Школа Українських Січових Стрільців

14 жовтня 2025 р. 18:33

14 жовтня 2025 р. 18:33

Як про неї згадувала вчителька Кекилія Волянська у журналі “Нова хата”

У 1898 році у Криворівні, в родині Олекси Волянського та Марії з Бурачинських, народилась донька Кекилія або Цецилія (вдома рідні лагідно кликали її «Цьопа»). Відомо, що у неї була сестра Володимира (1893-1953), яка стала учителькою та викладала німецьку мову у гімназіях Волині та Галичини (у тому числі у Володимирі), а також брат Роман-Петро, котрий ще молодим загинув на фронтах Першої світової війни.

Кекилія навчалась у Львові у гімназії сестер Василіанок. Під час Першої світової війни учителювала разом з сестрою Володимирою на Волині. З юного віку брала активну участь у громадській та журналістській роботі. У 1918 році була учасницею листопадового повстання у Львові. Працювала у редакції газети «Вперед» (Львів), разом з Дарією Старосольською, Стефанією Пашкевич, Софією Олеськів видавала журнал «Наша Мета».

У 1920 році одружилася з Мар’яном Ґардецьким. Деякий час мешкала у Кутах та Косові, де очолювала філії Союзу українок і працювала як справник кооперативу «Гуцульське Мистецтво». У 1927 році обрана секретаркою «Повітового рятункового комітету Косівщини». За активну громадянську позицію подружжя Ґардецьких перебувало у полі уваги польської влади, зокрема 1933 року Марʼяна і Кекилію заарештували за організацію протестів проти голодомору в Радянській Україні. У подружжя було троє дітей: Ірина (1920–?), Володимира (1923–1980, в одруженні: Ценко) і Олексій (1925–?). 1937 року Кекилія Ґардецька овдовіла. Чоловіка поховала у с. Соколівці (нині Косівського району Івано-Франківської області).

Під час Другої світової війни Кекилія емігрувала до Дрездена (Німеччина), а потім до США. Вона стала членкинею-основницею Об’єднання українських жінок у Німеччині, а  1950 року увійшла до Головної управи Союзу українок Америки, була пресовою референткою Світової Федерації Українських жіночих організацій (СФУЖО), а також членкинею кооперативи «Базар» у Філадельфії (з 1957 року очолила наглядову раду цієї кооперативи).

Кекилія Ґардецька-Волянська померла 29 листопада 1961 року, похована у Філадельфії на цвинтарі Факс Чейзі. На її смерть Віра Вовк відгукнулася баладою «Баляда про св. Кекилію (пам’яті Кекилії Ґардецької)».

У львівському журналі «Нова хата» від 1936 року опублікована стаття, у якій Кекилія згадує своє вчителювання у місті Володимирі.

«Опинилась я там з сестрою восени 1916 року. Саме по гімназійній матурі, що відбувалась під вражінням офензиви Брусілова на Львів. Відірвана від своїх рідних, що вже вдруге опинилися під російською окупацією на Гуцульщині, – одначе повна енергії та охоти до праці для своїх – вирішила поїхати вчителювати на Волинь.

У сірий, мрячний осінній вечір заїхали ми до Володимира-Волинського. Дивно було опинитись за сокальським кордоном! Вже в дорозі видно було відмінний характер цієї країни.  Великі простори покинуті населенням, всюди військо ріжних формацій та національностей і серед цього ми дві «цивільні особи» звертали на себе увагу всього того муравища. Довга томляча їзда. Військовий поїзд ледве тягнеться вгору від Сокаля. Дві тут станції всього, а їхалось 4-5 годин. Вкінці – Володимир. Вийшли назустріч знайомі стрільці. Стало привітніше. Завели на призначену квартиру, а відтак у гостину до одиноких свідомих міщан українців, що не втекли перед «австрійцями», п. Черановських, де мешкали вже дві вчительки з Галичини: Савина Сидорович і Дора Ліщинська. Познайомились, настрій покращав, господарі тішились новими вчителями з Галичини, товаришки розпитували про новини зо Львова, розказували про життя у Володимирі. Дора витягала всякі ласощі, а справжній російський чай був для нас нектаром по всіх воєнних «єрзацах».

Вранці треба було зголоситись вже в школі. У мене було трохи треми, бо недавно сама вийшла зо школи, а тут уже маю вчити других. Чи дам собі раду з дітворою? Який це матеріял?

Познайомилась із місцевими вчительками Надею Масюк і Тонею Савич. Управителька Савина Сидорович представила нас дітям та приділила мені вчити клас 1-Б. Спершу я госпітувала у Дори Ліщинської в класі 1-А і від неї навчилася правильного переведення лекцій.

