Рідні полеглого захисника впізнали його по відеозв’язку. Спогади про Героя з Волині Олександра Свися

26 вересня 2025 р. 14:58

26 вересня 2025 р. 14:58

Солдат навідник 3 механізованого відділення 1 механізованого взводу 7 механізованої роти 3 механізованого батальйону 47 ОМБР 9 армійського корпусу Олександр Свись (позивний «Сова» ) народився 19 жовтня 1982 року у селі Льотниче Зимнівської громади. Загинув 23 липня 2023 під час виконання бойового завдання у районі населеного пункту Роботине Запорізької області.

Два місяці рахувався зниклим безвісти. Лише 5 жовтня знайшов вічний спочинок в Овлочині, де народилися його батьки.

«Від сина завжди пахло хлібом і теплом»

«Вони й досі пахнуть Запорізьким напрямком, де зупинилося життя мого Саши, – з надривом каже мати полеглого героя Олександра Свися, Галина Олексіївна, пригортаючи до грудей синові речі. – Подивіться, які вони охайні, випрані, акуратно складені… Я не наважуюсь їх розібрати. Так і лежать у тій сумці, що повернули після його загибелі. Часом дістаю їх, розкладаю на дивані й довго-довго дивлюся. Наче бачу перед собою його самого… Потім беру кожну річ, пригортаю до серця й плачу, перш ніж покласти назад у сумку».

Галина Олексіївна та Анатолій Каленикович Свисі родом із тихого поліського села Овлочин. Там вони побралися, там з’явилася на світ їхня старша донька Оксана. Та подружжя прагнуло більшого для своїх дітей: хотіли, щоб мали освіту, перспективу, нові можливості. Тож вирішили перебратися до міста. У 1977 році купили стареньку хатину, яку власними руками перебудували у простору й затишну оселю. Через кілька років, у 1982-му, їхня сім’я поповнилася ще одним скарбом – народився Сашко.

«Син дуже поспішав у цей світ, – пригадує Галина Олексіївна. – Народився семимісячним. Поруч у пологовому тоді з’явилася на світ дівчинка, важила лише 900 грамів. Усі жартували, що народилася якась особлива пара… Сашко ріс тихим, слухняним, спокійним. Я ніколи не мала з ним клопоту – ні в школі, ні коли навчався в училищі. Завжди з радістю йшла на батьківські збори, бо чула лише найкраще від учителів про нього. І серце наповнювалося гордістю».

Олександр навчався у Льотничанській школі, після її закінчення вступив до місцевого ВПУ на електромонтера з ремонту й обслуговування електроустаткування. Хоча мріяв зовсім про інше – стати лісівником. Він щиро любив природу, відчував її душею й хотів оберігати. Але доля повела його іншим шляхом.

Після училища проходив практику на хлібозаводі. З перших днів усі помітили його старанність і працелюбність, та запропонували залишитися працювати.

«Пам’ятаю той день, – тихо каже мати. – Приїхав додому на велосипеді, сяючий від радості: «Мамо, мене беруть на хлібозавод!» Йому довіряли різну роботу, але одним із перших важливих завдань було замісити опару для тіста й стежити за нею, щоб зійшла і не прокисла. Він ставився до цього з великою відповідальністю. Синові подобалося все – і сама робота, і люди навколо. Його наставницею була завідувачка лабораторії Сахарук Лариса Миколаївна. Вона відкрила йому всі таємниці хлібної справи. Бувало, працював позмінно, заміняв колег, виконував будь-яку роботу – не відмовляв нікому. Умів усе, бо любив свою справу. Від нього завжди пахло хлібом… теплим, щойно спеченим, рідним. Він і сам він був таким – світлим, простим і добрим».

Олександр казав, що колись про нього з хлопцями будуть писати історії

Згодом Олександр зустрів свою долю на ім’я –  Оксана. У сім’ї народилися дві донечки – старша Настуся та молодша Марійка. Сашко обожнював своїх дівчаток, вони були його найбільшою радістю. На жаль, життя розпорядилося інакше, й через чимало років шлюбу вони з Оксаною розлучилися. Проте батьком залишався завжди. Дівчатка знали: тато поруч, тато любить і ніколи не зрадить.

Після розлучення йому довелося змінити місце роботи, хоча хлібозаводу віддав майже двадцять років життя. Але головне для нього було не де працювати, а як – чесно, сумлінно, з повною віддачею. Саме таким був Олександр.

Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, йому вручили повістку. Він не вагався ані хвилини – одразу пішов до ТЦК. «У мене двоє дітей, яких повинен захищати», – сказав батькам. Згодом разом з іншими військовими його відправили на навчання до Німеччини. Хоча Олександр  ніколи не служив строкової служби і не мав жодного військового досвіду, проявив себе з найкращого боку – уважний, старанний, відповідальний, вчився всьому швидко і наполегливо. Його побратими бачили в ньому надійного товариша, командири – справжнього воїна. А за те, що довго вночі не міг заснути, отримав позивний – «Сова».

