Священник із Донбасу: «Я кожного ранку включаю для України сонце»

07 вересня 2025 р. 13:43

07 вересня 2025 р. 13:43

«Запустимо мир всередину себе, і Бог знатиме, як далі з нами поступити», – така філософія в отця Василя.

Коли 58-річного уродженця Львівщини Василя Іванюка запитують, що він робить на Донеччині, чоловік спирається на Святе Письмо та лозунг, що виник 2014 року серед донецьких ультра: «Сонце України встає на Донбасі»

«Я кожного ранку включаю те сонце, – каже він. – Піднімаюсь драбинкою по небосхилу, підтягую сонце, протираю диск і пускаю його світло на решту України»

Василь Іванюк – греко-католицький священник із Краматорська, який «запалює сонце» вже 33 роки. Далі – думки панотця, які він висловив для «Української правди».

«Говоріть завжди про те, що вас об’єднує»

На початку 1990-х отець Мирон, греко-католицький священник, запросив мене служити на Донеччину…

Коли наша група священників роз’їжджалася після Духовного інституту (Івано-Франківського. – Ред.), Папа Римський Іоанн Павло II надіслав нам спеціальну буллу. В ній було написано: «Ви підете у цілий світ, будете спілкуватися з православними, з якимись іншими людьми. Будь ласка, говоріть завжди про те, що вас об’єднує. Ніколи не говоріть про те, що вас роз’єднує».

По сьогоднішній день я стараюсь говорити про те, що є спільне у нас – і по релігії, і по історії, і у побутовому чомусь. Ніхто від мене ніколи не чув політичні гасла. Так, я маю свою думку. Так, я завжди ходжу на вибори й голосую відповідно до своєї совісті. Але це – моє. Я нікому нічого не нав’язую, нікого ні до чого не підштовхую. Я залишаюся католиком у тому, знаєте, доброму плані (сміється). Говорю тільки про Бога.

Чесно кажу, в мене не було людських, ідеологічних проблем за 33 роки життя на Донеччині. Я не сприймаю близько до серця все те, що хтось казав про мене. Було таке, що один священник московського патріархату кожної неділі щось зачитував про мене, про греко-католиків. Розповідав, які ми всі погані й звідки у нас роги ростуть.

І що? Люди приходили на ці «роги» подивитися. Вони спілкувалися й ставали моїми парафіянами (сміється). Більше скажу – з плином часу той священник став греко-католицьким служителем».

«Сакральне місце»

Віддати ворогу Донбас? Особисто я не зустрічав тут таких людей, які б з радістю сприймали цю ідею.

Краматорськ з сусідніми містами – форпост не тільки Донеччини, а й усієї України. І це накладає певні зобов’язання на всіх, хто залишається тут. Тут всі працюють на оборону.

Я не маю бажання комусь віддавати свою хату, майно, свою церкву, які я надбав у Краматорську. Але є важливіше питання: ця земля абсолютно ніяк не може бути здана, бо вона полита кров’ю. Десь є святі землі на земній кулі.

Для українців свята земля, то є саме Донбас, бо вона просякнута кров’ю наших людей. Ми навіть не маємо права по ній у взутті ходити – треба роззуватися.

Тут загинуло стільки моїх побратимів, моїх родичів навіть, що я не можу собі або комусь дозволити, щоби Донеччину просто так віддали. Це неможливо. Ми мусимо за неї боротися. Якщо ми маємо трошки розуму, то треба розуміти: здача Донбасу – пряма дорога ворога на Харків, Дніпро, на Київ і далі. Ключі від України знаходяться у нас – саме в Краматорську.

«Треба вже з того велосипеда злазити»

Все, що було до 2022 року, то було так давно. Відверто кажучи, для мене пройшла ціла вічність за ці три з половиною роки. Так сильно мінялись обставини. Спочатку масштабна евакуація – вона була відносно непогано організована, у тому числі з боку влади. Люди виїздили на захід, на північ, південь країни та за кордон. По всій країні працювали хаби. У біженців була якась впевненість, що на новому місці буде підтримка від держави та волонтерів. Тепер знов час для евакуацій, але я бачу, що люди вже бояться далеко їхати, бо допомога таки впала.

Ми у Краматорську сильно мілітаризувались за останні роки. Багато військових навколо, різних рухів. Але, з іншого боку, близькість фронту дає певні преференції. Можна сказати, що торгівля як така стала більш розвинена.

Магазини, ринки працюють. Тих кафе є на кожному кроці.

Великі підприємства релокували разом із працівниками та їхніми сім’ями. До Краматорська підтягнулися переселенці з Бахмута, з Луганщини. Знайти зараз вільну квартиру або будинок доволі важко.

Попри прильоти, люди ще тримаються за свої будинки. Живуть у підвалах, ховаються у більш-менш безпечних місцях. Поки немає ціленаправленого знищення житла, вони вірять, що ось-ось все закінчиться й біда омине.

Я вважаю, що ми вже перемогли у цій війні – тоді, коли пережили той термін, який нам надали і вороги, і так звані наші союзники. Три дні, тиждень часу – ми їх розтягнули на три з половиною роки і продовжуємо битися із дійсно величезною потугою.

Це вже мало бути сигналом для росії, для всіх – треба вже з того велосипеда злазити. Він нікого не довезе до добра. Тим більше, російську окупаційну армію. То вже позор настільки, що у віках лягає на їхню націю. Це ганьбище на всі покоління цього народу.

Треба їм давати якось потрохи задню, поволі трошки відходити звідси. Інакше це буде продовжуватися, і нікому вигоди з того не буде. Будуть далі втрати з обох боків. Ми втратимо купу людей, ресурсів, але в результаті нас все одно не зламають. При будь-якому розкладі.

«Коли в душі спокій»

Не треба боятися. Не треба боятися довіритися Богові. Жодні іноземні президенти нам не допоможуть, вони завжди будуть працювати в інтересах своїх країн. Прекрасно створені плани – мирні, трошки мирні, «чуть-чуть» мирні, багатомирні – нам теж не дадуть нічого. Допомогу ми зможемо знайти лише в Бозі. Нам всім треба вернутися до Бога. Це дасть заспокоєння, яке нам потрібне.

Мир – це коли в душі спокій. Коли ти можеш дивитися людям в очі спокійно. Якщо немає миру всередині, назовні його ніколи не буде. Ми будемо завжди шукати для конфлікту іншої людини. Запустимо мир всередину, і Бог знатиме, як далі з нами поступити.

Я – заспокоєний, це однозначно. Я находжусь на Донеччині майже весь час, але це не дає мені права бути агресивним, висловлюватися прокльонами навіть до ворогів. Ні, я ворогів не толерую, одразу скажу. Просто я ставлюсь до них як до людей, які не розуміють, що роблять.

Євген РУДЕНКО, «Українська правда».

Волинські