«Ми віримо, що наші чоловіки живі». Історії волинянок, які подолали триста кілометрів пішки заради зниклих безвісти та полонених

16 серпня 2025 р. 13:58

16 серпня 2025 р. 13:58

Вони вирушили в дорогу ще до світанку, коли тиша навколо була майже нестерпною. Триста кілометрів — не просто відстань на карті. Це шлях, вистелений болем, надією і безсонними ночами.

Тетяна Римша з Любомльщини з донькою Олександрою та Інною Мисанюк з села Митикичі Володимирського району йшли не лише за себе. Вони йшли за всіх дружин, матерів, сестер і доньок, чиї рідні зникли у вирі війни. Їхні чоловіки — військовослужбовці 14 ОМБР імені князя Романа Великого 47-річний Віктор і 30-річний Сергій — уже другий рік рахуються зниклими безвісти. Два роки невідомості — це коли кожен дзвінок може стати або світлом, або новою прірвою.

Попри всі слова про “невтішні прогнози”, попри тиск безжальної реальності, жінки тримаються за віру так, наче це єдина нитка, що з’єднує їх із життям. У їхніх очах немає відчаю — там горить інше: непохитна впевненість, Віктор і Сергій живі. Що одного дня вони перестануть бути лише іменами у списках і знову повернуться додому — туди, де на них чекають.

До війни проживали у Польщі, але чоловік вирішив повернутися додому, аби захищати Україну

Тетяна та Віктор Римша мали життя, яке багатьом могло б здаватися мрією. З 2015 року вони мешкали у Польщі, мали добру роботу та впевненість у завтрашньому дні. Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну розірвало їхній спокій, і Віктор прийняв рішення, яке стало визначальним: повернутися додому, щоб боронити свою країну.

«Чоловік був із тих, чиє слово важить. Мужній, рішучий, сильний і мудрий. За ним я почувалася, як за кам’яною стіною, – згадує Тетяна. – У сімейних питаннях завжди вмів шукати золоту середину, але в тому, що стосувалося Батьківщини, його позиція була непохитною. Коли він сказав, що їде в Україну, я прийняла його вибір».

Тоді ніхто не знав, що чекає попереду. Не йшлося про гроші чи будь-які гарантії — мова була лише про обов’язок. Вони домовилися, що Тетяна залишиться у Польщі, аби утримувати сім’ю та підтримувати чоловіка. 26 лютого Віктор перетнув кордон і вже наступного дня звернувся до територіального центру комплектування. Спочатку був у службі охорони, потім на навчаннях. А у червні зателефонував із Донеччини — звідти, де вже точилися запеклі бої.

Віктор завжди намагався бути поруч — навіть там, де лінія фронту розділяла світ на «тут» і «там». Він телефонував, коли тільки міг, і зникав зі зв’язку лише тоді, коли був на бойовому виході. Тетяна, залишаючись у Польщі, підтримувала його, організовувала допомогу, закривала збори коштів. Вона жила війною, навіть перебуваючи далеко.

У серпні прийшла звістка: Віктор отримав поранення. Тоді Тетяна вирішила повертатися в Україну, аби бути поруч із ним. Попри серйозні травми, Віктор думав не про спокій і не про себе. Його серце залишилося з побратимами. Вони телефонували йому, розповідали фронтові історії, цікавилися самопочуттям і чекали на повернення.

У 2023 році війна знову випробувала Віктора на міцність — в одному з боїв  вдруге отримав поранення, яке виявилось важким. До кінця реабілітації залишалося два тижні, яких «не добув» — вирішив повернутися на передову раніше. Перед від’їздом мав розмову з командиром, де прямо висловив своє обурення тим, що його вивели поза штат.

— Якщо всіх поранених так виводити, то хто захоче повернутися назад? — запитав він.

Командир здивувався:

— Ти справді надумав повертатись?

Для Віктора це не було питанням. Він не просто надумав — він вирішив. І його рішення, як завжди, було остаточним. Він продовжив воювати, доки 16 жовтня не пролунав останній дзвінок. Після цього зв’язок обірвався.

Тетяна почала писати побратимам, сподіваючись почути бодай крихту правди. У відповідь — тиша, ухиляння, короткі фрази, які нічого не пояснювали. Лише коли вона заявила, що особисто поїде до Куп’янська шукати чоловіка, зателефонував командир. Його слова стали ударом: хлопці загинули. Уціліли лише двоє поранених, яких вдалося евакуювати.

Тетяна подала заяви до всіх можливих інстанцій і пройшла процедуру відбору ДНК. А за кілька днів разом із донькою вирушила до Харкова. Вони обійшли всі лікарні та морги, шукаючи бодай слід Віктора. Але його не було — ані серед живих, ані серед загиблих. Розмова з одним із тих, хто вижив у тому бою, подарувала іскру надії: ніхто не бачив Віктора мертвим. Він просто… не повернувся. І тоді Тетяна почала діяти.

Зустрічалася з представниками влади, в тому числі з Уповноваженим з прав людини Дмитром Лубінцем, шукала чоловіка у російських соцмережах. Там натрапила на запис, у якому впізнала голос, дуже схожий на його. Згодом знайшла і фото, які передала на експертизу у Польщу. Польські фахівці підтвердили: на знімку — Віктор. В Україні на державному рівні процес ідентифікації неможливо було зробити, як їй пояснили, через складність структури обличчя. Річ утім, що під час останнього поранення уламок серйозно пошкодив Вікторові частину обличчя, зокрема щелепу. Лікарі провели кілька операцій і встановили тимчасове протезування. Це стало однією з причин, чому в Україні виникли труднощі з офіційною ідентифікацією. Бюрократія наштовхнулася на медичну реальність : без чіткої методики підтвердження особи за знімками, де обличчя зазнало ушкоджень, процес упирався у глухий кут. Для Тетяни ж це не було підставою опустити руки — у неї з’явилась віра, що Віктор живий.

