У поліщучки Ніни Поліщук оселя – у вишивках, душа зіткана з пісень, а серце сповнене чеканням сина з війни

14 вересня 2025 р. 19:34

14 вересня 2025 р. 19:34

Свою долю, красу рідного краю Ніна Поліщук змалку вишиває з любов’ю.

– Ой Боженько, як то було добре, як не було війни! Своє злиденне дитинство не забуваю, та змалку пам’єтаю, що мої бабусі завшє просили в молитвах не грошей чи інших статків, лишень «аби було тихомир’є»

Чудним чулося мені теє слово, не раз задумувалася, як можна було придумати його, а як росія почала таку страшну ворожнечу, то вже 11 років засинаю й прокидаюся з тим «тихомир’єм» на вустах, – переповідає героїня цієї публікації Ніна Поліщук із села Лобна Любешівської селищної громади Камінь-Каширського району своє материнське чекання

Було, Берегиня плакала від щастя, як додому з АТО повернувся син Володимир, та майже рік тому захищати Україну пішов добровольцем інший – Андрій – і воює на Покровському напрямку.  «Все добре, мамо», – каже щоразу, телефонуючи.  Мати вслухається серцем у ті заспокійливі слова, а очима допізна і з раннього ранку шукає присутність свого воїна в телефонних мережах.

…Подружжя Ніни та Івана Поліщуків зростило в злагоді та любові чотирьох синів. На жаль, 22 роки тому Іван Васильович відійшов у засвіти. Вже мають свої сім’ї та хати його соколи – Сергій, Андрій, Володимир та Олексій Поліщуки, та завжди спішать до отчого дому, де сонячно від маминої доброти та мудрості. Серед барвистих вишивок, килимів, мережок  всім гарно, як у віночку, ще й гордо: такі хати, як і талант їхньої Берегині до рукоділля, народного співу, коровайництва – то воістину тепер
в Україні – унікальні скарби.

«Хату свекрухи і свою вбрала у вишивки від підлоги до стелі»

– Я ще маю квітку, яку вишила в четвертому класі! Як ішла в невістки, то вимережила собі в придане 11 картин та ікону. Всю хатину свекрів від підлоги до стелі вбрала шторами, фіранками, скатертинами, серветками… Бережу рушник, з яким вінчалася моя мама, та її хустину, однакову на два боки… І килим цей на підлозі розміром 2x3 метри «перебачив», ой, як багато гостей у хаті, – дивує господиня тим рукотворним багатством.

У Лобні Ніна Поліщук (у дівоцтві – Лащ)  жила не завжди. 28 серпня минуло 68 років, як народилася в сусідньому селі Залізниця, була найстаршою з трьох братів та трьох сестер. Батьки однаково ревно змалку навчали дітей віри в Бога, сільської роботи та поваги до людей. Вродлива Ніна  зовсім юною запала в серце на сім років старшому Іванові Поліщуку, тож після весілля він повіз молоду дружину на хутір Окуріка, де тоді жила його багатодітна сім’я.

Невістка в чималому хутірському хазяйстві усе встигала зробити вчасно та до ладу й тим часом не втомлювалася вишивати на біленькому полотні свою жіночу долю.
Швидко росли діти,  їхнім радісним сміхом, вишивками та своїми спогадами багатів новий дім Поліщуків у Лобні. Був у ньому й смуток,  та поруч із Ніною Яківною з її невтомною, доброзичливою вдачею досі всі впевнені, що новий день буде кращим.

Як помер, захворівши, господар, вона ще роками доглядала коня, корову та іншу живність, а вечорами вишила ще й портрет Тараса Шевченка. Колись Іван Васильович приніс їй картину, на якій він був зображений, попросив «нашити», а вона все відкладала ту роботу та й не поспіла.

– Мо’й приходить його душа додому, та я вже спокійна, бо знайшла її, вишила й повісила на чільному місці, – міркує жінка.
Не без іскри гумору розповідає, як свекруха просила покласти собі в труну старовинний вишитий костюм.

– Мамо,  хіба я вмру перша, але не закопаю таку красу. Натомість щось дороге та модне вам «туди» куплю, – зі сміхом крізь сльози таки вмовила  залишити родині те безцінне вбрання. Нині його береже внучка пані Ніни, Сергієва донька Софія.

