Три сини волинянки Світлани Кепенко з перших днів повномасштабної війни стали на захист України

19 жовтня 2025 р. 15:15

19 жовтня 2025 р. 15:15

Світлана Павлівна – на могилі сина. Уже п’ять мешканців села Секунь віддали життя за Україну.

На жаль, життя найстаршого з них, Андрія, обірвалося 7 лютого 2023 року в бою під Бахмутом…

– Повістки Андрієві не приносили, – розповідає Світлана Павлівна – багатодітна мама із села Секунь Ковельського району, котра дала життя восьми синам і дочкам . – Але коли молодшого його брата, Богдана, призвали (він свого часу строкову відслужив у танкових військах – його зразу забрали), то Андрій добровольцем пішов у Ковельський військкомат. А Іван, перебуваючи на той час у Києві, перш записався в тероборону столиці, а згодом був уже в зоні бойових дій. Зараз захищає Україну на Харківщині.

«У цій хаті було гамірно, а тепер от залишилася я одна…»

Ось і оселя Світлани Кепенко, яку ми легко знайшли з підказкою односельчан: мовляв, побачите свіжо відремонтовану й перекриту хату – ото там і живе жінка, син якої загинув на війні. Світлана Павлівна сиділа за столом на терасі. В її очах був сум одинокої людини. Згодом почую вже від неї самої, що колись, як росли діти, в цій хаті було гамірно, а тепер от залишилася одна…

Слово за словом – і зав’язується розмова, скажемо так, про непросту жіночу долю. Як з’ясувалося, Світлана Павлівна родом – із села Лучичі, що на Ратнівщині.

– Заміж там я вийшла, – пригадує жінка. – Але так сталося, що, маючи вже доньку й сина, розлучилися ми з першим чоловіком. – І от із дітьми, Оксаною і Юрієм, та матір’ю ми переїхали в Секунь – напитали й купили хату в цьому селі, де жив мамин двоюрідний брат. А потім, вже на новому місці, я й чоловіка другого зустріла. В нас народилося шестеро дітей – Таня, Аліна, Андрій, Богдан, Іван та Мар’яна.

В нас народилося шестеро дітей – Таня, Аліна, Андрій, Богдан, Іван та Мар’яна.

Про життя вже в Секуні – «яким воно було до великої війни?» – Світлана Павлівна говорить:

– По-різному складалося. Чоловік захворів, й одинадцять літ тому я овдовіла. Тож нелегко мені жилося. Тоді найменша донька, Мар’яна, в школу ще ходила. А потім діти повиростали, пороз’їжджалися, й залишилася я одна, в хаті стало порожньо.

Рано пішов, як мовиться, у доросле життя Андрій – син, якого жінка вже ніколи не побачить, – тільки на його могилу може прийти й поговорити з ним.

– Після школи, тільки-но виповнилося вісімнадцять літ, – Світлана Павлівна вертається спогадом до минулого,– він подався в Київ (на той час там жила його сестра Аліна). На будівництві працював, як і багато хто із заробітчан. Там і з майбутньою дружиною, Ірою, познайомився. Перш нерозписані були – жили, як то кажуть, на віру. А потім зареєстрували шлюб. Але весілля – такого традиційного, як ми знаємо, не було – молоді по-сучасному відсвяткували цю подію в Києві. Звичайно, привозив невістку й сюди. І як син у них народився, то з ним приїжджали, – зараз онук уже – п’ятикласник.

«Майже рік воював Андрій – за цей час мав десять днів відпустки»

Коли почалася повномасштабна війна, Андрій Кепенко був у Секуні. За словами матері, щось не ладилося у них із дружиною («вона іншого вже знайшла»), тож десь за півроку до того чорного дня – 24 лютого 2022-го – приїхав додому. У цьому зв’язку Світлана Павлівна розповідає:

– Я казала йому: «Якщо нема життя, то нащо мучитися? Краще розлучитися». Чула від нього, що так і буде, але ще, бувало, їздив у Київ – там же його син. Війна їх швидше розлучила… Повістки Андрієві, який не служив в армії за станом здоров’я, не приносили. Але коли молодшого його брата, Богдана, призвали (він проходив строкову у танкових військах, то зразу забрали), Андрій добровольцем пішов у Ковельський військкомат. Був спочатку на Львівщині – на Яворівському полігоні. 13 березня 2022-го, коли Андрія Кепенка, в числі інших вояків, завезли на Яворівський полігон, уночі цей навчальний об’єкт був під прицілом росіян. Як стало відомо згодом, за даними СБУ, там загинули понад 60 військових.

Туди, де Андрій був, прилетіла ракета й було пряме попадання. 24 бійці загинули.

– Тоді, – пригадує Світлана Павлівна, – Андрій сказав, що влучання було в сусідню казарму, загинули десятки мобілізованих, а їх, щоб убезпечити, вивезли з казарми в ліс. А вже потім, як був під Бахмутом, то мало що розповідав. Так, як і Богдан чи Іван, який, перебуваючи на початку повномасштабної війни у Києві, перш записався в тер­оборону столиці, а затим був уже в зоні бойових дій. Зараз він служить на Харківщині. Ото, як наберу його номер, то зразу чую: «Їсти маю що, спати – є де. У мене все добре… Працюю». А про те, яка то небезпечна праця – ні слова.

Майже рік воював Андрій Кепенко – за цей час, як почула від матері, мав десять днів відпустки. І в свій Секунь приїжджав, тож побачився з матір’ю, і в Києві був – із сином зустрічався. Зберігся знімок, на якому Андрій і його син, – ніхто тоді не думав, що це – остання їхня зустріч.

