Назавжди – 27: після 15 місяців тиші молодий Герой знайшов вічний спокій на рідній Волині

21 серпня 2025 р. 13:14

21 серпня 2025 р. 13:14

Під час виконання бойового завдання в Донецькій області загинув 27-річний Герой з Волині — Назар Валентинович Шепшелей. Довгі 15 місяців його рідні вірили, що він живий, однак, на жаль, усі сподівання обірвала трагічна звістка.

Він вмів бути братом, сином, дядьком, другом, побратимом. Не боявся смерті, але мав плани на життя. Чи в окопі, чи на евакуації – вмів підтримати у будь-якій ситуації. З ним ніколи не було страшно і побратими нерідко сперечалися, хто піде з «Генералом» в розрахунку. Спогади про героя пише газета Полісся .

Він вправно розставляв цілі, готовий був пожертвувати собою заради інших і завжди знаходив вихід із ситуації. Був опорою і маяком, сонячною Людиною, і навіть “на щиті” зібрав довкола себе своє товариство. Після 15 місяців тиші Шепшелей Назар Валентинович із Верхів знайшов вічний спокій на рідній землі. Назавжди – 27.

25 лютого 2022 року Назар Шепшелей повідомив рідним, що іде у військо. Аби їм легше було сприйняти таке рішення, вигадав, що отримав повістку. Потрапив у лави новоствореної 71-ої окремої єгерської бригади ДШВ, у складі якої протягом 2 років пройшов найгарячіші бої, зокрема, у Роботино, Бахмуті, Авдіївці.

– Ми довгий час не знали про те, де Назар і що він робить. Завжди казав, що все добре. 4.5.0 – іншого ми й не чули. Тато постійно переглядав ютуб і в одному із сюжетів впізнав нашого Назара. Тоді ми дізналися, в яких надскладних умовах йому доводиться працювати, – пригадує момент «відкриття» старша на 2 роки сестра Анастасія.

Осінь 2023 року. Найкривавіший етап боїв біля Роботиного. Дощі, болото по коліна. У бліндажі військові й журналістка ховаються від обстрілу. Миші бігають буквально по головах. Захисники повертаються з евакуації. 8 кілометрів несли поранених і загиблих на плечах. Замінованим полем. У темноті. Тільки зранку, вивчивши місцевість з дрона, зрозуміли, що мають хорошого ангела-охоронця.

— Найскладніше, зізнався потім Назар, забирати тих, у кого є шанси і не знати, принесеш на «точку» життя чи смерть. Назар довго хвилювався чи вижив молодий хлопчина, якого він евакуював, а пізніше вони зустрілися на Донеччині. Мій брат був неймовірно щасливий. Такий він по життю: усе для всіх, нічого для себе. На церемонію поховання приїхали 15 побратимів. І це не всі, хто міг вибратися в дорогу. Скільки хорошого вони розповіли, яким важливим Назар був і в їхніх долях. На фронті йому пощастило зустріти справжніх друзів…, — розповідає Анастасія.

Евакуація бійців була тимчасовим завданням, адже увесь час Назар Шепшелей працював у батальйоні протитанкових ракетних комплексів на «Фаготі». Був навдивовижу вмотивованим, наполегливим, душею компанії. Учив близьких мати повагу і до союзників, і до ворогів, тверезо оцінювати їхні можливості. На позиції намагався іти з найближчими друзями. Хвилювався за них більше, аніж за самого себе. Особливо опікувався тими, хто мав діток. Їхні сім’ї були родиною і Назарові. А коли найближчий серцю товариш «Кастелло» повернувся після тривалого ефірного мовчання, чоловік не міг стримати сліз. Думав, коли разом з вірними побратимами – усе буде під контролем, хлопці мали такі ж переконання. Але у останній вихід їх розділили.

11 травня 2024 року, у переддень Дня матері, рідні востаннє чули голос Назара. Повернувшись з позиції, захисник мав відпочивати і потім доєднатися до решти команди, яка тим часом передислокувалася на Харківщину. Тимчасово прикомандирований до іншого підрозділу, замість відновлення пішов заступити зовсім незнайомих йому захисників на зайнятій «точці». Тієї ж ночі «Генерал» зник безвісти. Рідні дізнались про це, коли забили на сполох і, попри всі накази чоловіка зайвий раз не турбувати товаришів по службі, звернулися до командування. З часом довідалися, що на позиції зайшла диверсійна група і закидала оборонців гранатами. Один захисник вижив, інших трьох не знайшли, їхніх тіл також ніхто не бачив.

Шепшелеї більше року шукали коханого захисника, їздили на різноманітні акції, зустрічі, розпитували репатрійованих і чіплялися буквально за волосинку надії. Їхні серця переконували: «Живий». Офіційний статус Назара змінився з безвісти зниклого на загиблого, але за станом тіла навіть не вдалося визначити причини смерті. Біль не втихає…

Назар завжди говорив з сім’єю про побратимів. Мимоволі, він гуртував довкола себе товариство і відчував особисту відповідальність за кожного. За час служби тільки двічі приїжджав додому у відпустку, але добути її сповна захисникові не вдавалося: переймався долею інших, картав себе, що залишив їх, і повертався на передову. Навіть вивчився на сержанта, але відмовився від посади – відчував потребу бути поруч з хлопцями на «нулі». Особливо бережно ставився до тих, хто мав дітей. Рідні побратимів стали і його родиною.

Назар Шепшелей не любив зайвих ніжностей, але завжди трепетно ставився до мами, сестер і племінників. Огортав їх турботою і любов’ю, пестив увагою і найкращими квітами. Його день народження – 8 березня – був найперше святом для його улюблених дівчат.

– Назар був дуже сонячним. Рудий, поцілований веснянками і завжди усміхнений. Умів заговорити до усіх, посміятися, але не образити. Назар – наш найкращий восьмиберезневий подарунок. І хоч він був іменинником у цей день, завжди створював приємності насамперед для нас. Він був турботливим, дуже добрим і неконфліктним. Мріяв про мотоцикл і незадовго до повномасштабного вторгнення нарешті придбав його, але натішитися не встиг. У дитинстві ми могли посваритися хіба що тільки через телевізор, бо я хотіла дивитися «Роксолану», а він – футбол, – розмотує клубочок спогадів Анастасія Улітич. Її брат мав міцну статуру, але любив спорт. Ще зі школи їздив на змагання. Дуже гарно грав у футбол, шахи. Часто вигравав. Навіть на сході, особливо в Запоріжжі, користувався моментом поганяти м’яча, і заохочував інших.

– Коли ми були маленькими, завжди виходили на вулицю, тримаючись за руки. Мама забороняла нам іти на дорогу, тож ми чіплялися за ворота і так спостерігали за усім. У нас завжди були найвеселіші іменини і розваги, найтепліші моменти спільного часу. Діти й досі чекають, що Назар повернеться і повезе їх у аквапарк. Він же обіцяв. Ми не можемо змиритися з цією втратою, ми хочемо вірити в диво, — мовить сестра воїна.

Защеміло в серцях в Україні і за кордоном, звідусіль з’їхалися рідні й небайдужі: сизим голубом відлетів у вічність Назар «Генерал» Шепшелей… Насправді, він хотів іменуватися «Зорею». І він був світлом. Що на фронті, що в мирному житті. Ці промені добра й надії продовжуватимуть вести близьких життєвими стежинами, бо любов ніколи не перестає.

Іванна ВЕЛИЧКО , село Верхи.

Волинські