Підрозділ, у якому служив Олександр, опинився на одному з найгарячіших напрямків – Запорізькому. Там він із хлопцями брав участь у важких виснажливих боях, з яких повертались живими не всі. Додому телефонував щоразу, як тільки мав змогу. Та про справжні жахи війни батькам не розповідав – беріг їхні серця від зайвого болю й хвилювання. Людиною, з якою він міг поділитися тим, що насправді відбувається на передовій, була двоюрідна сестра Іванка. Іноді зізнавався у реаліях рідній сестрі Оксані з чоловіком. Але й то не для того, щоб пожалітися чи шукати підтримки, – радше аби знали правду, якщо, не дай Боже, з ним щось трапиться.

«Ти маєш повернутися, і колись ми відсвяткуємо твій столітній ювілей», - якось сказала Іванка під час телефонної розмови. Олександр відповів, що може й не встигне постаріти.

Одного разу під час бою Олександр зазнав тяжкої контузії й потрапив до госпіталю. Та до кінця пролікуватися йому не судилося. За кілька днів разом із побратимом його знову відправили на фронт.

«Руки й ноги цілі, нема чого тут займати місце», – грубо кинув їм в обличчя якийсь здоровань російською, – розповідає Галина Олексіївна. – Якби він хоч кілька днів долікувався, може, лишився б живим. Але, напевно, така доля у нього була. Пригадую, якось подзвонив і повідомив, що два тижні чекають поки перестане лити дощ, аби з хлопцями вирушити на важливе завдання. І додав, незалежно від того якими будуть наслідки, про них колись писатимуть історію».

Про загибель Олександра попереджала сама природа

Напередодні загибелі Олександра в родині почали відбуватися дивні, тривожні речі. До подвір’я тітки Ольги, яка була його хрещеною, залетіла сова й кілька ночей поспіль голосно кричала. «Тоді мене огорнуло недобре передчуття, – зізнається Ольга Олексіївна, сестра Галини. – Але намагалася себе заспокоїти. 21 липня отримала від Сашка повідомлення. Як виявилося – останнє. Того ж вечора ми з Галиною говорили телефоном. І раптом у вікно її будинку з розмаху вдарилася пташка. «Не до добра», – тихо промовила вона, в голосі відчувалася тривога. Я намагалася підбадьорити сестру, натомість серцем відчувала щось недобре, наче сама природа попереджала нас про лихо».

До дивних предмет додалося завивання пса Дружка – вірного собаки, якого Олександр приніс маленьким щеням. Кілька днів поспіль той не знаходив собі місця, вив так гірко й тужливо, що це тривожило родину.

«23 липня раптово помер сусід, – пригадує Галина Олексіївна. – І, попри хвилювання, ще подумала: до чого наш пес тужить через смерть чужої людини? Згодом з’ясувалося, Дружок плакав за Сашею. Він уже загинув, та тоді ми ще не знали цього».

Після загибелі прийшов уві сні й передав мамі речі у торбинці

21 липня, ніби відчуваючи свою загибель, Олександр написав і передзвонив рідним. В одному з повідомлень попередив, що не знає, чи зможе ще колись вийти на зв’язок, але завжди залишатиметься поруч.

Він ішов першим, тримаючи в руках гранатомета, за ним слідували хлопці. Раптом упав, ніби підкошений. Побратим, який йшов позаду, підбіг на допомогу, але було пізно. Куля снайпера влучила у життєво важливі органи. Олександр помер у нього на руках. Побратимові вдалося відтягнути Сашка, але кулі снайпера наздогнали і його. Він отримав поранення в ноги. Згодом його евакуювали під щільним обстрілом. Тіло Олександра залишалося лежати на полі бою. Лише через два місяці, після деокупації  території, змогли забрати.

«Якби не племінниця Іванка, – розповідає Галина Олексіївна, – не знаю, чи змогли б з батьком щось дізнатися про сина. Вона молода, освічена, вміє знайти потрібних людей, знає до кого звернутися. А ми з батьком вже у віці, далекі від реалій, живемо зі своїми кнопковими телефонами… Після того, як син перестав виходити на зв’язок, Іванка стала обдзвонювати частину, командування, писала  у групу зниклих безвісти. І одного дня у телефонній слухавці почула: «Ваш брат Герой. Прийміть співчуття». Відтоді дні здавалися роками в очікуванні повернення нашого синочка. І лише у жовтні нам подзвонили й поцікавилися, чи готові упізнати тіло по відеозв’язку. Інакше доведеться чекати на результати ДНК-експертизи. Ми Сашу упізнали по зубах. Поки тіло перебувало під обстрілами, уламки понівечили його, до того ж час зробив своє. Але ми були впевнені - це був наш Саша».

