Пам’яті народної артистки з Волині: «Мені Бог дав таку можливість – ставати з часом улюбленою артисткою»

09 серпня 2025 р. 17:11

09 серпня 2025 р. 17:11

«Я прожила два життя: на сцені і громадське», – любила говорити народна артистка України Людмила Приходько.

Уже виповнився рік, як перестало битися серце народної артистки України Людмили Приходько. Примадонна Волинської сцени відійшла у Вічність у 79-літньому віці. Тож її 80-річчя – 19 червня 2025-го – колеги по Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театру імені Тараса Шевченка і друзі зустрічали із сумом на вечорі пам’яті. Саме тоді колектив театру, якому вона віддала майже півстоліття невтомної праці, й запропонував встановити меморіальну дошку пам’яті Людмили Приходько на будинку, в якому жила народна артистка. І влада Луцька підтримала цю пропозицію

Але Людмила Іванівна – жива у своїх інтерв’ю. І її поради – актуальні й донині. Тому сьогодні ми пропонуємо читачам порозмовляти з Людмилою Іванівною, завдяки її думкам, які вона висловлювала на сторінках газети «Волинь».

Важливі слова від Людмили Приходько:

Над усе на світі я люблю… життя. От зараз я люблю його, бо маємо такі ЗСУ, таких воїнів (хлопців і дівчат)! Є новини про перемогу в Херсоні, про звільнення міста від ворога. Почути це було для мене великим щастям!.. У житті є завжди радощі, й у воєнному – теж! Звичайно, недобре, що вимикають світло, немає води. Але й це – життя. Ми бачимо і те, як сходить сонце, як падає сніжок. Бачимо, як люди разом усе переживають.

Я шкодую, що… мені не 30. З цього віку мене стали називати «улюбленою актрисою» в Тернополі, а потім – і в Луцьку. Це – найвище звання, яке може бути. У нас – така жорстока професія, що в кожному місті, театрі треба заново завойовувати глядача. Не розкажеш же, як ти грала десь до цього. Мені Бог дав таку можливість – ставати з часом улюбленою артисткою.

Я шаленію, якщо бачу або чую, як... росіяни знущаються над людьми, що витворяють у наших селах, містах, як гвалтують, убивають...

Якби отримала шанс загадати три бажання... найперше і над усе загадала б, щоб негайно закінчилася війна – завершилася нашою перемогою. Ще хотіла би, щоб були щасливими усі наші українські діти й онуки (і мої – теж). Ну і забажала б, щоб я це все побачила.

Головний страх – щоб мені у цій виставі не розчарувати глядачів. Я збалувана увагою і любов’ю.

Коли мені запропонували б помандрувати світом у компанії із трьома «знаменитостями», я запросила б із собою... Івана Петровича Котляревського, Остапа Вишню і Михайла Жванецького. Тоді у нас вдалася б весела мандрівка.

Зараз моїми настільними книгами є... «Кобзар» Шевченка і «Лісова пісня» Лесі Українки. Ці видання настільні і тепер, і завжди. От «Кобзар» – там все ж написано: «Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте». Хіба це не про сьогоднішній день? А «Лісова пісня» – один із найулюбленіших моїх творів Лесі. Як вона пише про життя українців! «Та не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись».

«Я – гайдамачка по природі. Кажу, що думаю, і це не всім подобається».

Я запрошую волинян відвідувати театр, тому що... це – особливе мистецтво! Його не можна самому переживати. І це – велике щастя і для акторів, й для глядачів, коли вони об’єднуються. Спільні тиша, сміх, плач... Театр згуртовує, а тепер це особливо важливо.

Острах, коли одержуєш нову роль... Завжди думаю, щоб ця робота вийшла із ще не баченими гранями. Вивчити 35 – 45 сторінок елементарно! Головний страх – щоб мені у цій виставі не розчарувати глядачів. Я збалувана увагою і любов’ю. А як готово – то вже чого бояться? Це вже те велике щастя, про яке кажуть: «Купається в ролі»… Я знаю, що читати й що казати. От буває, вже вклонилася, а публіка не відпускає. Знову треба йти – і йти рівненько. …Акторський талант – це Божий дар, який мусимо віддавати! У театрі ми забуваємо про все, що поза ним, – нервуємо, зневірюємося, любимо – спалюємо себе на сцені, щоб світло від дарованих нам іскор побачили всі!

Я не боюся бідності (що недоїдатиму чи гірше вдягнуся), бо... так буває, що життя ставить перепони. І їх треба пережити. Звичайно, є побоювання. Але, наприклад, ми вже з друзями зідзвонюємося: кажуть, якщо вже не будуть опалювати, то поїдемо до нас, щоб разом перебути. Насправді значення має те, як люди ставляться одне до одного...

У найтяжчі часи я черпаю силу в... основі виховання моїх батьків. Коли мені дуже важко, я думаю, як відреагували б мама й тато. Тато мовив би: «Доцю, яка не була б темна ніч, а ранок все одно настане». А мама казала: «Якщо тобі дуже важко, подивися навколо: є люди, яким набагато важче».

Я вірю у... Всевишнього, в людяність і доброту.

Я захоплююсь українським народом, бо... він такий, яким його оспівали наші поети. Їхні рядки мене надихають. От, скажімо, Павло Тичина написав: «Я єсть народ, якого Правди сила Ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! – А сила знову розцвіла». Скажімо, Василь Симоненко упевнено говорив: «Народ мій є, народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ!». І, звичайно, слова Бориса Олійника (це просто божественний його твір): «Це – мій народ. Спогорда не дивись, Що руки в нього з праці вузлуваті, Душа його пречиста, яко свято, А в серці дума й пісня обнялись».

Любов ВОЛЯНЮК.

Зараз читають: Відома волинянка Людмила Приходько: «У житті є завжди радощі, й у воєнному теж!» .

Волинські