Як же дізналася Світлана Павлівна, що сталася непоправна біда?

– Не відповідав Андрій на дзвінки, – каже жінка. – Не було з ним зв’язку. По правді, мене трохи заспокоювало те, що, як знала, Андрій не в окопі сидить із автоматом, а трохи далі їхній підрозділ із потужною протитанковою, протиповіт­ряною зброєю. Та от мені Богдан подзвонив, який тоді в складі 100-ї бригади був ще на Ратнівщині – на кордоні з білоруссю. Від нього й почула те страшне: «Андрія вже нема». Йому з передової хлопці зателефонували – від них і дізнався, що туди, де Андрій був, прилетіла ракета й було пряме попадання. Я не хотіла в це вірити: «Не може бути такого – ще ж тільки що говорила з ним?».

А таки то була та гірка правда, від якої не сховаєшся. 24 бійці загинули. Зразу, за словами матері захисника-Героя, Андрія не знайшли, тож тіла не забрали. Це давало їй хоч краплю надії, тож просила Богдана: «Спитай ще – може, його тільки десь присипало». На жаль, дива не сталося. Та на другий день, вночі спецпідрозділ знайшов її сина – був він у морзі міста Дніпра.

– Андрій не лише добровільно пішов на війну в 2022-му, – говорить мати захисника-Героя. – Коли відправляли під Бахмут, то теж, насамперед, тих, хто сам виявив бажання йти в цю гарячу точку, – він і тут був першим. Як якось казав, дванадцять чоловік з їхнього підрозділу зголосилися їхати туди. Там вони всі і полягли.

«Його навіть одягти не можна було – так у чорному мішку й похоронили – форму зверху поклали»

Домовину з тілом загиб­лого Андрія Кепенка доставила в Ковель спеціальна служба. Світлана Павлівна їздила на опізнання сина в морг. От така дуже важка місія випала їй, і коли про це зайшла мова, я розуміла, що ворушу ту незагойну рану, яка ятритиме душу матері до останніх днів її життя. Бо нема більшого горя, як хоронити дитину. Та ще й знати (бачити!), що тіло сина геть понівечене:

– Ока одного не було, обличчя – подзьобане осколками, плечі були, а руки – тільки до ліктів. А нижче – все змішане… Навіть не одягли Андрія, бо, як сказала працівниця моргу, його не можна вийняти з мішка і покласти, щоб нарядити. Так у чорному мішку й похоронили – форму зверху поклали. Якби дозволили нам це зробити, то ми, думаю, знайшли б спосіб, як одягти форму. Але у військових – свої правила…

Після загибелі Андрія його брат Богдан скористався правом на звільнення з військової служби, подавши відповідний рапорт із документами що підтверджують родинні зв’язки й обставини загибелі.

– Але ще майже рік він був на передовій, – розповідає Світлана Кепенко. – Коли навесні 2023-го 100-у Волинську бригаду відправили на Схід України, він був на Лимано-Куп’янському напрямку. Лише в грудні звільнився зі служби. Після того пекла, яке пройшов, після не одної контузії нема в нього здоров’я. Вернувся в Секунь, до своєї сім’ї, хазяює, як може. Як вернувся додому, то місяців два не міг адаптуватися до життя не на війні, де нема вибухів, де нічого на тебе не падає, нема смерті.

До речі, була задумка зустрітися того дня і з Богданом, але він не погодився на розмову для газетної публікації. Слова жінки про те, як непросто синові звикнутися до життя «не на війні», і є відповіддю на цю відмову: чоловікові не хочеться (принаймні, поки що) навіть у спогадах повертатися до пережитого…

За законом, звільнитися міг і наймолодший син Іван, який зараз служить в Харківській області, але, за словами матері, не захотів скористатися цим правом:

– Я йому так само зібрала всі необхідні для демобілізації документи. І дружина Надя говорить, що він своє вже відвоював, але поки що Іван залишається в строю, з побратимами. Розмовляю з ним по телефону, чую, що простуджений – голос хриплий. Кажу: «Ти ж слабий!». А він: «Є люди – ще більш хворі». Перш заспокоювала себе, що Іван – оператор дронів, а то, здавалося, – безпечніша робота, бо ж не на самому «нулі». А коли почула, як «дронщиків» кацапи вистежують – шукають, де вони, то дуже тривожно на душі.

…Роблю знімок, на якому Світлана Павлівна – біля відремонтованої по-сучасному хати. Жінка каже:

– Може не так, як би сам Андрій зробив, але в основному його задумку виконано. Він бачив своє подальше життя в Секуні. Говорив: «Розлучуся, а тут знайду дівчину й будемо жити». Та от смерть, яка нікому не дає шансів, забрала його.

Ми їдемо на місцеве кладовище. Ще здалеку видно ряд могил, над якими тріпочуть жовто-блакитні прапори. Уже п’ять мешканців села Секунь віддали життя за Україну, ще четверо вояків – пропали безвісти. Йдемо на святе місце, де знайшов спочинок і син Світлани Кепенко, котрий служив у Львівському 7-му прикордонному загоні.

– Прикордонники якраз не забувають своїх побратимів, – каже жінка. – У цьому році двічі приїжджали на могилу Андрія представники Волинського прикордонного загону – навесні, коли були проводи, і влітку – на День Незалежності. Завжди – з капеланом, який панахиду відправить.

Ніякими почестями сина вже не вернеш. Але матері захисника-Героя тепліше на душі від того, що люди пам’ятають і віддають шану воїнам, котрі полягли в боях за Україну.

Катерина ЗУБЧУК .

Зараз також читають: Героя з Волині Олександра Мартинюка ДВІЧІ ХОРОНИЛИ .

Волинські