Головний афганець Волині: «Ми, афганці, завжди в строю, і наші діти теж!»

19 жовтня 2025 р. 17:07

19 жовтня 2025 р. 17:07

«росіян треба відкинути в ту епоху, якій вони відповідають: на тисячі років назад, хай живуть ізольовано», – вважає головний афганець Волині Григорій Павлович.

Ми зустрілися з багатолітнім головою Волинської обласної організації Української спілки ветеранів Афганістану Григорієм Павловичем з нагоди хорошої дати – 13 жовтня наш земляк із Горохівщини відзначив 60-ліття

Він озирався на прожите і розповідав про своїх бойових хлопців-афганців, як намагався витягти з полону нібито побратима, про свого діда Іларіона, який дивом врятувався з «розстріляної» Луцької тюрми, та про сина Назара, якого чекає з передової

«Афганці пройшли на одну війну більше»

Перше, що впадає в око у приміщенні волинської афганської спілки, де зустрічаємося, – велика карта України з позначками місць бойових дій та завішана нагородними дипломами від командирів військових частин стіна. Григорій Павлович пояснює: «Ми мусимо стежити, що у нас відбувається!». І собі, кинувши оком на подяки військових, пояснює, що це – невеличка частинка, адже на схід України волинські афганці возять допомогу з 2014 року:

«Мої відрядження на схід України почалися із допомоги «Айдару». У цьому підрозділі була друга штурмова афганська рота. («Айдар» утворений в травні 2014 року як добровольчий 24-й батальйон територіальної оборони, підпорядкований Міноборони для захисту України. – Ред.).

Наших («афганців») десь більше 450 чоловіків із Волині з 2014 року воювало… На жаль, за весь цей час великої війни серед наших є загиблі, зниклі безвісти…».

Григорій Павлович сухо озвучує імена побратимів, більшість із Волині, називає дату, місце загибелі та навіть обставини. У його пам’яті кожен із хлопців, які стали на захист держави. Він показує їхні і свої спільні з ними фото з передової. Важкі спомини…

«Дуже багато загинуло афганців. Але це – народна війна, – каже чоловік, – всі мають відстоювати свою землю, державу. Не один є випадок, що загинули і батько, і син… От із родини Бурдаків троє: афганець-побратим наш (служив у Кабулі), потім пішов в АТО, а з повномасштабним вторгненням воював у 14-й бригаді. Загинув у 2022 році, також поліг його племінник, а через рік і син… Поховані разом. Багато наших. Всіх не назвеш тут. 11 років, рахуйте, ми, афганці, не сидимо без діла! Ця війна – наш біль. Мій син теж там: два рази був в АТО і тепер там. Знаєте, можу сказати, що 70 % дітей наших афганців воюють. Ми, афганці, завжди в строю, і наші діти теж!».

У Луцькій тюрмі мій дід був поранений і знепритомнів, а як отямився, то лежав під тілами невинно убитих.

Григорій Павлович розповідає, як невтомно волонтерить Спілка разом з іншими однодумцями. Безперервно з 2014-го. Буквально, кілька днів тому волонтери вкотре повернулися з передової. Без афішування, тихо і планомірно виконують свою велику роботу – везуть своїм техніку у різні підрозділи Нацгвардії, морським піхотинцям, прикордонникам – працюють на Перемогу. Пан Григорій розповідає про це виважено, без жодної похвальби – констатує те, що є нормою для людей, які у 18-ть літ набачилися війни задовго до того, як побачили її всі ми. Він береться загинати пальці:

«Я рахую наші війни, революції. Афганці пройшли на одну війну більше. У наш час справді є, що полічити. Дивіться: ми воювали в Афганістані, потім Помаранчева революція, Майдан, АТО і нинішня повномасштабна… Наша Восьма Афганська сотня була на Майдані. Тож наш Володимир Бліщук (з села Підкормілля Любешівського району) з дерев'яним щитом якраз був, коли розстрілювали Майдан! А заступник голови Української спілки Олег Міхнюк керував Афганською сотнею там… А потім пішов на війну і загинув. Бо то – народна війна».

«Нас не зламаєш генетично»

Григорій Павлович розповідає, як формував 50-й батальйон територіальної оборони на Волині. Каже про це скромно: мовляв, так сталося. У лютому 2022 року він працював заступником голови Луцької районної адміністрації. Примружує очі і зауважує, що, звичайно, там теж була «Афганська рота». Хоча всім під 60 літ.

«Більшість – інваліди 2 – 3-ї груп. Але хлопці пішли… І батьки, і сини їхні..», – останні слова чоловік промовляє повільніше і важче. На війні у нього і син Назар.