Напередодні дня, коли Олександра мали привезти додому, Галині Олексіївні наснився сон, у якому син приїхав на велосипеді додому і передав їй торбинку. Вона не встигла розгледіти, що в ній, як він запитав, де батько? Жінка лише встигла відповісти, що той вдома, і прокинулася. 4 жовтня, у морзі до неї підійшов військовий і передав торбинку. Поглянувши на неї, жінка одразу згадала сон. Та сама торбинка… У ній лежали речі сина: жетон із хрестиком, окуляри та годинник.

Олександра поховали 5 жовтня у батьківському селі – там, де минуло його безтурботне дитинство. У тих місцях він любив гостювати в бабусі з дідусем, ходити на риболовлю, блукати лісом у пошуках грибів. Земля, яка бачила його перші кроки, прийняла його останній спочинок. Після смерті Саша не раз приходив до рідних у снах.

Якось прийшов до своєї хрещеної Ольги, й поцікавився, чи знає вона музичний гурт, завдяки якому щодня Україна згадує загиблих воїнів, і навіть назвав його. Та жінка не розчула назви й відповіла:

«Ні, не чула… Але знаю напам’ять вірш Василя Стуса «Я той, хто смерті не боїться».

І раптом почала його читати, хоча в реальному житті не знала напам’ять. Олександр дивився на неї пильно. По його обличчю ковзнула ледь помітна посмішка. В ту мить вона прокинулась.

«А однієї ночі наснився Іванці, – ділиться Галина Олексіївна. – Був у білій робочій одежі, у тій самій, у якій працював на хлібозаводі. Біля кишені виднілася рожевувата пляма. «Саша, де ти? – запитала вона. – І що це за пляма?» Він посміхнувся і відповів: «Усе добре. Це наші пиріжки напекли зі сливами, пригостили мене. Я їв і ненароком забруднився». Він дуже любив свою роботу на хлібозаводі, і навіть після смерті душа його згадувала її. А якось уві сні мені, сказав, що його перевели до іншого цеху».

«Тихцем інколи набираю номер сина, хоча знаю, що не відповість»

Зі сльозами на очах Галина Олексіївна зізнається: думки про сина не полишають її ні на мить. Вона безупинно питає себе – через яке пекло йому довелося пройти? Вже після його смерті жінка дізналася про ті жахіття, в яких він жив: постійні бої, втрата побратимів, дні й ночі на межі життя і смерті. Найважче пережив загибель Сергія Савоніка з Нововолинська.

Про це сказав батькам із розпачем у голосі. Та найбільше серце матері крає невідомість: що відчував її син в останні секунди життя? Про що думав, кого кликав подумки? І найголовніше – чому  його не евакуювали разом із пораненим побратимом? Якби тоді вдалося винести  тіло, вона мала б змогу востаннє обійняти, пригорнути до серця. А так довелося обіймати лише холодну труну.

Вона часто їздить на могилу аби поговорити з…сином. А ще інколи тихенько, щоб ніхто не бачив, набирає його номер, усвідомлюючи, що він ніколи не відповість. Але їй стає легше, ніби десь за межею життя та смерті Саша чує її голос і відповідає тишею, у якій звучить любов.

За героїчний вчинок, пов'язаний з ризиком для життя (здоров'я) під час участі у бойових діях Олександра Свися нагороджено нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Хрест хоробрих».  На фасаді рідної школи поруч з іншими полеглими Героями встановили меморіальну дошку на честь Олександра.

«Я загинув у битві, я уже вбитий,

Довкола мене – тіла ворогів.

Я пішов незборимим, закрив вас дверима,

Я за собою не лишив боргів…

Ще на останок побачив світанок,

Сонячний промінь, і краплю роси.

Життя прожив гідно, хоч може й не видно,

Та я не боявся, не нив, не просив».

Ці слова закарбовані на пам'ятнику  Олександра. Вони – не просто напис на камені, а символ його життєвої дороги, його вибору, його любові до Батьківщини й до рідних. Це слова, що залишаться з ним назавжди, вони нагадуватимуть усім нам: пам'ять про нього житиме у вічності.

В Олександра Свися залишились батьки, донечки, сестра з сім'єю та рідні, які завжди пам’ятатимуть його.

Жанна БІЛОЦЬКА

• «Що я синові скажу, як він запитає, де я був під час війни?» — спогади про Героя з Волині
• «До лікарні його не довезли»: серце Героя з Волині не витримало жорстоких випробувань війни
• Мав бронь від призову, але за покликом серця став до лав ЗСУ: Герою з Волині навіки 48

Волинські