«Тими народними піснями я списала два товсті зошити…»

Окрім вишиванок у хаті Лащів, а відтак і  Поліщуків, завжди жила українська пісня. Ніна Яківна повагом розказує, як колись у хату її мами (а то була одна кімната з ліжками вряд) приходили її діди – мамин та татів батьки Дем’ян Корнилович та Іван Михайлович. Почаркувавшись та поцілувавшись по-родинному, старійшини починали співати таких гарних пісень, які, не можна було не запам’ятати.

– Ой, Боженько, що то я вже наспівалася за життє на вєсіллєх, хрестинах, проводах в армію, іменинах, як пекли короваї, на сватаннях…  І в селах на сценах співали, і на фестивалі їздили, й аж до Києва на телепередачу до Оксани Пекун потрапили з піснею «Поїхав миленький в городочок», – заслуховуюся розповіддю сільської аматорки про її пісенні крила.

«Мамо, хіба я вмру перша, але не закопаю таку красу. Натомість щось дороге та модне вам «туди» куплю».

В історії українського фольклорного мистецтва Ніна Поліщук із поліської Лобни написала свою сторінку разом із гуртом «Подруженьки». Роками його народження називає «як погодувала-поладувала дітей», а учасницями з неймовірною теплотою величає подруг-сусідок Галину Зімич, Любов Черевко, Надію Поліщук, Любов Іщик, Любов Швайко та Тетяну Остимчук (на жаль, уже покійна).  Разом вони найперше співали в церковному хорі храму преподобного Амфілофія Почаївського в Лобні, де Ніна Яківна ще два роки тому була регенткою. Звідти стали ходити колядувати, а потому на запрошення сільських культпрацівників вийшли на сільську сцену.

Зі старовинними й уже знаними піснями «Подруженьки», здавалося, могли співати без упину, і навряд чи хтось міг би їх перевершити. Цей фольклорний колектив скрізь вражав публіку, зриваючи бурхливі овації не лише багатством репертуару, а й унікальною мелодійністю, вишуканим сценічним вбранням і щирістю, з якою учасниці зверталися до переповненого залу.

– Шкода, що сини не співають, і за тим, що гурт розпався. Брати на баяні грають, та тепер така біда – війна, що не до того. Хіба що вшановуємо співом Тараса Шевченка чи Лесю Українку. А всі пісні, які знаю, тутешні обряди я переписала в два товсті зошити. Мо’, коли комусь пригодяться, – сподівається волинянка, та як на мене, то в її хаті вже давно мали  бути б із диктофонами працівники з обласного управління культури, а все записане видати унікальною збіркою!

«… У нас тут усі люди такі хороші, роботящі!»

– Скільки ж ви маєте вишиванок? Скільки пісень знаєте? – не можу наговоритися з пані Ніною.

– Та де я то знаю?

Хіба я їх коли рахувала? Як вмер чоловік, то думала, не розкрию рота для співу. Та треба жити й робити, що треба! – каже Ніна Яківна, творячи чергову красиву мережку, цього разу – гачком.
Вона любить поратися в городі біля помідорів, цибульки, моркви та всього іншого, посіяного своїми руками, а у визначені дні не пропускає жодного богослужіння, та вже не в Лобні, а в рідній Залізниці. Два роки тому церковна громада Свято-Покровського храму цього села перейшла в лоно ПЦУ й попросила пані Ніну стати регенткою хору цієї церкви. Ніна Яківна погодилася, щоб молитися за українських воїнів, не чути російської мови, відверто називати ворогами росію та Кіріла, який благословляє росіян на вбивства українців.

Новий хор під її керівництвом рідною українською мовою зазвучав злагоджено та милозвучно. Дасть Бог, цьогоріч на Покрову парафіяни разом із своїм духовним наставником отцем Михайлом Федорчуком вшанують 280-річчя свого храму, тож на свято чекають багатьох гостей.

– У нас тут люди хороші, нема ледачих, тому села наші такі гарні! – дякує Богові Ніна Поліщук. Вона втішається синами, які успадкували від батьків золоті руки та приязну вдачу,  називає хорошими невістками їхніх дружин Олену, Тетяну, Зою та Віту і ладна небо прихилити внукам Софії, Орисі, Тимофієві, Іванові, Дарині, Орестові, Максиму, Поліні! З їхніх вітань та квітів, з віншувань церковних хористів, 28 серпня  розпочався  68-й день її народження.  Усі бажали іменинниці найголовнішого: повернення з війни сина Андрія, радості в серці та рідній Україні й щасливого многоліття.

До слова,  пані Ніна невдовзі вдев’яте стане бабусею! Дай Боже, щоб цій новині вона, вся її добропорядна родина і наша Україна радісно усміхнулися в мирі!

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.

Волинські