Григорій Павлович зауважує: дивуватися тому, що у хлопців-афганців такі діти – не варто. У Спілці патріотичне виховання молоді – на найвищому рівні. Чимало спортивних секцій, кожен рік проводять близько 25 спортивних заходів, а це не тільки про фізичний гарт. Організовують і пам’ятні події, щоб діти розуміли, ким вони є і що таке Україна, яку «треба тримати далі», і що означає «історія, написана кров'ю». Дбає Спілка, щоб діти знали усе про військову підготовку.

«В цьому напрямі ми завжди їх готували – як «чуйка» якась в нас була. Коли за Януковича почали розформовувати військові частини, зменшувати кількість військових, коли забрали в школах військову підготовку – це був справжній удар і ми це розуміли. З того часу нас готували до здачі без бою росіянам. Ще один термін Януковича – і, повірте, Україна була б в ярмі такому, що не було б чим гавкнути і всі були б загнані у кут», – ділиться думками афганець.

Час від часу Григорій Павлович цитує різних політиків і військових. Пам’ять у нього – на заздрість багатьом. Іронізує, що російська влада не випадково приділяє темі знищення українців так багато уваги, не випадково викрадають дітей, адже ворог добре знає, який незламний істинний українець.

«Нас не зламаєш генетично. Якийсь москалик згадував, що останній бандерівець загинув в 1956 році. І дуже бідкався, що десь коріння проскочить і знов українець постане… І постане!», – рубає повітря рукою чоловік і згадує історію свого діда Іларіона Федоровича Павловича, одного з небагатьох, кому пощастило вижити під час розстрілу в’язнів Луцької тюрми у червні 1941 року.

Він оповідає родинну історію, яку збирав по краплинах, адже всі справи засуджених росіяни попалили:

«Діда в 1940-му забрало з хати НКВД – судили за «нєдоносітельство», за це дають 12 років тюрми. А ще готували другу статтю – про зв’язок із ОУН… Та на Союз напала фашистська Німеччина і кати мусили розстрілювати усіх політв’язнів та невинних людей. У Луцькій тюрмі мій дід був поранений і знепритомнів, а як отямився, то лежав під тілами невинно убитих. Було темно і ще з чотирма тими, які вижили, вони добралися на вулицю Пугачова в Луцьку і пересиджували пару днів в каналізації. Кров текла рікою. Страшне... Я вивчав архіви, прочитав про це книгу Володимира Засєкіна і мене найбільше вразили жорстокість і брехливість росіян… І сьогодні, згадаймо, що роблять їхні військові в Україні – нація убивць і ґвалтівників? І при цьому – червону доріжку для путіна на Алясці… росіян так треба провчити, щоб відкинути в ту епоху, якій вони відповідають: на тисячі років назад, хай живуть ізольовано і хай хоч головою там товчуться. На це і працюємо».

«На жаль, наш план визволення полоненого не вдався»

Голова волинської ветеранської Спілки воїнів-афганців має ще одну історію, яку колись розказуватимуть своїм дітям його онуки. У 2018 році Григорій Павлович їздив в Афганістан, щоб викупити побратима з Волині. Годі й казати, яка це була небезпечна поїздка. Треба було перевірити інформацію, чи дійсно чоловік європейської зовнішності, який працює в країні, де колись гинули та зникали безвісти українські хлопці, є Ігорем Білокуровим із волинського села.

«Хто мав ще їхати, як не я? Я ж – голова Спілки. Як я міг когось посилати туди ризикувати своїм життям? Вирішив, що поїду сам. Мамі повідомив, що їду садити в Мінськ сад Дружби», – Григорій Павлович навіть такі події описує спокійно, наче сходив у ліс по гриби.

Для поїздки він спеціально відрощував бороду, пакунок із грішми на викуп прив’язав до ноги скотчем і не знімав його навіть у душі. Суму, яку мав, не називає й тепер. Згадує, що приймали його високопосадовці державної влади, але навіть вони не радили йому робити зайвих рухів, щоб не стати полоненим бандугруповання. Тоді інформація про нашого земляка, на жаль, таки не підтвердилася...

Одне з найбільших життєвих вражень – татова світлина

Розпитую у Григорія Павловича про його рідних. Розказує, як після Афганістану вступив у тоді ще Луцький інститут, у 1990 році одружився, будучи студентом. Наречена Неля навчалася на філфаці, а він – на військовій кафедрі. Далі – життя в гуртожитку, пізніше народився син, переселилися в квартиру, а згодом знайшлася і донечка. Батьки Григорія Павловича, на жаль, уже у засвітах. Є старший брат у Нововолинську. Є і онуки.

Про сімейні взаємини чоловік каже таке: «Має бути авторитет у сімʼї – до кого прислухатимуться діти, має бути опора». При цьому Григорій Павлович усміхається й каже, що треба бути прикладом для онучків, бо дитячі враження – на все життя.

