Колекція книг Тараса Шевченка учительки Лілії Вальчук

09 жовтня 2025 р. 17:11

09 жовтня 2025 р. 17:11

Так каже, перегортаючи сторінки старовинного «Кобзаря», Лілія Євгеніївна Вальчук, яка усе своє життя після закінчення Луцького педагогічного інституту викладала українську мову і літературу у школах №3 та № 5 Нововолинська. За десятки літ своєї журналістської роботи я не бачила в приватній бібліотеці  стільки зібраних книг Тараса Шевченка, а серед них і рідкісні, як у пані Лілії. Щоб розкласти і сфотографувати цей справді унікальний скарб, не вистачило навіть чималого журнального столика. Увагу найперше привернув «Кобзар», сторінки якого ледве тримаються купки й  зачитані уже до дірок.

– Мені ця книга дісталася у спадок від батьків,- каже, подумки перегортаючи сторінки життя, Лілія Вальчук. – А їм перейшла вона від пращурів. «Кобзар» у нашій сім’ї Остяків  був настільною книгою, хоча ні батьки, ні діди не мали вищих освіт. Та дух українства їм був притаманний завжди. Й чоловікова родина Вальчуків, до яких прийшла у невістки, теж обожнювала Шевченка. Їхні рідні боролися за волю України у лавах УПА.

Лілія тоді ще  Остяк  народилася у Володимирі-Волинському. А невдовзі її батьки переїхали  до Нововолинська, який тільки починав будуватися. Тато Євген понад пів сотні літ працював на рудо-ремонтному заводі, куди згодом влаштувалася і  мама  Ганна. Й досі дитячі спогади приводять до теплих зустрічей у рідній оселі з друзями батьків чи не щонеділі. Переважно тут збиралися інтелігентні люди, для яких щире спілкування ставало ковтком свіжого повітря після нелегкої тижневої праці. І поки дорослі бесідували, діти знаходили розваги й для себе. Ще тоді Ліля була в цій компанії за старшу і навчала добру та милосердю. Особливо раділи тоді, коли разом з дорослими ходили вулицями та бульварами міста, яке тоді розбудовувалося. Пам’ятає ще зовсім молоді каштани на бульварі Шевченка, які й дотепер є його окрасою, драмтеатр, який згорів, пам’ятники Сталіну та Леніну, які давно знесли…

Хоча сім’я Остяківбула робітничою, тут завжди цінували книгу. Отож на свято найкращим подарунком  для Лілі та її світлої пам’яті  сестрички Тамари була книга.

Згадуючи дитинство, Лілія Євгеніївна казала, що у ті часи батьки виховували дітей у дусі поваги і шани до вчителя. Чи не тому вона ще до закінчення середньої школи визначилася з майбутньою професією – буде вчителем рідної мови та літератури.  Як її улюблена класна керівниця Раїса Федорук, уроки якої пам’ятає і досі. До речі, такою ж стежиною пішла у самостійне життя і її покійна сестра.

Серед тих, хто  дуже допомагав у перші роки вчителювання у рідній третій школі Нововолинська, називає Мирославу Сарапіну та  Феодосію Півницьку.

У 1984 році, коли відчинила  двері новозбудована школа  № 5,  прийшла у молодий колектив і Лілія Вальчук. А невдовзі її призначили заступницею директора з навчально-виховної роботи. На цій посаді  трудилася тринадцять років, а потім з власної волі поступилася місцем молоді. За той час здобула звання  Відмінника освіти України, неодноразово ставала лауреаткою обласного конкурсу «Вчитель року», має  кілька  дипломів з  міжнародного конкурсу української мови імені  Петра Яцика.

– Найголовніше для мене – пам’ять і повага моїх учнів, – каже Лілія Євгеніївна і показує десятки збережених їхніх зошитів, в яких писали листи з майбутнього своїй улюбленій учительці. –  Першим з них уже 25 років і коли показую це на зустрічах з випускниками, уже дорослі тепер колишні мої діти хвилюються до сліз.

Сидимо у затишній оселі Лілії Євгеніївни, переглядаємо альбоми з світлинами різних часів, поринаємо у спогади. Запитую, чи за таким насиченим школою і учнями  часом  знаходився він для сім’ї.

– Тут тепер тихо та просторо, – випромінюючи з очей зажуру каже  господиня. –  Давно вже зрозуміла, що віддаючи себе сповна вчительській праці, багато чого не додала синові Сергію та доньці Іванні, які, по суті, росли самі собою, світлої пам’яті чоловікові Степанові. Отож намагалася більше уваги приділяти онукам, яких у мене п’ятеро. Але й вони, за винятком семикласника Стефана, уже виросли. Найстарші Поліна та Владислав живуть і працюють у Києві. Євген, якого назвали на честь прадідуся, – курсант Хмельницької академії прикордонних військ, внучка Ярина навчається у Київському університеті імені Бориса Грінченка.

Любов до життя, активність в усьому – це у Лілії Вальчук назавжди. Вона  не шкодує, що обрала професію вчительки, бо в іншій себе не уявляє. І на пенсії намагається частіше зустрічатися з друзями. Однією з вірних подруг вже довгі літа залишається колега Людмила Кулик. Коли у Нововолинську створили Університет вільного часу, бере активну участь у кожному заході, що організовується. Нерідко уже в сотий, а той більше раз перечитує пожовклі від часу  аркуші з дитячими побажаннями, мріями, зізнаннями і в черговий раз переконується: життя прожито не марно, бо й  досі горнуться до неї її колишні вихованці.

Валентина ПЕТРОЩУК

Волинські