Маленька Улянка з’явилася на світ через 5 місяців, як у бою загинув її тато-Герой

14 вересня 2025 р. 14:57

14 вересня 2025 р. 14:57

Доця, яка народилася вже після загибелі тата, знатиме його лише з фотознімків, зокрема того, що на пам’ятнику.

Життя 24-річного Івана Маковецького обірвалося 18 травня 2022 року на Запоріжжі. За тиждень до цього, він ще встиг разом із дружиною обрати для своєї дівчинки ім’я. Втрата чоловіка стала невимовним ударом для дружини. Інна каже: – Весь час була загроза втрати вагітності. Я розуміла, що мушу взяти себе в руки – інакше не народжу нашої доці. А це ж – дитина мого коханого чоловіка! Я дуже хотіла, щоб вона була – щоб в Улянці продовжилося життя Вані. І Бог почув мої молитви!

«На вінчанні Іван хотів одягти мені на руку обручку, а вона впала й покотилася…»

Вони обоє – з Ратнівщини. Інна – з села Підгір’я, Іван народився в Котуші, але його дитинство й юність пройшли вже у Щедрогорі. Після четвертого класу й Інна навчалася вже в школі цього села. Були однокласниками. А потім – і друзями. Ця дружба продовжилася й тоді, коли в 2014 році стали студентами: Інна обрала Київський авіаційний університет, де здобувала спеціальність хіміка-технолога,

Іван – історичний факультет Переяслав-Хмельницького педагогічного університету імені Григорія Сковороди.

До того, як вони стануть парою, а згодом – подружжям, мине ще не один рік. І коли ми зустрілися з дружиною загиблого захисника-Героя в затишній луцькій квартирі, де тепер живе Інна Маковецька з донькою, то в жінки було багато спогадів, зокрема, про цей шлях від дружби, яка зав’язалася ще в школі, – до пропозиції серйозних стосунків, а потім – заручин і таїнства вінчання.

– Колись я, мабуть, не раз говорила, що між дівчиною й хлопцем може бути дружба. Та після того, як у 2019-му Ваня освідчився мені й запропонував серйозні стосунки, впевнена, що її нема. Я давно розуміла, що ця людина мені подобається, – тому ти з нею й дружиш, що хочеш бачити її, спілкуватися.

Виявиться, що й Іван відчував те саме. Але ще зі старших класів він говорив, що до тридцяти років не збирається одружуватися. Мовляв, перш треба нагулятися, а тоді створювати сім’ю. Це згодом, коли ми вже були парою, я дізналася, що це був своєрідний захист із його боку. Ваня сказав мені, що я була для нього – «відмінницею по життю», а тому – недосяжною. Він для мене був недосяжним в іншій мірі – перший в класі «заводила» – зробити якийсь бунт, дівчатам серця розбивати, на дискотеці – всіх запалити своїм азартом. А я вважала себе тихонею – нащо я йому потрібна така...

У 2019 році на них чекала розлука – Іван пішов на строкову службу. Він говорив Інні: «Я не ображуся, якщо ти скажеш, що не будеш мене чекати з армії». Вона чекала. Навіть, коли в 2020-му почалася пандемія у зв’язку з ковідом, і військова частина стала ще більш закритою територією, Інна все одно їздила в Рівне, де служив Іван, – просто на лавочці на КПП цілий день сиділи, набувалися один з одним.

Після строкової служби Іван хотів їхати в Польщу, щоб заробити грошей. Але Інна запропонувала спробувати знайти роботу в Україні – після його служби в армії не хотіла, щоб їхні стосунки знову були на відстані. І знайшли. Жили й працювали в Києві. А 28 липня 2021 року той хлопець, котрий, як заявляв, не збирався до тридцяти літ одружуватися, запропонував коханій руку і серце.

