Неоніла Джаббарова з Волині оживляє… давні фотографії (Фото, відео)

19 жовтня 2025 р. 16:11

19 жовтня 2025 р. 16:11

«Будь-яку квіточку, що росте в природі, можна відобразити у бісері», – каже майстриня Неля Джаббарова.

Її текстильні ляльки, українські віночки, прикраси з бісеру – об’ємні і яскраві втілення образів, які завмерли на старих світлинах

На вулиці – холод і дощова тьмяна сірість, але щойно заходжу в приміщення бібліотеки села Городище-2 Луцького району – відразу ніби потрапляю у світ краси і яскравих, насичених, літніх фарб. Незліченну кількість прикрас, квітів та інших виробів із бісеру, а також – із природних матеріалів і тканини працівниця книгозбірні Неоніла Василівна Джабаррова принесла на роботу, щоб продемонструвати читачам газети «Волинь».

Дві ляльки – образи двох рідних жінок зі старих фотографій…

– Розкажіть про ці образи, вони, хоча й у національному вбранні, зовсім не схожі.

– Так і є, бо створювалися за подобою різних жінок, моїх родичок. Перша Салиміна – таке ім’я обрала, бо прообразом ляльки є моя бабуся Соломія, яку по-сільському називали Салиміна. Збирала її зовнішній вигляд по фотографії, вийшло дуже схоже. Орнамент на сорочці я відтворювала з родинних рушників, вишила гладдю.

Знайомтесь: Салиміна з Городища. Фото з архіву Неоніли ДЖАББАРОВОЇ.

Візерунок на фартушок теж перемальовувала зі старовинних рушників – маю кілька майже столітніх (95 років) моєї бабусі Христини, одна сестра дала ще рушники бабусиної сестри і племінниці з Цеперова, а друга сестра передала рушники родички. Я їх гарно зберігаю, беру на виставки, викидати ж не можна, це – наш скарб. До речі, рушники я ніколи не ріжу, щоб використати в нових виробах. Мені їх шкода – краще скопіюю орнамент.

Фото з архіву Неоніли ДЖАББАРОВОЇ.

«А ось бабуся Христина, що вишивала того рушника, така красуня – баївка, має на собі сережки дутики, модні в ту пору, та й тепер » . Фото з архіву Неоніли ДЖАББАРОВОЇ.

Друга лялька – Настуня. Її сорочку я  перемальовувала і вишивала із столітнього рушника бабусиної сестри з Цеперова, а фартух зробила гаптований.

Віночок ручної роботи – невід’ємний атрибут українського весілля ще пів століття тому

– Віночок зроблений із парафіну з додаванням вос­ку, листя – із золотої гофри, – розповідає Неоніла Василівна про інший виріб. – Відтворити цей давній традиційний елемент весільного вбрання волинянок було не важко – є багато фото, які зібрала в односельчан. Колись у нас, у Баєві, жив дяк, який у 1960 – 70-х роках робив віночки на весілля. В мене є декілька світлин з його роботами, з їх допомогою я зробила цей – збірний образ. Маю гарне весільне фото городищанки, віночок якої був привезений із Почаєва і виготовлений монашками. Взагалі, раніше вінки виготовляли здебільшого монахи. А після весілля вироби зберігали за іконами, щоб Бог оберігав сім’ю.

«Віночок зроблений із парафіну з додаванням вос­ку, листя – із золотої гофри…». Фото з архіву Неоніли ДЖАББАРОВОЇ.

Комусь треба робити вироби із сіна, віночки – ці традиції поступово зникають, стираються.

Цікаво, що в кожному регіоні були свої традиції прикрашання весільних віночків. Моя тітка з Городища чіпляла вельон із аспарагусом, ще на Волині модно було використовувати барвінок. А у Вінниці були популярні так звані «берізки» – довгі пружинки з дрібними елементами: листочками, восковичками, квітами. Своєрідною ознакою Одещини були «цукеркові» віночки – палочки із вати обмотували кольоровим папером, додавали «спіральки», «лускавки» – модні буси. На Полтавщині носили «чубаті» віночки.

– Де використовуєте ці віночки?

– Застосовували їх в етнографічних постановах, брали їх і дівчата на фотосесію. На жаль, віночки швидко зношуються, втрачають вигляд, їх важко зберігати. Цікаво, що на весіллях їх більше використовували в холодну пору року, бо в спеку віск і парафін плавляться.

Про Лесю Українку і Римську Імперію

– У вас так багато прикрас із бісеру! Розкажіть про найцікавіші.

