Краєзнавець, що виконав заповіт Олександра Цинкаловського

02 вересня 2025 р. 14:38

02 вересня 2025 р. 14:38

Він запам’ятався багатьом володимирчанам у своєму неповторному образі – високий, ставний, справжній козак у капелюсі з полями, гучний голос, впевненість у собі, мужність (ще б пак – пройшов пекло Афганістану), вміння завжди говорити правду, не зважаючи на персону, а ще – велика любов до минулого Волині та України, прагнення пізнати істину, дослідити призабуті сторінки минувшини. Таким був Леонід Михальчук – волинський  краєзнавець.

Леонід Анатолійович  народився 25 жовтня 1954 рок у в селі Будятичі Іваничівського району на Волині. Здобувши середню освіту у Нововолинську, продовжив навчання в Харківському військовому училищі .

Більшу частину свого свідомого життя присвятив службі в армії – нелегкі життєві дороги повели його з родиною усіма куточками колишнього СРСР, Німеччини. Особливо важкою була служба в Афганістані – там доводилося бачити смерть багатьох людей…

Вийшовши на пенсію, Леонід активно займався краєзнавчо-пошуковою роботою. Коло його дослідницьких зацікавлень було досить широким, але найбільше любив своє рідне Прибужжя.

Він грунтовно вивчав архітектурну спадщину 17 століття, зокрема монастирі, збудовані при підтримці воєводи Адама Киселя. Для цього самотужки подорожував до тих місць, де вони були зведені, зокрема відвідав Максаківський монастир на Чернігівщині, Могилянський у с. Могильному…

У Києві Леонід Анатолійович зустрівся з нащадками старовинного роду Киселів, які володіють геральдичними документами, котрі підтверджують їхню приналежність до цього роду.

Наш земляк також вивчав історію старовинного козацького роду Черняків (1710 р.),і виявив, що їхній фамільний маєток знаходився поблизу с. Нова Лішня на  Іваничівщині. Згодом у цьому маєтку жив відомий історик, письменик, статський радник Григорій Богуславський .

Краєзнавець дослідив історію древнього українського роду Олізарів, який ополячився у 16 столітті. Його цікавив родовід відомого вченого-агрохіміка Євгена Бобка (іменем цього науковця названа вулиця в нашому місті), оскільки той був земляком Михальчука. Пан Леонід рейсовим автобусом привіз залізний хрест з Володимира і встановив його на занедбаній могилі сестри Бобка – Лідії…

Перу дослідника належить стаття про начальника 10-ї прикордонної застави Василя Чернова. Він  досліджував життя і діяльність лікаря і громадського діяча, жертви репресій Арсена Річинського, спілкувався з його дружиною Ніною Павлівною і розшукав у запасниках Львівської бібліотеки імені В. Стефаника НАН України рукопис його праці «Проблеми української релігійної свідомості».

Ось як згадує про колегу директор Володимирського історичного музею Володимир Стемковський: « Леонід Анатолійович був надзвичайно обдарованою і енергійною людиною. Він мав контакти з директоркою Львівської бібліотеки імені Стефаника Національної Академії Наук України Ларисою Крушельницькою і привіз звідти бронзову медаль Олександра Цинкаловського, якою відомого археолога нагородила Польська академія наук. Так виконав заповіт Олександра Миколайовича, який хотів, щоб ця медаль зберігалася у Володимирському музеї».

Бронзова медаль Олександра Цинкаловського вже багато років зберігається у експозиції музею, її оглядають тисячі туристів – дітей і дорослих, які приїздять до нас з України і всього світу.

А ще Леонід Анатолійович цікавився впровадженням християнства у Київській Русі, хотів відновити дубовий хрест між селами Будятичі, Грибовиця, Тишковичі, Нова Лішня (на жаль, не встиг), котрий в 1966 році зруйнували атеїсти, був активним учасником Народного Руху у Володимирі, брав участь (1997 рік) у розкопках на місці володимирської в’язниці, де знайшли останки жертв сталінських репресій. Він намагався досліджувати теми, які раніше були замовчувані, або мало вивчені – у цьому цінність його краєзнавчих пошуків.

Його праці друкувалися у авторитетних всеукраїнських виданнях «Віче», «Пам’ятки століть», збірниках наукових конференцій «Минуле і сучасне Волині і Полісся», місцевій пресі.

Як особистість Леонід Михальчук був сміливим, безкомпромісним, не боявся різко говорити правду в очі, не зважаючи на чини і посади. Наш земляк був частим гостем історичного музею імені О. Дверницького, спілкувався з музейниками, навчав нас, підказував, рекомендував, від нього і ми дізналися багато цікавого. Такі люди самовідданно служать своїй справі, віддаються їй сповна, вкладають у неї душу, намагаються дошукатися істини і суті справи, тому і результат виходить змістовний. Потім працею таких ентузіастів користуються інші шанувальники історії і це засвідчує, що трудилися вони недаремно і залишили по собі добрий слід.

Богдан ЯНОВИЧ,

науковий співробітник історичного музею імені Омеляна Дверницького

Волинські