Обірвала куля ворожого снайпера  биття солдата не  псевдо «Сова»

05 жовтня 2025 р. 12:22

05 жовтня 2025 р. 12:22

Спогади про Героя Олександра Свися

Солдат-навідник першого взводу сьомої  роти третього механізованого батальйону 47-ї ОМБр Олександр Свись (позивний «Сова») народився 19 жовтня 1982 року у селі Льотниче. Загинув 23 липня 2023-го у районі Роботиного. Два місяці вважався зниклим безвісти. Лише 5 жовтня знайшов вічний спочинок в Овлочині, батьківщині його батьків.

«Від сина завжди пахло хлібом і теплом»

«Вони й досі пахнуть запорізьким напрямком, де зупинилося життя мого Саші, – каже мати Галина Олексіївна, пригортаючи до грудей синові речі. – Подивіться, які охайні, випрані, акуратно складені… Не наважуюсь їх розібрати. Так і лежать у тій сумці, що повернули після його загибелі. Часом дістаю, розкладаю на дивані й довго-довго дивлюся. Наче бачу перед собою його самого… Потім беру кожну річ, пригортаю до серця й плачу, перш ніж покласти назад у сумку».

Галина Олексіївна та Анатолій Каленикович родом із села Овлочин. Там побралися, там з’явилася на світ старша донька Оксана. Та подружжя хотіло, щоб діти мали ліпші освіту, перспективу, можливості. Тож вирішили перебратися до міста. У 1977 році купили стареньку хатину, яку перебудували у простору й затишну. Через кілька років, у 1982-му, народився Сашко.

«Син дуже поспішав у цей світ, – пригадує Галина Олексіївна. – Народився семимісячним. Поруч у пологовому тоді з’явилася на світ дівчинка, важила лише 900 грамів. Усі жартували, що народилася особлива пара… Сашко ріс тихим, слухняним, спокійним. Не мала з ним клопоту ні в школі, ні в училищі. Завжди з радістю йшла на батьківські збори, бо чула лише найкраще від учителів про нього».

Олександр навчався у Льотничівській школі, опісля вступив до місцевого ВПУ на електромонтера з ремонту й обслуговування електроустаткування. Хоча мріяв стати лісівником. Він любив природу, відчував її душею й хотів оберігати. Але доля повела іншим шляхом.

Після училища проходив практику на хлібозаводі. З перших днів помітили його старанність і працелюбність та запропонували залишитися працювати.

«Пам’ятаю той день, – тихо каже мати. – Приїхав на велосипеді, сяючий від радості: «Мамо, мене беруть на хлібозавод!» Йому довіряли різну роботу, але одним із перших завдань було замісити опару для тіста й стежити, щоб зійшла і не прокисла. Він ставився до цього з відповідальністю. Синові подобалося все – і робота, і люди навколо. Його наставницею була завідувачка лабораторії Лариса Сахарук. Вона відкрила йому всі таємниці хлібної справи. Бувало, працював позмінно, заміняв колег. Умів усе, бо любив свою справу. Від нього завжди пахло хлібом – теплим, щойно спеченим. І сам був таким – світлим, простим і добрим».

«Колись про нього з хлопцями будуть писати історії»

Згодом Олександр зустрів свою долю на ім’я  Оксана. У сім’ї народилися дві донечки – Настуся та Марійка. Сашко обожнював дівчаток, вони були його найбільшою радістю. На жаль, життя розпорядилося інакше, через чимало років шлюбу вони з Оксаною розлучилися. Проте батьком залишався завжди. Дівчатка знали: тато поруч, любить і ніколи не зрадить.

Після розлучення йому довелося змінити місце роботи, хоча хлібозаводу віддав майже двадцять років життя. Але головне для нього було не де працювати, а як – чесно, сумлінно, з повною віддачею.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, йому вручили повістку. Не вагався, а одразу пішов у ТЦК. «У мене двоє дітей, яких повинен захищати», – сказав батькам. Згодом його відправили на навчання до Німеччини. Хоча не  мав строкової служби і військового досвіду, проявив себе з найкращого боку – старанний, відповідальний, вчився швидко і наполегливо. Побратими бачили в ньому надійного товариша, командири – справжнього воїна. А за те, що довго вночі не міг заснути, отримав позивний «Сова».

