’ять і слід справжнього майстра.

У 2006 році Юрій підписав контракт із 51-ю окремою механізованою бригадою – зробив вибір, який визначав його як чоловіка, готового служити й боронити. Та згодом повернувся до мирного життя, влаштувався працювати на “Гербор холдинг”. Здавалося, попереду звичайні будні…

Але в 2014 році, коли російські війська ступили на Донбас, усе змінилося. Без вагань Юрій знову став до зброї – тепер у лавах 24-ї окремої механізованої бригади. Він брав участь у жорстоких боях, де й був поранений. Проте не тільки він із сім’ї став на захист України. Четверо родичів також пішли воювати. Старший брат Валерій мужньо взяв до рук зброю. Також боронили землю швагро й двоє племінників. Для їхньої родини війна стала не чимось далеким, а особистим, болючим фронтом, що проходив крізь серце кожного.

Сестра Юрія Наталія пригадує: брат міг у 2022 році залишитися вдома – наслідки поранення досі давали про себе знати. Але відмовитися – не в його характері, як і ховатися та відсиджуватися. Він сказав просто й тихо: “Я пови- нен іти. Це моя земля. Це мій обов’язок”. У цих словах було все — гідність, біль і незламна рішучість.

Так склалося, що з першою дружиною Юрій розлучився. Але одного дня доля знову усміхнулася йому – несподівано, тихо, але впевнено. Він зустрів Олену. Жінка тоді вже давно жила в тіні болю – поховала чоловіка, не мріяла більше про кохання, жила заради дітей та онуків. Однак, коли в її житті з’явився Юрій, щось глибоко в серці зрушилося з місця. Вперше за довгий час знову відчула себе жінкою – бажаною, потрібною, щасливою.

Для неї Юрій став опорою і ніжністю, для доньок – добрим вітчимом, для онуків – улюбленим дідусем, з яким завжди цікаво. В їхньому домі з’явився справжній чоловік – зі щирою посмішкою, працьовитими руками і нескінченним бажанням робити життя кращим. Його руки вміли все: прибити, полагодити, збудувати. Але найбільше він любив ковальську справу – те, чим захоплювався ще з дитинства, спостерігаючи за дідусем у кузні.

Його роботи знали в усьому місті – і ворота, і лавки, і перила, і витончені декоративні елементи прикрашали подвір’я, будинки, майданчики. Люди йшли до нього із замовленнями, бо знали: зробить якісно, з душею. Одного разу він виготовив кований столик, який потрапив до другого президента України Леоніда Кучми. Але цим Юрій не хизувався. Просто радів, що його вироби комусь приносять користь.

– Якби мав гроші, відкрив би власну кузню, – не раз казав він з мрією в очах. Бо це була не просто справа, це була його стихія, його світ, його душа. Така ж сильна, щира й гаряча, як вогонь у горні.

Про те, що Юрій отримав повістку у 2022 році, Олена дізналася від нього самого. Він сказав спокійно, ніби мова йшла про щось буденне: мовляв, уже пройшов медкомісію, все гаразд. Насправді ж ніякої комісії не було – просто підписав документи й вирушив у складі ТрО на захист країни.

Спершу стояли на українсько-білоруському кордоні, а згодом уже вели бої на важкому бахмутському напрямку, де земля палала під ногами. Юрій не ділився жахіттями фронту. У розмовах завжди був стримано-веселий, запевняв, що все добре. Казав, що скоро повернеться і зробить для онуків гойдалки – цю обіцянку так і не встиг виконати…

– Другого липня ми розмовляли востаннє, – пригадує Олена. – Тоді навіть подумати не могла, що більше ніколи не почую його голос. Наступного дня зайшла сусідка, сказала: “Ти нічого не знаєш?” Я зди- вовано відповіла: “А що маю знати?” І тоді прозвучали ті страшні слова: “Твого Юру вбили…” Не повірила. Думала, якась дурниця, чутки. Та й звідки вона могла знати щось про мого чоловіка?. Але вже за кілька годин на подвір’я зайшли представники ТЦК…

Як з’ясувалося, того самого дня разом з Юрієм, поліг іще один воїн із Володимира — двадцятип’ятирічний Павло Плісак. Пряме влучання ПТУРу в автівку, на якій вони пересувалися… Їх ховали в один день. Разом поверталися додому – вже навічно.

Ніби передчуваючи загибель, Юрій напередодні подзвонив усім. Говорив лагідно, з теплом, яке залишалося в серцях. Та лише братові зізнався: навряд чи вдасться більше побачитись, хоча дуже цього хотів.

За відвагу і незламність його посмертно нагороджено орденом «За мужність». Поховали Юрія в рідному селі Микуличі, де колись усе починалося – де вперше взяв у руки молот, де вчився любити землю, працю, життя. Там, де його ім’я тепер назавжди вписане в історію.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські