«У нас хлопчик, коханий…»

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

14 вересня 2025 р. 09:51

14 вересня 2025 р. 09:51

«Я шостий місяць щотижня їжджу на побачення до коханого. Так, як він колись до мене їздив».

Молода жінка відпускає жовто-блакитні кульки у небо разом із кольоровим синім димом і пише у своєму інстаграмі: «У нас хлопчик, коханий…». Коханий накритий великою гранітною плитою. На цвинтарі

Інша молода жінка, з пофарбованим у фіолетове волосся, хуліганіста і смішна, бідкається на камеру у телефоні:

– Уявляєте, щоранку пригощаю милого кавою. А він сприймає як належне! І хоча б одного разу було навпаки! Щоб він мені привіз каву…

І переводить камеру на милого. Милий – на цвинтарі. Вона посміхається на камеру.

Їй обережно пишуть: «Є психологи, може, варто звернутися?».

І ще пишуть: «Макіяж, засмага, не дуже видно, що горюєш».

Ще одна, ні, не дружина. Не встигла нею стати. В соцмережі змінила своє прізвище на його. Він встиг зробити пропозицію. Не встигли одружитися. Вона щоденно з ним розмовляє. Три роки. Пішла на послух до монастиря.

Їй пишуть: «Чому московитський монастир?». Вона відповідає: «Бо він туди ходив». І просить: «Не засуджуйте мене. Я можу бути або тут, або вмерти».

І пише-кричить: «Як можна було такого хлопчика – і в землю?!».

Цих жінок можуть зрозуміти лише такі самі жінки. Бо вони розмовляють однією мовою. Вони розуміють жарти і чорний гумор – це змушує посміхатися і не провалитися остаточно у безодню.

А я своєму «смс» уже більш року пишу, мовчить, мабуть там інету нема…

«Написала чоловікові, що приїду ввечері на побачення. Мовчить. Мені ж образливо, що мовчить. Але таки приїхала. Нарядна і красива. А він мовчить…».

«Мій вдома поки. Урна стоїть на підвіконні. Приїжджав побратим провідати, то й каже: ти хоч кепку накинь, а то сонце пече. Сміємося. Це просто триндець, дівчата».

«Я пішла до свого прибирати, то як зачепилася за надгробок! Не витримала, кажу: ото ти розлігся тут! Чи посунься трохи, бо ж пройти неможливо!».

«Похоронили мого «Зевса». А на вечір такий грім і дощ, такі блискавки! Кажемо, що він і там кіпіш навести вже встиг».

«А мій казав: поставте мені на могилі оту надувну штуку, що рукою маше і зазиває до себе, кладовище велике, так хоч знайти легше буде. І на пам’ятнику зекономите. Поржали тоді. Але його легко знайти. Навіть без тієї штуки, що рукою маше. На центральній алеї».

«А я своєму «смс» уже більше року пишу, мовчить, мабуть там інету нема…».

«Я кожен раз приходжу на могилу до свого чоловіка і завжди питаю: «Ти ще тут?». А він весь час там. На місці. Дитина каже: «Ми до тата весь час ходимо, а він до нас – ні».