– Було колечко з діамантом, – пригадує жінка, – були такі гарні слова, які мене просто вразили, і такі емоції, що ми обоє… розплакалися. А потім, як наші мами дізналися, що ми плануємо одружуватися, то влаштували заручини – як же порушувати традицію? 9 листопада ми розписалися. На цій церемонії були тільки удвох, бо так хотів Ваня. А церковний шлюб взяли 14 листопада в Голосіївському монастирі – вже з мамами та друзями. На вінчанні була така ситуація: коли Іван хотів одягти мені на руку обручку, вона впала й покотилася… Наші мами жахнулися. Священник розрядив обстановку: «Ви що – забобонні?». Ми справді – не забобонні – посміялися й забули, що таке було. Мабуть, через рік після загибелі Вані передивлялася відео й побачила цей момент, що потрапив у кадр. Лише тоді в інтернеті прочитала, що це – поганий знак, який передвіщає недовгий шлюб.

«Сьогодні вже 28 лютого – я мав би чотири дні воювати, а досі вдома сиджу»

Шлюб у подружжя Інни й Івана Маковецьких справді був дуже короткий. Війна забрала життя молодого чоловіка – овдовіла дружина, без тата росте донька, яка знатиме його лише з маминих розповідей та фотознімків…

Першого лютого 2022 року Інна дізналася, що в них буде дитина – подружжя було таке щасливе! А 24-го почалося повномасштабне вторгнення росії.

– Ще в середині лютого Вані хтось подзвонив із військкомату, – вертається спогадом у ті дні Інна. – Спитали, як чоловік мені розповів, де він, «бо коли раптом що, то телефонуватимуть». «Раптом що?», – здивувалася я. «Ти що не знаєш – війна може початися», – сказав на це. «І ти підеш воювати?», – спитала. – «Так, піду», – відповів, не задумуючись. Може, тому, що в армії служив, Іван розумів, що війна рано чи пізно буде. А я не хотіла в це вірити – вважала, що це якась нісенітниця. До речі, фактично до одинадцятого травня 2022-го чоловіка не могли призвати – після строкової він рік мав відстрочки від мобілізації. Я його просила дочекатися хоч того числа або, як мінімум, – офіційної повістки. Але Іван по-іншому був настроєний. І коли настав той чорний день – 24 лютого, то він сказав, що завезе мене до наших друзів, а сам піде у військкомат.

Іван Маковецький піде у військкомат. Але не в Києві, а на Волині, коли вже буде в своєму рідному селі Щедрогір.

– У перший день великої війни ми переночували в друзів й вирішили виїжджати з Києва. Я впросила Івана, щоб завіз мене до батьків, якщо вже збирається йти на війну, бо як я тут сама залишуся, ще й у такому стані. Вранці 25 лютого ми поїхали на залізничний вокзал. Потяга в нашу сторону не було, тож сісти просто в евакуаційний з думкою, що не повезуть же на Схід України – по-любому на захід потрапимо, а там вже розберемося. Сіли, звичайно, не всі з того натовпу, хто хотів їхати. Тільки потяг рушив – почався обстріл вокзалу, тож ті, хто залишився на пероні, не знаю чи вціліли.

І в дорозі було страшно. Інна подзвонила матері: «Виживу чи ні, але хочу, щоб ти знала, що я вагітна». Потягом Інна й Іван добралися до Хмельницького. Там друзі з Нетішина забрали їх до себе. А через два дні подружжя знайшло автомобіль – водій погодився за дві тисячі гривень з людини завезти в Ратне. Потім ще проблемно було добратися й додому.

– Іван завіз мене до мами в Підгір’я, а сам поїхав у Щедрогір. Згодом свекруха розповідала, що, тільки-но зайшовши в хату, обурювався: «Сьогодні 28 лютого – я мав би чотири дні воювати, а досі вдома сиджу!». На ранок він вже був записаний в тероборону й пішов на чергування. А ввечері приїхав до мене в Підгір’я. І от у соцмережі з’явилося повідомлення, що «буде автобус – бажаючі можуть їхати у військкомат». Звичайно, Ваня хоче їхати – чергувати у теробороні йому замало. Оскільки із військкомату йому ніхто не дзвонив і повістка не прийшла, то я говорили: «Почекай», але чоловік стояв на своєму:

«Там вбивають. Захищати Україну люди без досвіду йдуть. А я служив, і що – зараз заховаюся під твою, матері й тещі спідницю, й буду сидіти? Ні, такого не буде!». Відчергував вночі в теробороні, щоб вранці їхати у військкомат. «Я сам себе не поважатиму, якщо не піду на війну», – сказав і вскочив у той автобус, який чекав добровольців.

