Ветеран із Запоріжжя, який втратив ногу під Торецьком, будує нове життя на Волині

02 вересня 2025 р. 14:58

02 вересня 2025 р. 14:58

28-річний Ігор Пшеничний родом із Запоріжжя, але після важкого поранення та ампутації він пройшов реабілітацію на Волині й вирішив залишитися тут. Боєць воював ще з часів АТО, а у складі 93-ї та 28-ї бригад пройшов Бахмут, Соледар і Торецьк.

Восени 2024 року під Торецьком він підірвався на міні й втратив ногу. Побратими врятували йому життя, а після тривалого лікування він опинився в Луцьку, де відчув особливу підтримку місцевих людей, йдеться у газеті «Твій вибір».

Згадуючи роки на фронті, втрату побратимів і важке поранення, Ігор часом ледве стримує сльози. Але зараз, через дев'ять місяців після ампутації, ветеран каже: «Я справді щасливий. Бо маю все, про що тільки міг мріяти, – кохану дружину, маленьку донечку, дім, у якому будуть жити любов і підтримка».

Бої тривали по п’ять годин

Уперше ми зустрілися з Ігорем через чотири місяці після поранення. Тоді він іще лікувався в госпіталі, ходив на милицях і розповідав про заняття з ампфутболу.

«Мама і сестра, якій 19 років, досі живуть у селі на Запоріжжі. Це Покровський напрямок. Від них до фронту – всього 22 кілометри, – розповідає ветеран. – Але моє довоєнне життя фактично все минуло в Запоріжжі. Там я вивчився на газозварювальника, працював на заводі «Мотор Січ».

Коли Росія пішла повномасштабним наступом, Ігор уже мав досвід служби в АТО. Тож, щойно отримав повістку, пішов до військкомату.

«Забіжу: нагадаю про себе», – сказав мамці, щоб не переживала і не плакала. А через пару годин їй дзвоню: «Все, мобілізувався». Мамка і сестра шоковані: «Що ж ти наробив!..» Але хто ж би, як не я, мав іти їх захищати?» – риторично запитує ветеран.

У складі 93-ї бригади «Холодний Яр» Ігор пройшов Бахмут, Соледар, Торецьк. За майже три роки на передовій не раз прощався із життям. Досі дивується, як вижив під час обстрілу в Часовому Яру, коли росіяни поцілили в боєкомплекти підрозділу і коли згоріло все, навіть автівки, а хлопець не загинув.

«Бувало, що за десять днів перебування я сам випускав по п*дарах по 800 мін, а бої могли тривати по п’ять годин! – згадує ветеран. – Був випадок, мені вдалося врятувати цілу групу бійців із Самбора, які 12 днів не могли через сильні обстріли вийти з позиції і сиділи там без БК, без води та їжі».

Вибух – і ноги нема

Утім не лише Ігор ризикував собою задля рятунку інших військових. Його самого не раз витягували ледь не з «того світу». І навіть те, що Ігор зараз живий та може самостійно ходити, – то велика заслуга побратимів.

«Крайній мій бій відбувся в листопаді 2024-го. В селі Дружба під Торецьком. Я був у складі 28-ї бригади. Перед нами поставили задачу зачистити в селі підвали і забрати двох двохсотих. Ми приступили до виконання. Але в якийсь момент чи то я наступив на міну, чи дрон на нас щось скинув. Словом, сильний вибух. Мене відкинуло. Глянув на ногу – а її нема! Наче хто зрізав ногу до рівня берців!..»

«Я миттю відкотився в канаву, наклав собі турнікет. Хлопці мене зразу – в підвал. Іще один турнікет наклали. Целофановим кульком обмотали рану, щоб не занеслася інфекція. А через години дві під шквальним обстрілом «евак» уже приїхав до мене», – переповідає ветеран події листопада 2024-го.

Зі сльозами вдячності згадує Ігор, як евакуаційна бригада витягувала його з-під обстрілів:

«Поклали мене на ноші. Ноші – на тачку. І вперед! Півтора кілометра так бігли. Один хлопець мене віз, а інший автоматом стріляв по дронах, які за нами гналися. В якийсь момент бачу – міна! Крикнув хлопцеві. Він різко завернув. Сантиметрів, може, три, було від нашого колеса. «Ще би мені лице посікло», – подумав із жахом. Але Бог і тут мене спас. Бо я кожен день Йому молився…»

Так було погано, що не хотів нічого

Після того, як бійцеві відірвало ногу, він на кожному з етапів порятунку відчував людську доброту і щире бажання помогти. Так було і в Костянтинівці на Донеччині, і в Дружківці, де розплющив очі, а якась жіночка каже: «Ось тобі, синку, кофтина, щоб не змерз».

«Коли у Дніпрі мені сказали, що відправляють на реабілітацію до Луцька, я зразу: «Ні-ні, тільки не туди». Бо хотів бути ближче до мами, сестри, а Волинь мені здавалася чимось далеким і чужим. Та, коли я сюди приїхав, зразу відчув: тут дуже добрі люди».

Можливо, саме ця доброта й допомогла Ігореві швидше оговтатися від пережитого.

