Герой з Волині повернувся додому «на щиті»… у день народження своєї донечки

16 серпня 2025 р. 19:20

16 серпня 2025 р. 19:20

Син та донька Олександра Жипи – на могилі батька-Героя, який віддав життя за Україну, за їхнє майбутнє.

Олександр Жипа із села Мельники, що на Шаччині, служив у 79-му прикордонному загоні – був на посаді відповідального виконавця прикордонного оперативно-розшукового відділу. 6 травня 2023 року у селі Чорнобаївка Херсонської області обірвалося його життя. Донька Злата, татова улюблениця, побачила якось на відео з весілля, як батько веде наречену до вівтаря, щоб віддати в руки судженого, і з сумом сказала: «А хто мене поведе, коли я буду виходити заміж?»

«Саша, вже як найменшенький в сім’ї, був трохи балуваний»

У батьківському домі Олександра на видному місці – його портрет. Від травня вже третій рік пішов, як не стало його. А матері, Людмилі Ананіївні, важко змиритися з думкою, що не зайде син до неї – не побачить вона його, не почує рідного голосу…

– Ми з чоловіком виростили четверо дітей, – розповідає жінка. – Великий гурт був у хаті, а тепер – спорожніло. Найстарший син, Сергій, як одружився. то побудувався й живе зі своєю сім’єю у Мельниках. Дочка Оксана, на жаль, зовсім юною через важку хворобу пішла із життя. Ще одна донька, Марійка, вийшла заміж і перебралася в Ковель. П’ять літ тому похоронила я чоловіка, в якого був інсульт, інфаркт. Саша – наш наймолодший – от і його вже нема…

Перебирає мама у «скринці» пам’яті все до дрібничок – яким був син, починаючи з дитинства, юності:

– Ніби одні мати й батько, а діти за характером – різні. Сергій змалечку до хазяйства брався – квіточку виростити, деревце посадити, то – його. Тоді, ще поки дід був живий, привчав онука до господарювання: брав із собою на сінокіс – косити навчив. А Саша, вже як найменшенький у сім’ї, був трохи балуваний. То, бувало, старші діти навіть із докором говорили, що, мовляв, синочка шкодуєте, оберігаєте, бо він – маленький. По правді, як пішов до школи, то галавий був хлопчик, але пакості нікому не робив. Вчитися не любив, та голову добру мав – пам’ять у нього хороша була. І вчителі казали, що якби хотів, то добре вчився. Після школи Саша закінчив Луківське профтехучилище, одержав водійські права, але водієм зовсім мало працював. Йому хотілося заробляти гроші, а не ходити на роботу, як говорив, «за якусь тисячу». А що Польща – поряд, то, як і багато хто, що не є секретом, їздив туди – цигарки возив.

«Він ніби поспішав жити – рано й женився, в двадцять років»

Людмилі Ананіївні добре запам’ятався зимовий передріздвяний день 2012 року, коли вона була поставлена перед фактом, що треба готуватися до весілля, бо її найменшенький син… татом скоро стане:

– Ми закололи якраз свиню. Пораємо вдома те все. А Саша й Марійка, бачу, щось так хитро посміхаються. Як виявиться, він уже сказав сестрі, що його дівчина Оля – вагітна. В якийсь момент син мені говорить: «Мам, сідайте..». Сіла й чую: «Весілля треба робити». Я йому: «Як це – свиню вже закололи, де візьмемо ще одну на весілля?». Але то така перша реакція. А навздогін – інші слова: «Треба, то треба».

Весілля було 12 лютого в ресторані санаторію «Лісова пісня», де тоді працювала мати нареченого. Як пригадує Людмила Ананіївна, мороз припікав. А це ж вважається доброю прикметою – за народними віруваннями, мороз та сніг на весіллі – символ щасливого та заможного життя для молодят.

Дружина Олександра на той час навчалася в Луцькому педагогічному коледжі. Коли була на черговій сесії, то семимісячним народився син, якого назвали Максимком. Якийсь час невістка з малям перебували в обласному перинатальному центрі, де хлопчик і з’явився на світ.

Про що ті люди думають, що говорять? Діти, ваші онуки, залишилися без батька – і що, ви тими грішми будете помагати мені?