Підрозділ, у якому служив Олександр, опинився на одному з найгарячіших напрямків – запорізькому. Там брав участь у виснажливих боях, з яких повертались живими не всі. Додому телефонував щоразу, як тільки мав змогу. Та про жахи війни батькам не розповідав – беріг їх від зайвого хвилювання. Міг поділитися тим, що відбувається на передовій, з двоюрідною сестрою Іванкою. Іноді зізнавався у реаліях рідній сестрі Оксані з чоловіком. Але не для того, щоб пожалітися чи шукати підтримки, радше, аби знали правду, якщо, не дай Боже, з ним щось трапиться.  «Ти маєш повернутися, і колись відсвяткуємо твій столітній ювілей», – якось сказала Іванка. Олександр відповів, що може й не встигне постаріти.

Одного разу під час бою він зазнав контузії й потрапив до госпіталю. Та до кінця пролікуватися не вдалося. За кілька днів разом із побратимом його знову відправили на фронт.

«Руки й ноги цілі, нема чого займати місце», – грубо кинув в обличчя якийсь здоровань російською, – розповідає Галина Олексіївна. – Якби хоч кілька днів долікувався, може лишився б живим. Але, напевно, така доля у нього. Пригадую, якось повідомив, що два тижні чекають поки перестане лити дощ, аби вирушити на важливе завдання. І додав: незалежно від того, якими будуть наслідки, про них колись писатимуть історію».

На полишало рідних тривожне передчуття

Напередодні загибелі Олександра в родині почали відбуватися дивні, тривожні речі. До подвір’я тітки Ольги, яка була його хрещеною, залетіла сова й кілька ночей поспіль голосно кричала. «Мене огорнуло недобре передчуття, – зізнається Ольга, сестра Галини. – Але намагалася себе заспокоїти. 21 липня отримала від Сашка повідомлення. Як виявилося – останнє. Того ж вечора ми з Галиною говорили телефоном. І раптом у вікно її будинку з розмаху вдарилася пташка. «Не до добра», – тихо промовила вона з тривогою. Я намагалася підбадьорити сестру, натомість серцем відчувала щось недобре».

До дивних прикмет додалося завивання Дружка – вірного собаки, якого Олександр приніс щеням. Кілька днів поспіль той не знаходив собі місця, вив так тужливо, що це тривожило родину.  «23 липня раптово помер сусід, – пригадує Галина Олексіївна. – І, попри хвилювання, ще подумала: чого пес тужить через смерть чужої людини? Згодом з’ясувалося, Дружок плакав за Сашею. Він уже загинув, та ми ще не знали цього».

21 липня, ніби відчуваючи загибель, Олександр написав і передзвонив рідним. В одному з повідомлень попередив, що не знає, чи зможе ще колись вийти на зв’язок, але завжди залишатиметься поруч.

Він ішов першим з гранатометом у руках. Раптом упав, ніби підкошений. Боєць, який йшов позаду, підбіг на допомогу, але було пізно. Куля снайпера влучила у життєво важливі органи. Олександр помер на руках, побратим зміг відтягнути, але кулі снайпера наздогнали та поранили в ноги. Згодом його евакуювали під щільним обстрілом. Тіло Олександра залишалося на полі бою. Лише через два місяці, після деокупації  території, змогли забрати.