«Спочатку мені так погано було на душі. Не хотів нічого. Просто лежав і все… Коли зробили операцію, то пару днів пересувався у візку. Не мав сили щось робити. А потім почав думати: «Ну, так: я молодий, ноги нема, на все життя тепер інвалід... Але я ж живий! Маю руки. Маю ногу. На іншу ногу поставлю протез. А до того часу можна на милицях ходити, – згадує ветеран. – Взяв я тоді милиці, сперся на них – і зразу пішов. Через пару днів волонтерка Вікторія Ластівка запропонувала їздити на тренажери до фітнес-клубу, займатися арттерапією – малювати».

Але найбільшим мотиватором повернутися до повноцінного життя стала для бійця Юля – 28-річна волинянка, з якою познайомився через соцмережі.

Через три місяці після ампутації поїхав на побачення

«Юля мені зразу сподобалася: красива, видна така дівчина, – усміхається згадуючи Ігор. – Я їй написав повідомлення. Вона відповіла. Почали спілкуватися. На третій місяць після поранення я милиці в руки – і поїхав на перше побачення до міста Володимир. Юля зразу познайомила мене з трирічною донечкою Адріаною. Дитина мене побачила – і зразу: «То мій тато!» Бо її рідний батько теж воював, теж утратив ногу, але загинув. Словом, ми з дитиною зразу знайшли спільну мову».

Після першого ж побачення Ігор відчув: Юля – це та жінка, з якою хотів би поєднати своє життя. Щоправда, для того спочатку треба було завоювати серце красуні!

«Але ви знаєте, нам якось зразу було легко разом. Ми обоє хотіли сім′ю. І тому 26 квітня, тобто через два місяці після першого побачення, розписалися», – продовжує Ігор.

Під час одруження не було ні пишного весілля, ні грандіозних церемоній. До РАЦСу на розпис молодята запросили Юлину маму, побратима Богдана та волонтерку Ольгу, яку Ігор називає «мама Оля».

«А своїй мамі я до останнього нічого не розказував. Бо тоді б вона приїхала до Луцька, а я не хотів, щоб мама бачила мене на милицях. Тому за десять хвилин до розпису я їй зателефонував: «Мамо, я женюся». Вона такого не чекала. Сказала, що теж би хотіла бути присутньою. Але ми домовилися, що мама приїде до нас у гості, коли доробимо в будинку ремонт.

Бо спочатку ми винаймали квартиру в Луцьку. Зараз тимчасово проживаємо в Юлиної бабусі у Володимирі, – пояснює Ігор. – А хочеться, щоб, коли мама приїде, в мене вже був гарний дім».

Із травня Ігор Пшеничний уже ходить без милиць. Замість ампутованої кінцівки має протез.

«Мені його встановили – і зразу пішов! Бо зі мною займався дуже хороший реабілітолог, Вадим Прач. Також допоміг Дмитро із «Укрпротезу». Тому зараз у мене вже нема жодних обмежень у русі. А милиці використовую хіба тоді, коли приходжу на тренування з ампфутболу, – розповідає ветеран. – У травні наша команда «Хрестоносці» здобула перемогу на чемпіонаті України з ампфутболу, який відбувався в Києві.

Зараз готуємося до осіннього чемпіонату. Я, правда, не можу з Володимира приїжджати на тренування двічі на тиждень. Бо ж ремонт у будинку треба закінчити, речі перевезти. Крім того, я вже працюю продавцем-консультантом в автомагазині. Тому зараз у мене на першому місці – проводити час із сім′єю, заробляти гроші, щоб забезпечувати рідних. А вже спорт, тренування, зустрічі з побратимами – це на другому місці».

На запитання, чи вже звикся з роллю одруженого чоловіка й тата, Ігор запевняє:

«Звичайно! У мене дуже хороша дружина. В усьому мене підтримує. Вона знає, що і як сказати, як мені пояснити. Бо ж у всіх ветеранів є свої нюанси, психіка не завжди врівноважена. Але завдяки Юлі я став спокійнішим, в мене вже немає тої агресії, яка була раніше.

На Волині взагалі дуже добрі люди, завжди відгукнуться, допоможуть. А ще – мені так приємно, що Адріана називає мене татом, а я її – донечкою, – усміхається ветеран. – Тому всім тим хлопцям і дівчатам, які зараз проходять той же шлях після поранення, що і я, кажу: кожному спочатку дуже важко. В багатьох буде відчай, навіть небажання жити.

Я теж зразу після поранення казав: «Краще би здох, ніж тепер без ноги лишитися». Але мама тоді підтримала: «Головне – що ти живий. А ми, як треба, будемо тебе на руках носити». Мамині слова тоді дали мені силу боротися далі. Сьогодні ж опорою стали дружина і дитина, кума Оля Кореш та друг Олександр Череп. Тому всім побратимам раджу: ні в якому разі не здавайтеся! Вірте в себе! Цінуйте людей, які з вами поруч у найтяжчі моменти. І все у вас буде добре! Тепер я це точно знаю!»

Оксана Бубенщикова

• Військовий з Волині після полону повернувся на фронт і продовжує воювати під Покровськом
• Двічі ставав на захист України: Герою з Волині навіки 47
• Від строкової служби до бойових нагород на передовій: молодий захисник з Волині мужньо боронить Україну понад три роки

Волинські