Є цінності, які з плином часу не можна втрачати

05 жовтня 2025 р. 13:45

05 жовтня 2025 р. 13:45

Жовтень завітав до нас і, як вправний живописець, яскравими барвами розмальовує довкілля. Перша ж його неділя здавна пов’язана із вшануванням працівників освіти, тих, хто веде нас стежиною знань. Завжди ця професія вважалася надто важливою, викликала повагу. Вдячність всім наставникам ми проносимо крізь роки.

З дитинства захоплювали мене вчителі, і сама мріяла про такий фах. У покоління дітей 70-х – 80-х однією з улюблених була гра у школу. Стрімко пролетіли роки дитинства, школа залишила у мене світлі приємні спогади, і через роки з трепетом згадую епізоди тодішнього життя і своїх наставників.

Здавна найпрестижнішими професіями вважали професії учителя та лікаря. Обидві пов’язані з лікуванням. Лікарі зцілюють від недуг, а учителі гоять душевні рани, збагачують знаннями, намагаються виховати кращі моральні якості. У кожного у шкільні роки було чимало вчителів, та в пам’яті залишилися одиниці. Зазвичай, перша вчителька, лагідна, добра, як мама, терпелива, що дарувала малятам тепло, ласку, турботу, що такі необхідні в подальшому навчанні.

У старших класах нас навчали чимало викладачів. І вже пам’ять залишила тільки найбільш творчих і креативних. Чимало з них настільки стали авторитетними, що своєю працею, людськими якостями надихали і учнів на вибір такої ж професії. У моїй пам’яті теж залишилися такі наставники. Любила уроки фізики, які викладав поважного віку світлої пам’яті Олександр Сідіченко, який до того ж виконував обов’язки завуча. Учні любили фізику, пояснював Олександр Гурійович дуже добре, любив пожартувати, згадати цікаві епізоди свого насиченого життя. Часто його уроки виконували і виховну роль. І хоч не всім легко давалася складна дисципліна, особливо розв’язування задач, але старалися майже усі.

Бо-таки потяг до знань покоління 80-х мало великий. Не було інтернету, ґаджетів, та було велике бажання вчитися. І мріяли тоді діти про творчі, цікаві романтичні професії. У кожному класі, звичайно, були ледачкуваті, але не більше двох-трьох із тридцяти учнів. У ті далекі часи ХХ століття просто вважалося ганьбою, великим соромом отримувати незадовільні оцінки.

Тим більше мене дивують сучасні підлітки, більшість яких абсолютно втратили зацікавленість до знань і байдужі до своїх навчальних успіхів. На жаль, із кожним роком втрачається пріоритет успішного навчання. Тепер, навпаки, не більше п’яти учнів зберігають ще бажання здобувати високі навчальні бали і стати в майбутньому кваліфікованими спеціалістами в цій чи іншій галузі. Це стосується середньої ланки, бо молодші школярі ще намагаються гарно вчитися. Оскільки працюю з дев’ятикласниками звичайної гімназії, то з сумом помічаю: ніякої відповідальності чи сорому занезадовільні бали. Страшно і не приємно…

Згадуючи своє шкільне навчання, то в саме у старших класах діти особливо ретельно вчилися. Я, до слова, старалася аж надто. Інколи далеко за північ лягала відпочивати, щоб виконати усі домашні завдання якнайкраще, а окрім основної школи були ще й творчі навчальні заклади.

Тепер вже багато років переступаю шкільний поріг як вчителька. Мені особливо болісно, наскільки сучасне покоління втратило серйозність і так необхідну відповідальність. Цьому є чимало чинників: спочатку пандемія і дис
танційне навчання, пізніше і досі – повномасштабна війна. Психологічно важко і учням, і вчителям.

Так, часи змінилися. ХХІ століття принесло нові технології. З’явився інтернет, штучний інтелект, здобувати інформацію стало набагато легше. Тоді був один шлях – бібліотеки. Пошук інформації видавався тривалим і виснажливим. Та все ж мені завжди і тепер набагато цікавіше гортати старі сторінки давніх книг, газет і рукописів. Навіть виникає ностальгія за тими часами, коли престижно було читати друковані видання, що супроводжувались яскравими ілюстраціями. Зараз періодичні видання витісняють соцмережі. А левову частку часу і дорослі, і діти проводять у смарт фонах. Це тривожний дзвіночок, бо яскраві друковані видання зникають мало не щодня, деякі ледь виживають.

Розумію, що світ змінюється, тут нічого не вдієш. Нові покоління приходять зі своїми стилем, лексиконом і новими цінностями. Але є цінності, які з плином часу не можна втрачати. Толерантність, повага до старших наставників,
культура взаємостосунків між людьми – представниками різних поколінь, живе спілкування, делікатність, ввічливість.

Та замість живого спілкування ми занадто багато часу проводимо у ґаджетах. Спілкуємося через соціальні мережі. Згадайте, коли востаннє ви писали каліграфічно вишукану вітальну листівку, чи теплий лист, адресований рідним,
що опинилися далеко за межами рідної домівки.

Я ж досі люблю отой давній епістолярний жанр. Це те мистецтво, яке приносить неймовірне задоволення і яке не порівняти зі спілкуванням в інтернеті. Наш  мозок не активізується, ми перестаємо мислити оригінально, а користуємося тільки шаблонами, учні просто вже не думають над прочитаними творами (та чи зрештою читають взагалі?..) Про будь-який обмін думками, дискусії годі говорити. Необхідне креативне мислення. Його ж, на жаль, позбуваємося. Моя думка, що сучасні технології пригальмовують творчість. А ще бентежить і тривожить черствість, байдужість і надто велика жорстокість. Отой- таки булінг між однолітками та й учителями. А спілкування підлітків?! Це суцільна лайка. Мабуть, вони хочуть виглядати такими незалежними, крутими. Та їхнє спілкування неприємно слухати: нецензурне, брудне. Робити зауваження – марна справа, бо авторитет вчителя в освітніх закладах знизився до неможливості.

Якщо держава не повернеться обличчям до проблем в освітній галузі – майбутнє дуже сумне. Для процвітання ж країни (сподіваюся, воно обов’язково наступить, коли закінчаться воєнні дії), нам конче будуть потрібні кваліфіковані фахівці і патріотично налаштовані молоді люди, що щиро вболіватимуть за свою Батьківщину. Небайдужі, толерантні, що поважають минуле, шанують, вивчають історію і самі творять її добрими справами.

А допоки, шановні колеги-учителі, з професійним вас святом. Терпіння, витривалості, творчого вогню, оптимізму попри все. І, звичайно, вдячних учнів, що досягатимуть професійних висот.

Оксана ШЕСТАЛЮК

Волинські