– Дякувати Богу, вигодували ми свого Максимка. Молода сім’я починала з нами жити, – пригадує Людмила Жипа. – Тут і їхня донька Злата народилася. Якось там, де Саша з Олею й поставили свою хату, роздавали молодим подружнім парам ділянки під забудову. Написали заяву й вони. Я навіть на засідання сесії їздила й просила депутатів, щоб підтримали молодят і проголосували за виділення їм ділянки…

Мама Олександра раз у раз повертається до того, що син ніби поспішав жити: і женився так рано, щоб встигнути дім збудувати, дерево посадити, сина виростити. Якби не війна, то все було б, як і задумувалося. А так – залишилися і син, і донька без батька.

– А він, хоч і молодим одружився, таким хорошим сім’янином був! – каже мама Олександра. – Дружину, дітей беріг, дбав, щоб і машина була, щоб дім не лише збудувати, а й обставити. Трохи наймав робітників на будівництво.

Та, побачивши, як то дорого, сам багато що освоїв і вже викінчував хату власноруч. Старався заробити. І Оля його в усьому підтримувала. Саша наловить риби, накоптить, а вона сидить на базарі й продає. Влітку Оля ходила в ліс по чорниці, й так швидко брала, що не кожен зрівняється з нею. То зараз вона працює за спеціальністю, здобутою в педагогічному коледжі. А раніше місця в школі не було – зразу в дитячому садочку трохи робила, а то в

Польщу їздила, щоб копійку мати. Коротко кажучи, манна з неба їм не падала.

«Зараз шкодую, що мало з сином говорила, коли він був на війні»

Колись, за словами матері, Олександр хотів, щоб його призвали на строкову службу. І вона, щоб підтримати сина, навіть просила при нагоді працівників військкомату, щоб посприяли взяти його в армію. Але в нього був мовний дефект – літеру «р» не вимовляв. Тож у довідці написали, що він заїкається і занесли в списки непридатних для служби. Але то був мирний час. Під час повномасштабної війни Олександра Жипу мобілізували. Служив він із серпня 2022-го по травень 2023 року.

– Перш Саша був тут – у Пулемці, на кордоні з білоруссю, – розповідає Людмила Ананіївна. – Потім його відправили на навчання в Миколаїв – вчився керувати дронами. А невдовзі син потрапив на Херсонщину – в Чорнобаївку, служив у 79-му прикордонному загоні, у розвідувальних військах. Були ще одні навчання, вже в Одесі, але вертався знову в Чорнобаївку, де й загинув. Знаєте, я, бувало, просила Сашу, щоб він мені не телефонував. Казала, що я тільки розтривожую його своїм плачем. Зараз шкодую, що мало з сином говорила, коли він був на війні. Хай би й плакала, але частіше чула його голос. А так він Олі найчастіше дзвонив, а вона вже мені переповідала.

Жінка пригадує, що у 2023 році, на Великдень, Саша відпустку мав. Як приїхав, то зразу взявся доробляти дещо на хаті – фронтони, ще щось:

– Ми тоді йому казали: «Тебе треба скинути з того риштування (будинок високий – в два поверхи), щоб ти руку чи ногу поламав і не пішов далі воювати. Тоді сміялися з таких своїх слів і ще, звичайно, не думали, що більше не побачимося… Поки Саша  був у відпустці, то йому хлопці-побратими телефонували: «Приїжджай – нема без тебе діла». Але запам’яталося, що неохоче вертався син у частину – ніби відчував що не вернеться сюди. Оля завезла його на маршрутку. Саша сидить, як потім розповідала мені, і говорить їй: «Якби ти знала, як мені не хочеться їхати». Трохи більше як через три тижні його не стало. Сашу привезли в домовині на день народження доньки Злати. Вона важко пережила втрату тата. Якось побачила на відео з весілля, як наречену (мою онуку – доньку старшого сина) батько веде до її судженого, і з сумом сказала: «А хто мене поведе, як я заміж буду виходити?».

Родина має й дотепер зв’язок із командуванням частини, в якій служив Олександр. Коли навесні 2025-го було два роки, як він загинув, то приїжджали хлопці-побратими, капелан зокрема. Дороге кожне слово, почуте від них.

Адже так хочеться більше знати про його життя на війні.