«Він міг вже комісуватися, але йшов далі з побратимами»

Коли Іван зателефонував дружині, то сказав, що служитиме у підрозділі, який охоронятиме Луцький аеропорт. Інна ще їздила до нього, поки він був у Ратному, – завезла дещо з теплого одягу, термобілизну, аптечку. А наступного дня він подзвонив і розповів, що завезли їх не в Луцьк, а у

Володимир. Звідти потрапив на кордон Рівненщини й білорусі – новобранці копали окопи.

– А 8 березня зателефонував і сказав: «Ми їдемо – не знаю куди. Зможу, то вийду на зв’язок». У наступні три дні від нього не було жодної вісточки. Тринадцятого березня, в неділю, коли була в церкві, – дзвінок із невідомого номера. Я вибігаю з храму й чую, що телефонує Оксана, як назвалася жінка. Вона сказала: «Мій чоловік – разом із твоїм. Просив передати, що в нього все добре, – його телефон «Київстар» глушить. Як тільки зможе, набере тебе». Того дня я таки почула голос Вані. Прийшовши з церкви, побачила, що в мене пропущений дзвінок від нього. Сама набрала номер. «В мене все добре»,

– сказав. Я зразу – в сльози, бо чотири дні не було з ним зв’язку. А чоловік Оксани потім вже сам мені дзвонив. Називав Івана, який мав на війні позивний «Мак», – Малим, бо був він наймолодший серед побратимів. І зараз, коли Вані вже нема, телефонує: «Пробач, що я його не вберіг».

Смерть біля Івана Маковецького не раз ходила. Про це Інна дізналася вже на похоронах чоловіка. То було на Житомирщині. Підрозділ, в якому він був, одержав завдання зачистити одне із сіл.

– А там була засідка – майже всі полягли. Земляк наш, на ім’я Саша, із Самарів, поранення мав, – розповідає Інна. – Ваню Бог милував. Хоч він, як потім дізнаюся, коли його вже не буде, мав в тому бою на Житомирщині важку контузію. «Комісуйся», – казали йому, а його відповідь була одна: «Ні. Я хлопців не покину, я йду далі». Про це він мені й слова не промовив. Розповів лише, як пальці на ногах обморозив і як його виручили теплі шкарпетки від баби Валі із села Царівка. «Як повернуся з війни, то обов’язково по дорозі до Києва заїдемо до неї – букет квітів завезу своїй рятівниці», – такі були плани.

Після Житомирської області були Київська, Харківська, Миколаївська, Херсонська. І то – за три місяці!

Це ж піхота – перекидали туди, де потрібне було підкріплення.

Тринадцятого травня Інна була в Луцьку, в лікарні. Пройшла УЗД-обстеження й дізналася, що в них буде дівчинка. Зробила на пам’ять і зберегла відео розмови з чоловіком:

– Я ридала, а Ваня, дивуючись сльозам, заспокоював мене: «Все ж добре! Головне, щоб здорова була дитина!». У нас був наперед складений перелік імен для дівчаток і хлопчиків. «Буде Уляна», – сказав чоловік…

За тиждень до Великодня підрозділ, у якому служив Іван Маковецький, перекинули на Запоріжжя. А 18 травня він загинув. Його життя обірвалося поблизу села Успенівка Запорізької області.

«Проблемно було впізнати чоловіка, бо голови і каски не знайшли…»

…Коли вона їхала з лікарні додому на Ратнівщину, то і в Щедрогорі, і в Підгір'ї вже говорили, що Іван Маковецький загинув. Їй телефонували свекруха, свекор, мама, але про це горе ще не говорили – оберігали від стресу. Тільки питали: «В тебе все добре?».

