«Мріяв  зупинити  ворога  подалі  від  домівки»

10 вересня 2025 р. 14:45

10 вересня 2025 р. 14:45

Героїзм – це сміливість піти на війну, не залишити бойових позицій під вогнем, стояти до кінця в найтяжчий час за побратимів. Наші захисники для нас і звитяжні лицарі, і всесильні богатирі, які  охороняють спокій українців. Незламні, вони не здалися після перших місяців, не повернулися додому до дітей і дружини, не шукали «притулку» в медзакладі, а впевненою ходою щоразу поверталися на позиції. Таким Героєм для нас є Віталій Кузмяк.

Біографія Віталія, як і більшості його ровесників, починалася буденно й прозаїчно. Народився 6 листопада 1993 року у Володимирі.  Навчався у місцевій  ЗОШ № 2 (тепер гімназія № 2). Відмінником, щоправда, не був, але й не відставав у навчанні. У 9-му класі сумлінно готувався до державних екзаменів, вечорами допізна сидів за підручниками, повторював пройдений матеріал, конспектував. Зі шкільного віку разом із сестрою займався вільною боротьбою, їздив на змагання, неодноразово  посідав призові місця та отримував нагороди. Цей  вид спорту виховав у нього дисципліну, характер, рішучість, цілеспрямованість, відповідальність.

«Віталік був… Яке важке слово – «був». Для мене він і досі залишається добрим, спокійним, вихованим і товариським хлопцем, – пригадує класовод Наталія Остапенко. – У шкільні роки Віталік поважав старших, підтримував друзів, завжди був щирим і світлим у спілкуванні».

Після закінчення школи вступив до Володимир-Волинського вищого професійного  училища  (тепер Регіональний професійний коледж м. Володимира). Отримавши спеціальність слюсаря з ремонту автомобілів, влаштувався в місцеве АТП 10707  і в той же час заочно навчався в Нововолинському коледжі.

Восени 2012 року був призваний до лав ЗСУ. Службу проходив у 93-му окремому лінійно-вузловому полку зв’язку, який дислокувався в Житомирі. Виконавши обов’язок перед державою, повернувся до рідного міста й кілька років трудився на ТОВ «Гербор-холдинг» верстатником спеціальних деревообробних верстатів. Із  вересня 2020 року почав працювати апаратником оброблення зерна у ТОВ «П’ятидні».

Наприкінці 2013 року Віталій познайомився з гарною дівчиною, студенткою місцевого педколеджу Софією. Щиро закохані, вони одружилися і через рік стали щасливими батьками синочка Іллі.  Життя набирало обертів… І це могло б тривати ще з пів століття, якби не війна…

«Працюючи в аграрному підприємстві, син мав  бронь на період мобілізації, але без вагань з  перших днів війни тричі ходив до військкомату, хотів стати на захист рідної землі та своєї родини. Але його двічі повертали додому, оскільки тоді армія не потребувала стількох  добровольців. А на третій раз узяли, – розповіла мама Валентина Миколаївна. – Ми плакали, благали Віталія не йти воювати, адже багато знайомих уже загинуло. Та він і слухати не хотів. Я тоді ще сказала йому: «Як ми будемо без тебе?», на що він відповів: «Учіться жити без мене». Хіба ж я могла тоді подумати, що ці слова стануть пророчими…»

Два місяці Кузмяк служив у роті охорони – чергував на блокпостах, а 9 травня був зарахований водієм другого стрілецького батальйону взводу матеріально-технічного забезпечення 14-ої  ОМБр імені князя Романа Великого. Їздив на старому КамАЗі,  який часто ламався, тому доводилося  багато разів ремонтувати за власний кошт, часто долучалися місцеві волонтери та директор ТОВ «П’ятидні» Валерій Діброва – привозили потрібні запчастини.

У липні 2022 року батальйон відправили на Донеччину під Слов’янськ, де російські війська вели наступ у напрямку міста. У вересні ЗСУ провели успішний слобожанський контрнаступ, звільнивши сотні кілометрів окупованих територій Харківщини. Пізніше їх перекинули на куп’янський напрямок. Старший солдат, з позивним «Внук», займався заправкою техніки, відвозив на нульовку й забирав звідти не тільки побратимів, а ще й доставляв продукти та боєприпаси. Це відбувалося лише вночі та і їхати розбитими ворогом дорогах потрібно було на великій швидкості. Найнебезпечніший відрізок  маршруту  пролягав через річку Оскіл. Декілька разів  Віталій і сам заступав на «нульовку», як бракувало людей. На фронті воїн не переставав займатися спортом, стежив за фізичною формою.

«Віталій був прекрасним і люблячим батьком, турботливим чоловіком, уважним сином і щирим братом. Перебуваючи на Сході, він не забував привітати мене й маму з 8 березня, Днем матері – уже зранку кур’єр стояв із букетами квітів біля наших дверей, – розповіла дружина Софія. –  Два рази на рік приїздив у коротку відпустку. Старався виконати вдома всю роботу: тут пофабрувати, там поклеїти шпалери, щось відремонтувати… Поспішав устигнути, ніби знав, що часу в нього не так багато. Обожнював синочка Іллю, із задоволенням проводив  із ним кожну вільну хвилину, цікавився навчанням, обов’язково сам укладав його спати і казав: «На добраніч, синочку. Солодких тобі снів». «На добраніч, татку, я тебе люблю», відповідав маленький. Тепер ці спогади гріють і водночас тривожать душу».

У 2024 році старший солдат Віталій Кузмяк був нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України» (відзнака Православної церкви України) та нагрудним знаком «Ветеран війни – учасник бойових дій».

Намагався  щодня вийти на зв’язок, обов’язково попереджав, коли не зможе зателефонувати. Зранку, у день загибелі, розмовляв із дружиною через відеозв’язок, пообіцяв подзвонити ввечері, щоб, як завжди, побажати синочку солодких снів. Та його дзвінка так ніхто й не дочекався. Родина заспокоювала себе тим, що зайнятий, адже так траплялося… Та коли у неділю, на День матері, Віталій не привітав маму, це всіх насторожило. Почали телефонувати побратимам, та їхні телефони теж мовчали. У понеділок передзвонили у військкомат, там повідомили, що інформацію уточнюють. А 13 травня родині сповістили страшну новину…

Уже пізніше рідним розповіли, що 10 травня в Благодатівці Куп’янського району Харківської області внаслідок скидання КАБу в будинок, де перебували наші військові, загинуло семеро людей, у тому числі й Віталій Кузмяк.

Поховали захисника 15 травня 2025 року на Алеї Слави, що на Федорівському кладовищі.

Портрет Віталія розміщений на Алеї Слави міста Володимира. На фасаді гімназії, де навчався Герой, установили меморіальну дошку, а в бібліотеці цього ж закладу оформлений альбом  і стенд пам’яті.

Рука російського окупанта забрала в матері сина, у дружини – чоловіка, у сина – батька. Він іще багато корисного міг би зробити для своєї сім’ї  та країни, але, захищаючи її свободу й незалежність, віддав найцінніше – своє молоде життя.   Вдячність за його подвиг житиме в наших серцях.

Людмила МАКАРЕНКО,

завідувачка бібліотекою гімназії № 2.

Волинські