«Їхала з надією, що він живий, а поверталася додому з його тілом»: спогади дружини про полеглого Героя з Волині

02 серпня 2025 р. 14:18

02 серпня 2025 р. 14:18

Під час виконання бойового завдання 2 серпня 2023 року біля села Вільшана  Харківської області отримав смертельні поранення ковельчанин стрілець-санітар 14 ОМБР імені князя Романа Великого Андрій Прозапас. У вересні воїну мало виповнитись 36 років.

Андрій родом із села Лапні. Мешкав у Ковелі. Закінчив педагогічний факультет Рівненського державного гуманітарного університету за спеціальністю «Фізична культура та спорт». У мирному житті працював торгівельним менеджером у ПП «Компанія Юкон» та ТОВ «Реккітт Бенкізер Україна», обожнював футбол, був одружений, мав двійко діточок, займався виготовленням меблів. Його життя було наповнене родиною, працею та захопленнями. Так було до 24 лютого 2022 року. Коли ворог відкрито напав на Україну, не вагаючись став на її захист.

«Жили так, ніби відчували, що час для нас відміряний»

Розповідаючи про чоловіка, дружина Олена зізнається, для неї Андрій був опорою, другом, людиною, з якою будували спільне життя, мріяли, виховували дітей. У ньому поєднувалися сила і ніжність, відповідальність та щирість.

«Андрій був братом моєї найліпшої подруги, тож наше знайомство тягнулося роками, — з теплом і сумом згадує жінка. — Ми часто перетинались, спілкувались, але тоді ще не підозрювали, що між нами народиться щось більше. Пізніше почали разом їздити на навчання до Рівного. Андрій вивчав фізичну культуру та спорт у державному гуманітарному університеті. Він жив тим, що любив — футболом. Його очі світилися, коли виходив на поле. Грав за команди міста й району, був серед найкращих, справжнім бомбардиром — сильним, швидким, упевненим».

З часом між Оленою та Андрієм зароджувалося щось глибоке. Під час тих поїздок, щирих розмов, спільних хвилин тиші, коли не треба було нічого казати, — дружба непомітно змінилась на кохання. Вона не могла не закохатися. Андрій був надзвичайно щирим, уважним, турботливим… І водночас мужнім, надійним — із ним було легко.

Андрій з Оленою зустрічались чотири роки. Жінка розповідає, чекала його з армії. А у 2012-му він освідчився. Це було як із фільму — несподівано, ніжно, з пелюстками троянд. Звісно ж, вона сказала: «Так».

«У шлюбі народилося двійко діточок — наші найдорожчі скарби, Давидко та Уляна , — продовжує Олена. — Андрій трудився торгівельним менеджером на різних фірмах, але згодом вирішив зайнятися виготовленням меблів. Працював багато, але варто було з’явитися вільній хвилині — ми були разом. Ніколи не марнували часу. Жили, так, ніби відчували, що його небагато. Я й досі пам’ятаю ті ранки, коли проводжала його на роботу. Завжди бігла й цілувала. А сестра сміялась: «Проводжаєш, ніби на війну».

24 лютого 2022 року перекреслив усі мрії, усю тишу й затишок. З того дня усе змінилося. Ще зранку Олена з Андрієм та дітьми були звичайною щасливою родиною, а за кілька годин — жили у новій реальності, сповненій страху й невідомості. Андрій не вагаючись того ж дня долучився до тероборони. А вже за два дні був у військкоматі, став на облік. 5 березня його проводжали на війну, тепер уже по-справжньому.

Підрозділ, у якому служив Андрій, воював на найгарячіших напрямках — Луганщина, Харківщина, Донеччина, Миколаївщина, Херсонщина. Про те, що доводилося переживати, не розповідав. Як і більшість чоловіків, беріг дружину. Лише одного разу поділився — як стояли на блокпості, і як до них підходили люди, які виїжджали з окупованих територій. Обіймали, дякували, плакали, діти тягнули руки до цукерок, якими наші хлопці пригощали їх, — в очах кожного були сльози радості. У такі миті він відчував, заради чого стоїть там.

Вже потім від побратимів Олена дізналася, скільки разів Андрій рятував інших, скільки разів був у критичних ситуаціях. Як ризикував життям, аби витягти поранених. Під шквальним вогнем, ризикуючи власним життям, повернувся на спостережний пункт, де залишилася зброя. Кожен крок міг стати останнім. Але він не зупинився. Зумів винести її під обстрілом і повернутися до своїх. Саме завдяки їй вдалося врятувати життя багатьом побратимам. Його вчинок — приклад справжньої відваги та самопожертви.

Під час одного з боїв у 2022 році поблизу Берестового Андрій зазнав поранення в руку. Після лікування та реабілітації, попри все, повернувся на фронт. Не міг інакше — його серце було з побратимами.

Їхала на зустріч із чоловіком, а повернулася з його тілом

30 липня 2023 року Андрій заступив на позиції. ЗОленою попередньо домовилися, що вона приїде у Харків 5 серпня.

«Я вже готувалася до зустрічі, — з тремтінням у голосі згадує жінка. — Планувала, які подарунки йому привезу, мріяла, як ми обіймемося. Та в одну мить усе обірвалося».