«Якби не племінниця Іванка, – розповідає Галина Олексіївна, – не знаю, чи змогли б з батьком щось дізнатися про сина. Вона молода, освічена, знає, до кого звернутися. А ми вже у віці, далекі від реалій, живемо з кнопковими телефонами… Після того, як син перестав виходити на зв’язок, Іванка стала обдзвонювати частину, командування, писала  у групу зниклих безвісти. І одного дня у слухавці почула: «Ваш брат Герой. Прийміть співчуття». Відтоді дні здавалися роками в очікуванні повернення синочка. І лише у жовтні подзвонили й поцікавилися, чи готові упізнати тіло по відеозв’язку. Інакше доведеться чекати на результати ДНК-експертизи. Ми Сашу упізнали за зубами. Обстріли понівечили тіло, час зробив своє. Але були впевнені – це наш Саша».

Напередодні, коли тіло Олександра мали привезти додому, Галині Олексіївні наснився сон, у якому син приїхав на велосипеді додому і передав їй торбинку. Не встигла розгледіти, що в ній, як запитав, де батько? Встигла відповісти, що вдома, і прокинулася. 4 жовтня у морзі до неї підійшов військовий і передав торбинку. Жінка одразу згадала сон. Та сама… У ній лежали речі сина – жетон із хрестиком, окуляри та годинник.

Олександра поховали 5 жовтня у батьківському селі – там, де минуло його дитинство. У тих місцях він любив гостювати в бабусі з дідусем, ходити на риболовлю, блукати лісом. Земля, яка бачила його перші кроки, прийняла його останній спочинок. Після смерті Саша не раз приходив до рідних у снах.

Якось прийшов до хрещеної Ольги, й поцікавився, чи знає вона музичний гурт, завдяки якому щодня Україна згадує загиблих воїнів, і навіть назвав його. Та жінка не розчула назви й відповіла: «Ні, не чула. Але знаю  вірш Василя Стуса «Я той, хто смерті не боїться». І раптом почала його читати, хоча в реальному житті не знала напам’ять. Олександр дивився на неї пильно, по обличчю ковзнула ледь помітна посмішка. В ту мить вона прокинулась.

«А однієї ночі наснився Іванці, – ділиться Галина Олексіївна. – Був у білій робочій одежі, у тій, у якій працював на хлібозаводі». Він любив роботу на хлібозаводі, і навіть після смерті душа його згадувала її. А якось уві сні сказав, що його перевели до іншого цеху».

«Тихцем інколи набираю номер сина, хоча знаю, що не відповість»

Зі сльозами Галина Олексіївна зізнається: думки про сина не полишають її ні на мить. Вже після його смерті дізналася про ті жахіття, в яких він жив: постійні бої, втрата побратимів, дні й ночі на межі життя і смерті. Найважче пережив загибель Сергія Савоніка з Нововолинська.

Про це сказав батькам із розпачем. Та найбільше серце матері крає невідомість: що відчував син в останні секунди життя? Про що думав, чому  його не евакуювали разом із пораненим побратимом? Якби тоді вдалося винести тіло, мала б змогу востаннє обійняти. А так довелося обіймати лише холодну труну.

Вона часто їздить на могилу аби поговорити з… сином. А ще інколи тихенько, щоб ніхто не бачив, набирає його номер, усвідомлюючи, що він ніколи не відповість. Але їй стає легше, ніби десь за межею життя та смерті Саша чує її голос і відповідає тишею, у якій звучить любов.

За героїчний вчинок під час участі у бойових діях Олександра Свися нагороджено нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Хрест хоробрих».  На фасаді рідної школи поруч з іншими полеглими Героями встановили меморіальну дошку на  його честь.

«Я загинув у битві, я уже вбитий,

Довкола мене – тіла ворогів.

Я пішов незборимим, закрив вас дверима,

Я за собою не лишив боргів…

Ще наостанок побачив світанок,

Сонячний промінь, і краплю роси.

Життя прожив гідно, хоч може й не видно,

Та я не боявся, не нив, не просив».

Ці слова викарбувані на пам’ятнику  Олександра. І це не просто напис на камені, а символ його життєвої дороги, вибору, любові до Батьківщини й до рідних.

Жанна  БІЛОЦЬКА, ВСН.

Волинські