– Зайшовши в хату, – пригадує жінка, – побачила, що там вже була не одна мама, – все зрозуміла. Хоч ще не хотіла прийняти це серцем. І набирала номер Івана, а він був все поза зоною. Тоді подзвонила побратимові чоловіка. «Так, був страшний бій, але про Ваню нічого не відомо», – сказав. Тим часом вони просто не хотіли першими говорити мені, щоб я не хвилювалася. Сказали тільки, що він когось виносив з поля бою… А до хати вже люди йшли. Мені говорили, що Ваню шукає капелан. Ніхто його вже не шукав, бо він лежав у морзі. Не забуду, як зателефонувала офіцерові на прізвище Холоденко, який займається 200-сотими. Привіталася. Запитала про Маковецького. А він так спокійно: «Є такий у списках, 200-ий». А далі що робити? І тут мені телефонує бойовий медик Сергій Приходько (з 2014-го він волонтерив, а коли почалося повномасштабне вторгнення, то пішов воювати): «Інно, ти могла б упізнати чоловіка по родимій плямі?» і скинув знімок. Проблемно було Івана впізнати, бо він був … без голови.

«Буде Уляна», – сказав чоловік…

Тиждень родина чекала тіло захисника-Героя Івана Маковецького. Похоронили його 25 травня на кладовищі в Щедрогорі, селі, звідки пішов він у життя. Вже на похоронах і згодом вояки, приїжджаючи на могилу побратима, розповідали, як все сталося. Ввечері, об одинадцятій годині Іван і боєць Діма пішли на завдання. Озброєні гранотометами, вони стояли на позиції. Почався сильний бій. Опинившись в оточенні, змушені були відходити. Діма через годину повернувся, а Ваня – ні. О першій годині ночі на нього натрапила розвідка. Біля поля, де росла кукурудза, лежало тіло. Голови й каски – не знайшли.

Тому й проблемно було впізнати Івана…

Дуже багато людей було на похороні – до цього ніхто із щедрогірців не вертався додому «на щиті». Та й молодим таким був Іван – двадцять чотири роки мав. А ще, як розказували люди Інні пізніше, прилетів лелека й повісив чорну стрічку на своє гніздо.

«Я дуже хотіла, щоб в Улянці продовжилося життя Вані»

А дружині, яка овдовіла, ще не ставши мамою, треба було після такої непоправної втрати виносити дитину, щоб вона здоровою з’явилася на світ.

– Весь час була загроза втрати вагітності, – розповідає Інна. – Я розуміла, що мушу взяти себе в руки – інакше не народжу нашої доці. А це ж – дитина мого коханого чоловіка! Я дуже хотіла, щоб вона була – щоб в Улянці продовжилося життя Вані. І Бог почув мої молитви. Коли вже донька народилася, то мене, як кажуть, догнало – я дала волю емоціям і невимовному жалю. Шкода Івана, що не побачив доцю, яку так сильно хотів мати. Шкода, що Улянка ростиме без тата (мені було двадцять, як помер мій батько, але й, будучи дорослою, відчула, як то – без нього). Шкода себе, бо я мала все – коханого чоловіка, майбутнє, яке ми з ним планували, і от в одну мить все зруйновано.

Від дружини загиблого захисника-Героя я почула й таке зізнання:

– Мушу якось жити, справлятися з суспільною думкою – є люди, які думають, що це легко залишитися вдовою, самій ростити дитину. Боляче відчувати докір, що я маю гроші після загибелі чоловіка. То я гроші завжди мала, бо здобула гарну освіту, працювала в Києві за спеціальністю. Не секрет, що не всі живуть щасливим шлюбом, тож не кожен може зрозуміти, що це таке – справжній чоловік, з яким ти – одне ціле. Багато хто думав, що в нашій сім’ї я – головна. А насправді главою був Іван, і було в нас так, як він вирішував, тож я почувалася «за мужем».

Катерина ЗУБЧУК.

Волинські