Вогонь і життя: історія рятівника Олександра Перванчука з Волині

26 вересня 2025 р. 19:37

26 вересня 2025 р. 19:37

Олександр Перванчук понад чверть століття служить у пожежно-рятувальній службі, з них два десятиліття - на посаді начальника караулу ДПРЧ №13 у Маневичах. Його досвід, спогади та відданість команді стали прикладом справжнього служіння людям.

Про волинянина пише газета “Нова доба” .

Народився Олександр у Луцькому районі, звідки родом його батько, нині мешкає у селі Прилісне.

– Після завершення Прилісненської школи пробував вступити до Львівського пожежно-технічного училища. Перший раз – невдало, але з другої спроби таки вдалося, – пригадує рятівник.

У родині Олександра пожежників не було, проте з дитинства хлопець приглядався до їхньої роботи — на торфобрикетному заводі, де працював батько, була пожежна команда. Він бачив їхню техніку, спостерігав за роботою. Це і підштовхнуло до вибору майбутньої професії.

– Батьки були задоволені моїм вибором. Хоч навчатися було дуже важко. Якщо хтось мав нижче ніж четвірку – у звільнення не відпускали. Фізичні навантаження теж давалися нелегко. Через це на перших курсах навіть думав кидати навчання. Але все ж таки витримав, – розповідає Олександр.

Перше місце служби було у Ковелі, де молодий лейтенант працював інспектором держпожнагляду по сільській місцевості. Там займався перевірками об’єктів на дотримання правил пожежної безпеки.

– Після смерті батька, бо мама залишалася сама, я перевівся у Маневичі. Спочатку був начальником караулу. Згодом мені запропонували стати заступником начальника частини і я погодився. Але за рік зрозумів: паперова робота – це не моє. Повернувся в караул, де служу й нині, – каже він.

За чверть століття у пожежно-рятувальній роботі змінилося майже все: від техніки до самої специфіки служби.

– Колись ми виїжджали тільки на пожежі, тепер – і на ДТП, і на ліквідацію наслідків стихійних лих, і навіть ворожих обстрілів. Роботи стало значно більше, однак і спорядження та допоміжна техніка набагато кращі, – пояснює капітан Перванчук.

Згадуючи службу, рятівник виділяє деякі випадки, які запам’яталися на все життя.

– Перед повномасштабною війною була пожежа у маневицькому торговому комплексі (колишній універмаг, – авт.). Вогонь зайнявся на першому поверсі,  весь дим пішов на третій. А там – діти з вчителькою. Ми піднялися в апаратах, але масок на дітей не вистачало. Було прийняте рішення евакуйовувати всіх через вікно по драбині. Потім, щоб заспокоїти дітей, одному дав каску, комусь ліхтарик, навіть ствол потримати. Головне, що всі лишилися живі. Такі рішення приходять тільки з досвідом, – ділиться він.

Найскладнішими ж пан Олександр вважає виїзди на ДТП, особливо, коли в аварії батьки й діти.

– Люди у стресі, а психолога у нас немає. Тож доводиться бути і рятівниками, й психологами, – додає він.

Дружина Тетяна у начкара – домогосподарка. У сім’ї троє дітей: 17-річна Уляна, на рік молодший Назар та восьмикласник Андрій.

– Звісно, хотів би, щоб хтось із дітей продовжив мою справу. Але старший син не хоче, а менший ще не визначився, – усміхається рятівник. – Донька хотіла б, але наразі в нас немає диспетчерської служби, де вона могла б себе реалізувати.

Про свою команду Олександр Перванчук говорить з особливою теплотою:

«У моєму караулі немає кращих чи гірших. Ми – команда. Караул – моя друга сім’я, адже більшу частину життя проводжу саме з ними. Не раз зустрічали і Новий рік на роботі. Люди святкують, а ми дбаємо про пожежну безпеку і нерідко в такі періоди виїжджаємо на виклики. Хочу побажати своїм колегам терпіння, достойного грошового забезпечення й головне – постійного розвитку: фізичного, професійного, моральної готовності. Бо наша робота вимагає всього цього».

• На Волині чоловік впав у погріб
• «Допомагати людям - це справжнє покликання»: історія волинянина, який 13 років служить у лавах рятувальної служби
• Понад 30 років на службі: полковника ДСНС Віталія Деркача з Волині провели на заслужений відпочинок

Волинські