У мирному життя - лікар, під час війни - командир: спогади про Героя з Волині Юрія Шабата

21 серпня 2025 р. 13:42

21 серпня 2025 р. 13:42

Минулого суботнього дня Маневиччина проводжала в останню земну дорогу командира стрілецького взводу 100-ї окремої бригади територіальної оборони, 57-річного капітана ЗСУ Юрія Шабата. Його життя обірвалося 10 серпня під час виконання військового обов’язку на Донеччині.

Спогадами про Героя поділилося видання «Нова доба» .

Юрія Івановича всі звикли бачити в білому халаті. Більше тридцяти років присвятив він стоматології, приїхавши по направленню після закінчення Івано-Франківського медінституту до Маневич. Через рік роботи вже працював стоматологом-ортопедом, як фахівця із протезування зубів його знали чимало жителів краю. А ще – як добру, щиру, товариську людину.

В Маневичах знайшов він свою долю, свою Надію, яка незабаром після його приїзду прийшла працювати у медзаклад зубним техніком. Так і йшли пліч-опліч і життєвим, і професійним шляхом, жартуючи, що їхні 32 роки подружнього життя можна множити на два. Декілька років тому лікар розпочав власну медичну справу. Раділо подружжя двом синам, які, як і їхній тато, як дідусь Іван, стали медиками. Старший син Роман травматолог, молодший Дмитро стоматолог, продовжує справу батька.

– Із початком повномасштабного вторгнення росіян Юра вирушив до військкомату. Пішов добровольцем, незважаючи на стан свого здоров’я, – із сльозами на очах розповідає його дружина Надія Федорівна. – На медичну службу не потрапив, відразу був призначений командиром стрілецького взводу. В складі 100-ї бригади тероборони рік охороняв кордони із білоруссю, наприкінці березня вирушив на Донеччину. Він завжди був патріотом. З рідного Івано-Франківська на Маневиччину, тоді ще за часів СРСР, привіз синьо-жовтий прапор, фото Степана Бандери, яке в нього лежало під склом на столі. В їхній родині навіть у той період в надзвичайно великій пошані була Українська повстанська армія. Коли до нас сходились гості, то лунали «Ой, у лузі червона калина», марш січових стрільців. Під час поховання на труні Юри був і синьо-жовтий стяг, і червоно-чорний прапор УПА.

Перебуваючи на передовій у Донецькій області, взводний Юрій Шабат ще з більшою турботою та теплотою опікувався солдатами. Надія Федорівна звикла чути від чоловіка «мої хлопці». Готуючи передачі, складала для них всіх відра вареників та не один десяток банок тушонок. Повертаючись із відпустки, Юрій на схід України доставив ще один автомобіль, який допомогла придбати Людмила Кирда, повіз серед всього необхідного квадрокоптер. Казав про вкрай потрібний старлінк, засіб зв’язку теж придбали і відправили вже після його похорону нашим захисникам.

Пані Надія знала військових зі взводу чоловіка і по прізвищах, і по іменах, під час розмов із ним воїни передавали привіти. А ось зараз довелося їй приймати щирі співчуття від солдатів. Ще рясніше котилися гіркі сльози, коли чула: «Такого командира в нас більше вже не буде», «Нам за честь було служити з ним»…

Юрій ще встиг благословити старшого сина Романа на одруження, побувати на його весіллі, вирвавшись у відпустку наприкінці липня. Дуже хотів онуків, так бажав відчути щастя тримати на руках своє продовження в житті. Ще десять днів до такої страшної звістки вся родина була на цій святковій події, а незабаром рідних разом зібрало невимовно страшне горе.

– Під час відпустки Юра поїхав на похорони на Любешівщину, загинув 20-річний хлопець із їхньої роти, – згадує Надія Шабат. – Як він переживав, як плакав, кажучи: «Я хоч пожив, слід по собі в житті залишив… І у мене у взводі такі ось хлопчики». Дуже шкодував, що не побував на могилі батька. Мав зустрітись, та не склалось, із священником отцем Михайлом, казав, що іншого разу може не бути, бо буде «Плине кача»… Було і у мене недобре передчуття. Якось зовсім нещодавно я під ранок вже заснула, дочекавшись звістки, що чоловік благополучно повернувся з «нуля». І в короткому сні раптом, як наяву, побачила, що на моїй приліжковій тумбочці стоїть склянка із водою, а на ній скибка хліба… Вже після страшної звістки мама Юри розповіла, що в розмові з ним почула від сина: «Мамо, мабуть, я звідти вже не повернуся. Прибудьте на похорон усі…».

Прибули. Попрощатись із Воїном зібралось дуже багато людей, а ще – підтримати дружину, синів, рідних. – Я дуже вдячна всім, – каже Надія Федорівна. – Очільнику громади Олександру Гаврилюку, т.в.о. начальника Маневицького РТЦК та СП майору Юрію Мізюку та військовослужбовцям, настоятелю храму Віри, Надії, Любові та їх матері Софії о. Михайлу, хористам, сусідам, кумам, знайомим. Всім-всім, хто у ці чорні дні підставив нам своє плече.

Більше десяти священників на чолі із деканом Маневицького деканату ПЦУ протоієреєм Андрієм Закидальським здійснили чин похорону захисника. Сотні людей провели його в останню земну путь. Вічна пам’ять Воїну! Найщиріші співчуття родині.

Олена БИЧКОВА

• Назавжди 51: Герой з Волині Сергій Хом'як понад рік вважався зниклим безвісти
• Усі вони у дуже дивному стані: як на Волині ідентифікують тіла полеглих Героїв, які повернули з Росії
• Лікував серце, а помер від запалення легенів: спогади про Героя з Волині Леоніда Ксьондзика , життя якого забрала війна

Волинські