З кінцем жовтня приділено мені школу в Острівку біля Володимира, де приміщено виселенців із Полісся. Якою радістю була для мене наука в цій школі! Поліщуки так дуже пригадували мені моє рідне гуцульське плем’я. Співучий голос, чимало однакових слів у їхньому діалекті, так схожих із гуцульськими, вкінці одіння – біла сорочка підперезана поясом і портенята та постоли з лика, а не шкіряні! Якими дорогими були для мене ці діти! Кожного дня вранці йшла я між них, бо в школі чекало одне – двоє. Треба було йти від хати до хати, чекати поки з’їло якоїсь нужденної страви, або батько не зробив ще личаків, і так їх збирати. При цій нагоді пізнавала старих і малих, пізнавала їхню недолю, тугу за рідної стороною, усі їхні клопоти та журби – бо радощів там не було. З-над Стохода їх пригнали, поселили їх у чужі нужденні хатини, також покинуті місцевим населенням, що «удрало перед австрійцями та германцями». Відтак влучено цю школу до Володимирської.

І кожного дня вранці ходила я по свої діти. Бо Острівок лежить за залізничною станцією, тож небезпечно було цю маленьку, затривожену та прибиту дітвору спроваджувати без опіки через стацію до міста, переповненого усяким родом військом, що його вони так лякались. – Це ж вони казали їм покинути рідні сторони та весь дорібок та тинятися тут без холоду та голоду. Вже здалеку, як тільки переходила місток за станцією, чула я гомін: «Йде наша пані учителька». Гомін заступав частинно шкільний дзвінок, що скликує дітей до школи. Сходилися всі до давньої школи, прибігали з радістю та голосили чому нема Хведосі, Тетяни чи Тиміша. Моїми улюбленими були найменші сирітки – Клим та Тетяна. Їм ледве було по шість років, але з великою охотою горнулися до школи.

Спершу як діти так і їхні родичі ставилися до мене з недовірою. Вся ця школа здавалась їм непотрібною видумкою зненавиджених «австрійців», а недогідним було й те, що треба було старати для дітей сяку таку одіж на зиму та личаки, що дерлися так скоро, що й лика на них в лісі не ставало.

Та згодом ми заприязнилися. Завдяки Шкільній Раді, Комісаріятові У.С.С. та посадникові міста Гнатові Мартинцеві отворено в грудні чайню і мої поліщуки вже мали тепле снідання. Вони були гордощами та піклуванням цілої володимирської школи. Діставали від У.С.С. книжки, одіж і навіть ліки, а пізніше влаштовано і для старших безплатну кухню в Острівку. Всі вчительки цікавилися тими дітьми, знали їх майже поіменно, а Клим, Тетяна та Тиміш були улюбленцями всіх. Тиміш одержав навіть від четаря Миколи Саєвича, начальника комісаріату У.С.С. стрілецький однострій та був на його удержанні.

Тепер по двадцяти літах часто лину думками в ті часи і ті сторони. Часто згадую наші шкільні години та прогульки. Й хочеться мені сказати:

«Любі мої поліські діти! Ви вже виросли на зрілих громадян, давно повернули в свої рідні сторони, відбудували хазяйства, завели господарку і вже певно своїх діточок маєте. – Ти Климе і ти Тетяно! Та всі інші, що їх імен не тямлю вже. Чи ворушиться у ваших серцях теплий погідний спомин із тих ваших гірких, незавидних дитячих літ, що ви їх пережили на виселенні?

Чи залишилась якась вдяка для тієї дійсної рідної школи, що її ви не мали ні перед тим, ні тепер… і не знаю коли її будете мати? Чи згадаєте часом оту «австрійську учительку», що всею душею була зв’язана з вами, хотіла облегшити вашу гірку долю «світом науки і знання»? Чи розказуєте про цю школу вашим дітям? Бо я згадую вас дуже часто.

Лучила нас спільна туга за рідними сторонами. Ви мріяли про тихий Стохід., а я про звучний Черемош. За одне тільки прошу у вас вибачення. Не сповнилась ще ота наша найкраща мрія… Леліяли ми її між собою, обіцяли вам, що сповниться, читали ви про неї, говорили віршом та виспівували у наших шкільних співаках що «встане наша Мати-Україна щаслива та вільна…»

За ці обмануті надії простіть тепер ви мені. Але вірте кріпко і переказуйте своїм діточкам, що ця найбільша мрія сповнитися. Тоді стрінемось може знов».

Анастасія БАБЕНКО

Волинські