Довгі 15 місяців жінка жила пошуками — оббивала пороги різних кабінетів, зверталася до різноманітних організацій, які займаються полоненими та зниклими безвісти, вивчала фото й відео з полону, трималася за будь-який слід, що міг привести до Віктора. З часом почала помічати, що про зниклих безвісти і полонених починають забувати. Це боліло не менше, ніж невідомість. І тоді вона вирішила: мовчати більше не можна.

Створила у соцмережах групу для родин 14-ї окремої механізованої бригади, об’єднавши тих, чиї рідні зникли безвісти. Почала організовувати акції, щоб нагадати суспільству: кожне з цих імен — чиєсь життя, чиясь родина, чиясь надія. Перша акція в столиці зібрала 55 людей, і для Тетяни це була перемога: у вирі війни й байдужості вони зуміли достукатися до сердець.

Душа зазнала стільки болю, що його потрібно було пройти

Ідея піти пішки на Говерлу, долаючи триста кілометрів, здалася божевільною багатьом. І справді, охочих спершу не знайшлося. Але поруч стала донька Олександра та Інна Мисанюк, чий чоловік також зник безвісти. 15 травня вони зібрали речі, проговорили маршрут і вирушили в дорогу.

«Ми пережили стільки душевного болю, що його потрібно було пройти, аби перетворити на фізичний, — згадує Тетяна. — Дорога виявилася нелегкою, особливо першого дня: дощ лив без упину, ми промокли до кісток, навіть речі в наплічниках були наскрізь мокрі. Не знаю, чи продовжили б шлях, якби кілька кілометрів до Павлівки нас не підвезли добрі люди. Там нас зустрів голова ОТГ Андрій Сапожник, допоміг із ночівлею, їжею та, найголовніше, дав можливість висушитися».

Триста кілометрів, одинадцять днів, підйом на найвищу вершину України. Вони плакали від втоми й натертих до крові ніг, сміялися від дрібних перемог і підтримували одна одну, коли сили танули. Цей шлях став не лише випробуванням, а й символом — символом любові, вірності та боротьби за тих, хто досі чекає повернення додому.

Історія родини Мисанюків

Інна та Сергій Мисанюки зустріли звістку про повномасштабне вторгнення зі стрічки новин у соцмережах. Того ж ранку Сергій уже стояв у територіальному центрі комплектування, але тоді його повернули додому. Минув рік, і саме у день народження — 18 лютого — його мобілізували. Після навчань підрозділ відправили на Куп’янський напрямок.

Жовтень того ж року став для Інни межею між «до» і «після» — у Синьківці Сергій зник безвісти. Відтоді вона пройшла усі можливі інстанції — СБУ, поліцію, Червоний Хрест та інші. Куди б не йшла, говорила одне: її чоловік живий. І в цьому у неї не було ані крихти сумніву.

Інна день у день моніторить соцмережі, вишукуючи будь-які натяки чи свідчення. Їй допомагають рідні, які також переглядають сторінки росіян. Паралельно надсилає офіційні звернення в усі органи, бере участь в акціях на підтримку зниклих безвісти та полонених.

Тому, коли Тетяна Римша запропонувала здійснити піший похід на Говерлу — триста кілометрів долаючи крок за кроком — Інна погодилася без вагань. Це була не просто подорож, а шлях із глибоким сенсом.

«Було складно, — зізнається вона, — але якби це могло допомогти повернути всіх зниклих безвісти та полонених  додому, я б пройшла його ще раз».

Для Інни та Тетяни цей похід став не лише випробуванням витривалості, а й голосним нагадуванням:

«Ми намагаємося привернути увагу до теми зниклих безвісти та полонених. Люди почали забувати про тих, хто став на їхній захист, але поруч із цим забуттям живуть їхні рідні, які щодня носять у собі біль і надію. Ніхто не повинен бути забутий».

Інна каже, її п’ятирічна донечка досі чекає на тата з роботи, на якій він захищає Україну — так вона пояснила дитині його відсутність. І мати, і донька вірять, що Сергій повернеться.

Незабаром Тетяна, Олександра та Інна разом з іншими членами родин воїнів 14 ОМБР вирушать до Туреччини, де проведуть акції на підтримку зниклих безвісти та полонених, щоб нагадати світові про війну і про те, якою ціною вона дається українцям. Заплановані зустрічі з консулом України у Туреччині та з Вселенським патріархом Варфоломієм — ще одна можливість сказати вголос: ці люди є, і вони мають повернутися додому.

Все, що роблять ці незламні жінки — крик до суспільства: не забувайте. Бо зниклі безвісти — це не статистика, а чиїсь кохані, сини й батьки. І поки в серцях цих жінок горить надія, дорога до зустрічі триває.

Жанна БІЛОЦЬКА

• «Їхала з надією, що він живий, а поверталася додому з його тілом»: спогади дружини про полеглого Героя з Волині
• «За свій спокійний характер від побратимів отримав позивний «Тихий». Спогади про загиблого прикордонника з Волині
• Волинянин зі «Сталевої Сотки»: від колекціонера старовини - до штаб-сержанта ЗСУ

Волинські