– Ось «силянка», відтворена по фото Лесі Українки. Дядько Лесі Українки, Михайло Драгоманов, улітку 1875 року побував у Карпатах, і в Микуличині на Франківщині придбав для сестри і племінниць розкішні гуцульські сувеніри, в тому числі шийні прикраси-«силянки». В цих, тонкої роботи, намистах ми бачимо на світлинах і Олену Пчілку, і Лесю Українку з сестрами, і дружину Михайла Драгоманова. Вважається, що саме вони й поширили по всій Україні моду на ці народні гуцульські аксесуари. Виїжджаючи в Крим на лікування 1897 року, Леся Українка взяла з собою улюблені ґердани і силянки (про що свідчить фото письменниці, зроблене в Чукурларі). Не розлучалася з ними поетеса, і виїжджаючи за кордон. І ще є фото Лесі Українки, де в неї на жакеті візерунок зубчиками. Я знайшла це фото – і почала відтворювати орнамент у бісері.

– Що означає слово «силянка»?

– Улюбленою прикрасою Лесі Українки була «силянка». Назва її походить від способу виготовлення: силяння – це нанизування бісеру на нитку. Неширокі (2 – 3 см) вироби жінки носили щодня як оберіг. Сьогодні «силянка» знову стає модним трендом. Вона допомагає відчувати єднання нації і розповідати про нашу Україну.

– Важко навіть повірити, що в минулі часи теж виготовляли прикраси з бісеру. Напевно, були якісь відмінності від сучасних технік?

– Наскільки нам відомо, колись їх виготовляли на кінському волосі, завощували його кінчик. До речі, в Баєві археолог Михайло Кучинко проводив розкопки і знайшов намиста з сердоліку, бурштину. А ще – із дрібного синього бісеру. А в ті часу у наших краях такого матеріалу не було, був він у Римській імперії. Тож існує думка, що хтось із баївців був на службі у Римського імператора і звідти привіз своїй коханій жінці такий екзотичний подарунок.

«Треба зберегти традиції, бо вони зникають»

– Де Ви берете старі фотографії?

– Ходила по хатах, просила. Люди охоче ділилися своїми родинними історіями. Багато світлин дав мені завідувач Музею бджільництва, що в Баєві, Іван Анастасійович Душак.

– А що ще з ваших виробів відтворене з давніх фото?

– Ґердани, також – різноманітні вишивки. Колись ґердан був суто чоловічою прикрасою і мав на собі дзеркальце. Тепер і жінки їх носять. Я відновлювала ґердан з коршівської столітньої сорочки. На фестивалі у Вовчаку бачила турійську сорочку, теж зазнімкувала вишивку і повторила.

«А я справжня українка, україночка…». Фото з архіву Неоніли ДЖАББАРОВОЇ.

– Рокзажіть трошки про соломоплетіння, тут є багато виробів.

– Цьогоріч насіяла багато жита і вівса, адже полюб­ляю плести дідухи, павуки. На жаль, не вистачає часу на таку роботу, але ж комусь треба робити вироби із сіна, віночки – ці традиції поступово зникають, стираються.

«Комусь треба робити вироби із сіна, віночки – ці традиції поступово зникають, стираються». Фото з архіву Неоніли ДЖАББАРОВОЇ.

– Як думаєте, звідки у вас ця любов до Волинської етнографії? Ви – родом із Городища?

– В мене рідня – Баїв, Гірка Полонка, Полонка, Городище і Цеперів.

– Чи треба якесь особ­ливе натхнення, чи це така собі щоденна праця?

– Треба, треба натхнення! А ще, наприклад, на безрукавку для ляльки квітка мені наснилася, я її зранку і вишила. Як оздоблювати віночок – у процесі приходить, також – по фотографіях давніх збираю.

– З такого розмаїття технік що найбільше любите робити?

– Найбільше до душі мені флористика, вазони з квітами… Але я розпорошуюся. По суті, я – бісерниця,  і, певно, це – найбільше моє захоплення. Адже будь-яку квіточку, що росте в природі, можна відобразити у бісері (а я квіти дуже люблю і їх багато в мене є). Володію всіма техніками плетіння, а вінкарка і лялькарка – це вже додаткове моє захоплення. А ще – соломоплетіння, нікуди воно від мене вже не подінеться, буду і надалі продовжувати втілювати свої фантазії.

Діана КОРОТЄЄВА .

Відео програми про майстриню на каналі «Конкурент»​ – https://www.facebook.com/share/v/17M5hEi1vb/ :

Зараз також читають: Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші або Хроніки кохання з перцем по-волинському (Серія № 2) .

Волинські