Від журналіста до командира штурмового взводу: історія волинянина, який пережив пекло війни

14 жовтня 2025 р. 14:00

14 жовтня 2025 р. 14:00

Сергій Мар'яшин з міста Рожище, позивний «Лєго», завжди жив у ритмі новин. Як редактор українського видання, він розповідав історії інших, подорожував у відрядження до каналу CNN і мріяв стати військовим кореспондентом. Але 24 лютого 2022 року його життя кардинально змінилося — повномасштабне вторгнення змусило взяти до рук зброю й стати на захист країни.

Того ж дня Сергій мобілізувався, залишивши професію журналіста, і почав службу в одному із радіотехнічних батальйонів на Заході країни, а згодом – у зведеній стрілецькій бригаді Повітряних Сил ЗС України, розповіли на фейсбук-сторінці Повітряному командуванні «Захід» ПС ЗСУ.

На початку повномасштабного вторгнення складну ситуацію компенсувала хвиля патріотизму: добровольці йшли потоком, волонтери закривали потреби за лічені дні, а місцеві жителі на фронтових територіях допомагали всім, чим могли. Сергій, маючи за плечима кафедру військової підготовки, швидко знайшов своє місце у війську. Він став командиром штурмового взводу – не через звання, а завдяки авторитету серед побратимів.

«Ми були як шестерні в механізмі, кожен знав свою роль, і від цього залежало життя всіх»,– згадує військовослужбовець.

Війна випробувала Сергія на міцність. На Таврійському напрямку, від Авдіївки до Вугледара, Старомайорського та Рівнополя, він брав участь у штурмах і обороні. У липні 2023-го, під час контрнаступу біля Старомайорського, Сергій отримав важкі поранення: осколок від міни потрапив в гомілковостопний суглоб, а в ділянку ребер потрапили 18 уламків від скидів ВОГа.

У той момент ворожий дрон намагався добити їх. Тоді один з уламків влучив у серце «Лєго», спричинивши інсульт через три доби. Але після реабілітації він повернувся – і в жовтні вже штурмував позиції біля Рівнополя та Новодарівки. Найважчий момент настав 12 січня 2024-го: його група опинилася в оточенні з трьох боків, на 180 градусів.

«Шторм-Z» атакували хвилями – понад 10 хвиль по 5-6 штурмовиків кожна. Бій тривав 18 годин. Ми знищили понад 50 ворогів, але втратили 13 побратимів. П’ятеро, разом зі мною, вийшли пораненими», – розповідає Сергій.

Вони утримали позиції, розірвали кільце і дозволили суміжним підрозділам закріпитися. В тому бою Сергій отримав осколкові поранення ніг, контузію, але вижив – і продовжив службу до березня 2024-го, коли роту вивели на відновлення боєздатності.

Те, що тримало Сергія, – це не лише адреналін, а глибока мотивація.

«Я кайфував від можливості нищити ворогів, – зізнається він. – Занадто багато близьких загинуло».

Його побратими були такими ж: один, 58-річний тато з дев’ятьма дітьми та 17 онуками, відмовлявся сидіти в тилу, кажучи:

«Я прожив життя, не хочу померти від інфаркту». Стосунки в групі будувалися на братерстві та довірі. Сергій наголошує: «Сила підрозділу – в його найслабшій ланці. Краще п’ятеро вмотивованих, ніж 25 примусових».

Після перемоги він мріє повернутися до сім’ї, розбудовувати Україну – можливо, через власну справу чи журналістику. Його історія – про звичайну людину, яка знайшла в собі силу стати лідером, захищати країну і надихати інших. Сергій не герой з кіно, а реальний воїн, чий шлях доводить: навіть у пітьмі війни людська воля і братерство творять дива.

• Від футбольних арен до лінії фронту : ексгравець «Волині» –  про окупацію, службу і силу команди на війні
• Від мобілізаційного кабінету – до охорони держкордону: історія волинянина, який другий рік у лавах ЗСУ
• «Тримає те, що вдома чекають рідні»: історія прикордонника з Волині

Волинські