Тут він розказує, як свого часу вразило його фото тата в дитинстві – Григорія Іларіоновича Павловича. На ньому хлопчина гордо стоїть у вишиванці. Цю світлину в сім’ї зробили на згадку у страшний час – в очікуванні депортації в Сибір.

«Ось така наша історія у вишиванці народилася дійсно давно… Шкода, що вона і далі пишеться кров’ю та це ж закінчиться і тоді по-справжньому розберемося з кожним колаборантом й іншими зрадниками!» – розмірковує чоловік.

Хто мав ще їхати, як не я? Я ж – голова Спілки. Як я міг когось посилати туди ризикувати своїм життям?

Він із болем розказує, як навіть двоє жінок із рідного Лемешова, що на Горохівщині, переїхавши в москву, забули, хто вони є:

«Це ж сьогодні близько 9 мільйонів українців, а може й більше, живе в росії. В них породилися діти, внуки. І оце й вони в тому числі катують, воюють проти нас. Або за невеликим винятком розказують, що тут – «бандери»… Ну так, «бандери»!».

«Найголовніше, щоб закінчилась війна»

Григорій Павлович ненадовго замислюється й ділиться тим, що збагнув у далекі 1980-ті: «Для людини, яка пройшла війну, слова «побратим», «відповідальність перед собою», «суспільство», «життя» – зовсім в інших кольорах! Ти попадаєш в пекло і переосмислюєш все повністю… І ще десь фоном: хтось там веселиться, співає, танцює, а ти сидиш за тисячі кілометрів від рідної землі, домівки...». Це частинка того, що об’єднала свого часу назавжди воїнів-афганців в одну спільноту.

Григорій Павлович згадує, як свого часу створили підприємство «Комтек», щоб за щось жити і допомагати своїм, які поверталися з чужої війни з каліцтвами. Потім перейшов працювати в обласну Спілку ветеранів Афганістану. Був заступником голови, а в 2002 році став керівником, і так – донині. Крім того, сьогодні виконує обовʼязки голови правління АТ «Волиньгаз». Мав досвід роботи представником держ­комітету України у справах ветеранів Волинської області при Кабінеті Міністрів.

…Напередодні 60-ліття Григорій Павлович рахує: 23 роки – він голова Спілки, а загалом – 32 – виходить пів життя. Що головне для людини, коли надходить день ювілею, що її хвилює, про що мріє?

«Найголовніше для мене, як для усіх українців, щоб закінчилась війна. Хоч світ до допомоги належної нам не готовий. А відповідальність світової спільноти мусить бути... Ми ж чекаємо закінчення війни, але має вкластися кожен: чи то якоюсь копійкою, чи іншим, але обов’язково. Допомагати мусять всі, бо Україна має діяти гуртом, як один… І нехай щоб Бог побачив це і дав розуміння тим нелюдам – і це все закінчилось. А далі ми вже розберемось, наші діти знайдуть кожного…», – розмірковує чоловік.

Наостанок розмови Григорій Павлович зауважує, що має сказати головне – подякувати своєму колективу – своїй Спілці:

«Працюю в колективі Української спілки ветеранів Афганістану й щиро вдячний за можливість бути в єдиній команді. У нашій волинській Спілці люди, практично, зі мною з самих початків. І ми як одна сімʼя. На жаль, дехто пішов із цього життя, але всі, хто був, хто є, розуміли і розуміють, що в нас спільна задача, обовʼязок перед тими, для кого ми живемо. Отож, велика повага і шана моєму колективу Волинської обласної організації УСВА та команді Української спілки. Бо людина не може сама сформуватися, коли нема колективу. А в нас спільне все. І поділюся: якщо десь голова щось не в ту сторону «зарулив», то скажуть, що ти не правий і якось не так ти зробив. То я завжди прислухаюся, бо коли людина сама по собі, то це зовсім інше життя. Та коли знає і розуміє, з якими особливими людьми спілкується, що має, з ким порадитися, на чиє плече спертися, коли важко їй, то зовсім інша справа виходить. Ось такі люди поряд стільки років. І вони святкують моє 60-ліття разом зі мною».

Від редакції: Щиро дякуємо Григорію Павловичу за віддану громадську роботу, також зичимо шановному ювіляру, щоб збулася заповітна мрія його і всіх українців, щоб Бог беріг його сина та усіх військових, щоб вистачало сил на всі добрі справи, щоб радували онуки та швидше настав той час, щоб Спілка афганців взялася за мирні справи. З роси і води Вам, пане Григорію!!!

Оксана КОВАЛЕНКО .

Зараз також читають: Уславлена важкоатлетка з Волині: «А тепер у мене не штанга, а 15 голів худоби!» .

Волинські