Ветеран війни із Колок Олександр Миронюк: історія виживання, втрат та відновлення

19 вересня 2025 р. 16:13

19 вересня 2025 р. 16:13

Олександр Миронюк, ветеран 14-ї бригади, пережив тяжкі поранення на фронті, втратив ногу, переніс понад 17 операцій і нині проходить реабілітацію в Луцьку. Його історія – про війну, родину та важкий шлях повернення до повноцінного життя, пише Сергій Гусенко «Нова доба».

Олександр народився у 1980 році в селищі Колки. У родині він був єдиним сином поряд зі старшою сестрою Наталією, яка нині з донькою виїхала до Польщі. Батько, Володимир Панасович, працював на сушильному заводі, а мама, Тетяна Архипівна, – у тубсанаторії. Обох батьків уже немає серед живих.

Закінчивши Колківську школу, хлопець вступив до місцевого училища, де здобув спеціальність водія та слюсаря-ремонтника. Потім півтора року служив у Бродах у підрозділі радіорозвідки.

Після армії на запрошення друзів поїхав до Одеси й десять років працював адміністратором у магазині. Там познайомився з майбутньою дружиною Катериною. У їхньому шлюбі народився син Максим, який нині живе з матір’ю. У 2015 році вони з дружиною розлучились.

Невдовзі чоловік повернувся до рідного селища через хворобу тата. Потім їздив працювати майстром-плиточником до Польщі. Батька не стало у 2015-му, матері – у 2021 році, й чоловік залишився сам у батьківській оселі.

Після повномасштабного вторгнення рф в Україну Олександр практично відразу пішов до ТЦК та СП, а далі на нього чекала служба у складі 14-ої ОМБР ім. князя Романа Великого.

– На початку був просто стрільцем. Вже в травні брав участь у бойових діях під Соледаром на Донеччині. Там тримали трасу Сєвєродонецьк-Лисичанськ. Потім нас вивели, і разом з 92-ю бригадою направили у Харківську область. Там весь останній час і був під Куп’янськом, – пригадує чоловік . – В подальшому мені присвоїли звання молодшого сержанта й призначили командиром відділення.

24 червня 2024 року, день, що для Олександра Миронюка став переломним роковим. Саме тоді отримав серйозні ушкодження.

– Ми мали замінити хлопців, бо серед них були поранені. Там «саушка» прострілювала і прилетів мені 152-мм снаряд прямо в бойницю (спостережний пункт, – авт.). Мені добряче дісталось, – пригадує чоловік. – Усіх нас, разом зі мною, було п’ятеро… і четверо загинули. Залишився сам. Я мав відірвану ногу, друга нога перебита, зламало праву руку, розірвало шию. Врятував бронежилет. От так. Слава Богу, командир хороший був. Вночі через десять годин забрали вже мене.

Далі на Олександра очікували перші операції в Куп’янську, потім лікарня у Харкові, де була ампутація. Потому Київ і півтора місяця шию приводили в порядок. Деякий час пробув у Львівському та Чернівецькому госпіталях. І звідти його направили до Луцька в госпіталь ветеранів, де провели найскладніші операції.

– Дуже велика подяка всім лікарям, бо виконують свою роботу професійно. Хірурги, дівчата-медсестри, молодці, дуже допомагають. Ну, реально витягнули з того світу, що в Києві, що в Чернівцях – багато операцій зробили. Але основні хірургічні втручання були вже в Луцьку. В загальному 17 операцій і майже 14 місяців на лікарняних ліжках.

– Про що найперше подумали, коли зрозуміли, що втратили ногу? – запитую у пана Олександра.

– Та нічого. Я тримався. Головне: вижити будь-якою ціною. А немає ноги – то поставлять залізну… Я такий характер маю: бадьорий та крепкий… Ніяких відчаїв. І слава Богу, що вижив, – відповідає Захисник.

Демобілізували його кілька тижнів тому. Наразі очікує на протезування. Проте має ще проблеми із вцілілою правою ногою, котра не згинається. Посилено працює із реабілітологами. Пошкоджену руку чоловікові вже відновили і всі пальці працюють. Шия теж в порядку. За це особливо дякує реабілітологу Вадиму Прачу. Протезування здійснюватиметься за державний кошт із закордонних матеріалів.

Прикро, що наразі чоловік, через непорозуміння із колишньою дружиною, не спілкується із сином, якому у його 13 років потрібна була б батьківська порада. Сподіваюсь, в подальшому все наладиться.

Найближчий період часу Олександр Миронюк планує присвятити реабілітації та відновленню. Також приводить до ладу батьківський будинок, у якому чотири роки ніхто не жив. Робить там все під себе, щоб було зручно в нових реаліях.

Приємно йому, що у рідному селищі багатьом є до нього діло. Зокрема, його проблемами займається фахівчиня із супроводу ветеранів Колківської селищної ради Яна Васюхник. Запрошували взяти участь у велопробігу (на знімку) , надали слово під час відзначення Дня пам’яті захисників України у Колках.

Нині ветеран вже отримав першу групу інвалідності, призначили пенсію.

Та фізичні рани – не єдині, з якими доводиться боротися після війни.

– Хлопці, які повертаються з фронту, перебувають у тяжкому емоційному стані. Без психологів та спеціалістів адаптуватися майже неможливо , – наголошує ветеран. Втрати товаришів, біль поранень і пережитий страх залишають слід на все життя.

За участь у тяжких боях Олександр Миронюк отримав численні відзнаки, найбільш вагомі з них – «Сталевий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ та орден від Президента.

Попри всі випробування, Олександр не втрачає оптимізму.

– На жаль, багато друзів загинуло… Але з тими, які залишились, підтримуємо зв’язок. Командири, побратими дзвонять. Що згадується? Які дружні були, як гарно били ворога. Ні про що не жалкую. Ми робили і робимо свою справу. Хто, як не ми, – на останок каже чоловік.

Фото із домашнього архіву Олександра МИРОНЮКА

Волинські