Напередодні зателефонував побратим Андрія — сказав, що ворог пішов у наступ і Андрій поранений. Його евакуювали до найближчого евакуаційного пункта. Олена одразу схопила телефон і почала дзвонити, але номер був вимкнений.

«Я заспокоювала себе тим, що йому надають допомогу і не до моїх дзвінків… Та за кілька хвилин пролунав ще один дзвінок. Той самий побратим, не наважившись сказати мені правду, зателефонував чоловіку Андрієвої сестрі. Та повідомила страшну звістку мені. Не повірила. Не могла повірити. Трималася до останнього. Молилася. Просила в серці хоч крихту надії, хоч мить дива. Та все розбилось вщент, коли в морзі Чугуєва побачила його тіло. Реальність обпекла до кісток. Дорогою додому найбільше боялася одного: що скажу дітям. Як скажу батькам? Їхала з надією, що хоч поранений — але живий. А поверталась уже з мертвим».

Вдома довелося зібрати всю силу, якої лишалося обмаль, і знайти слова для сина. Олена сказала йому те, що ніколи б не хотіла казати цього. Давидко подивився їй в очі й тихо спитав: «Тато помер?» У ту мить він ніби подорослішав. Улянці довелося пояснити, що тато став янголом. Вона поглянула на Олену й запитала: «Я ніколи більше не побачу його людиною?» Так діти дізнались, що їхній тато загинув.

У Куп'янську, побачивши футбольне поле, запропонував хлопцям зіграти у футбол

Попрощатися з Андрієм приїхали його побратими — ті, з ким ділив окопи, небезпеки, біль і рідкісні хвилини радості. Від них Олена дізналася про фронтове життя коханого, а ще про те, як серед вихору війни, йому вдалося бути на позитиві й знаходити час і місце аби хоч на трохи відірватися від бойових буднів. Серед спогадів був один, який особливо запам’ятався.

Якось поїхали до Куп’янська — бували такі виїзди по продукти, І там Андрій побачив штучне футбольне поле. Його очі загорілися. Він одразу запропонував зіграти. Хлопці не відмовили. Там же, поруч, познайомилися з місцевими рятувальниками — і влаштували імпровізований матч. Хтось був у берцях, хтось у шльопанцях, форма — хто в чому. Але це було щиро, емоційно, драйвово, Навіть коли десь далеко лунали вибухи — вони грали. Сміялися. Дихали. Жили. І Андрій тоді був найщасливішим — видно було, як кожна клітинка його ожила. Футбол для нього не просто захоплення — це частинка душі, ковток справжнього життя посеред війни. Цей момент, та проста гра серед війни, ніби зупинила час.

А незадовго до загибелі, десь під Куп’янськом, Андрій знайшов пса і забрав із собою на позиції, назвавши Хімарсом.

«Під час наших телефонних розмов я часто чула, як той гавкав десь поруч, — згадує Олена. — А Андрій спокійно так із ним говорив, жартував. Коли його не стало, попросила побратимів привезти Хімарса до нас. Не могла залишити його там. Зараз він з нами. Став повноцінним членом нашої сім’ї, другом для дітей, нашою втіхою».

Побратими розповіли, як Андрій рятував їх від смерті

Слухаючи розповіді побратимів, Олена дізнавалася, скільки життів урятував її чоловік. Скільки разів виносив поранених, прикривав інших під обстрілами. І як багато хлопців завдячують йому своїмижиттями.

«Я ще раз переконалася, що мій Андрій був не просто добрим чоловіком і батьком. Він був справжнім героєм. І назавжди ним залишиться».

Минуло два роки з дня, коли не стало Андрія. Упродовж цього часу Олена навчилася жити з болем, дихати без нього, відповідати на дитячі запитання й посміхатись, коли всередині все кричить. Ззовні здається, ніби змирилася… Але серце не хоче відпустити. Не може.

«Андрій часто сниться… — говорить Олена. — Приходить таким, яким був за життя — теплим, усміхненим, спокійним. І щоразу запевняє, що живий. А я вірю. Вірю до останнього. Поки не розплющую очі. І тоді настає тиша, яка оглушує. Бо реальність — інша. Болісна, важка, нестерпна».

Андрій Прозапас нагороджений нагрудним знаком «Відзнака Командира 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого», медаллю «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, Князівським хрестом Героя «Навіки в строю».

Поховали Героя у селі Вербка Ковельського району. У нього залишились дружина, діти, батьки та двоє сестер.

Жанна БІЛОЦЬКА

• Нездійсненні мрії Небесного Фотографа: спогади про полеглого Героя з Волині Максима Бурду
• «За свій спокійний характер від побратимів отримав позивний «Тихий». Спогади про загиблого прикордонника з Волині
• «Був пораненим, але покинув лікарню, аби врятувати хлопців, а йому не було кому допомогти». Спогади про загиблого гірника з Волині, який став воїном
• «Свічки, що ставила у церкві за здоров’я сина, падали, я не знала, що він загинув»: спогади про Героя з Волині Станіслава Вакуліча

Волинські