«Я, якщо й напишу заяву, то на відмову від своєї частки грошової компенсації на користь онуків»

На четвертому році війни, на жаль, доводилося не раз чути про те, що, як не дико це звучить, деякі родини (найчастіше – свекрухи й невістки) розсварилися, бо… не змогли мирно поділити ту грошову допомогу, яка передбачена державою у випадку загибелі військовослужбовця в зоні бойових дій. Спілкуючись із матір’ю Олександра Жипи, мимоволі вловила в її словах те, що свідчило про цілком протилежне. Людмила Ананіївна тепло відгукувалася про невістку. Тож зайвим було запитання, як складаються в них стосунки тепер, коли Саші – сина, чоловіка – нема. І все ж про це зайшла мова, й жінка розповіла:

– То було невдовзі після загибелі Саші. Ми з Олею пішли до старости нашого села. Оля мені каже: «Пишіть заяву на свою частку компенсації від держави». «Яка ще заява – нє, – я на ці слова. – Якщо й напишу заяву, то на відмову від своєї частки грошової компенсації на користь онуків». Так і зробила. Вже потім, як була у Замлинні (в цьому селі, що на Любомльщині, періодично організовують реабілітаційні табори для мам, дружин загиблих військовослужбовців і тих, хто пропав безвісти. – Авт.), то не від одної жінки чула такі слова здивування з приводу ситуації в нашій родині: «Ой, тож у вас є ще діти – помогли б їм грішми». Вже вдома розповідала про це дочці, котра якраз у мене була. Марійка на це відреагувала так: «Про що ті люди думають, що говорять? Діти, ваші онуки, залишилися без батька – і що, ви тими грішми будете помагати мені?». Я втішена, що в мене такі діти – і

Сергій, і Марія, якби й не мали грошей (а вони їх мають, бо стараються), то в мене не просили б, а тим більше – не розраховували б на сирітські.

За словами жінки, їй нарахували військову пенсію по синові – їй вистачить. Влітку жінка й на пончиках ще підзаробляє, як і багато хто в цьому озерному краї.

«А якщо вже, не дай Бог, операцію яку треба буде робити, то ти знаєш, що треба буде допомогти мені», – така неписана домовленість у неї з невісткою, і в тому, що Оля не залишить її в скруті, жінка не сумнівається.

«У квітні 2023 року ми зустрілися востаннє…»

Звичайно, почувши від Людмили Ананіївни стільки хорошого про дружину її Саші, найперша думка – зустрітися і з нею. На жаль, того дня ми розминулися з Ольгою Жипою – вона у справах поїхала до Луцька. А потім жінку та її сина й доньку чекала цікава мандрівка в Італію – група (це – 15 дітей і чотири дружини загиблих військовослужбовців із Шацької громади) вирушала в місто Ізео, з яким Шацька селищна рада підписала угоду про співпрацю в травні цього року.

Та все ж ми поспілкувалися з пані Ольгою по телефону. Я мала можливість, як мовиться, з перших уст дізнатися і про те, як на дискотеках у селі Острів’я (дівчина родом із цього села) зав’язалася їхня з Олександром любов, і про те, як складалося їхнє подружнє життя. Був спогад про те, якого турботливого й дбайливого чоловіка дав їй Бог. Були слова про гарні стосунки із батьками Олександра, зокрема з матір’ю, коли тільки прийшла в невістки, – «такі вони й досі». І скорбота, що безжальна війна забрала коханого:

– Загалом дев’ять місяців чоловік був на війні. У квітні 2023 року ми зустрілися востаннє, коли Саша був у відпустці. Хотів потрапити на день народження сина, а це – 3-го квітня, – трохи не встиг, бо приїхав 7-го. Зате був вдома на Пасху, що була того року рання. Після Провідної неділі повернувся в свою частину. «Все добре – живий», – сказав, коли телефонував мені в останній, як виявиться, день. Це було вранці, а о 13.52 його номер вже був недоступний… Наскільки знаю, вибух стався в Чорнобаївці – у склад зі зброєю влучив ворожий дрон. Ми втрьох – із братом Саші і чоловіком його сестри – їздили, по суті, на опізнання, щоб пересвідчитися, що це Олександр.

Хлопці, з якими він служив, все організували – дали машину, щоб ми доставили тіло у рідне село…

Загинув Олександр Жипа 6-го травня, а повернувся додому «на щиті» – 10-го – у день народження доньки Злати. І радісна, й сумна тепер в родині ця дата. Нині на кладовищі у Мельниках уже шість могил, над якими майорять жовто-блакитні прапори – символ незламності захисників України. Олександр Жипа – перший із односельчан, які загинули у російсько-українській війні.

Катерина ЗУБЧУК.

Волинські