День волинської журналістки у Нью-Йорку, де живе понад 8 мільйонів людей

19 жовтня 2025 р. 19:24

19 жовтня 2025 р. 19:24

Ось він, Інститут України в Америці, заснований ще в 1948 році винахідником, бізнесменом Володимиром (Вільямом) Джусом з українським корінням.

Тобто один із 38 громадян США є мешканцем цього дивовижного міста

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК

… що місто пахне… марихуаною

Перше знайомство з Америкою було в мене торік. І почалося воно з Нью-Йорка, куди прилетіла з Варшави. Потрапивши сюди, хотілося насамперед побачити Статую Свободи, «пройтися» слідами мігрантів із України – подивитися на острів Елліс (з англійської – це «Острів сліз»), який був найбільшою міграційною станцією для тих, хто приїжджав (припливав), долаючи тисячі кілометрів. У результаті не всі потрапляли на материк – хтось помирав ще в дорозі, когось повертали, виявивши, наприклад, хворобу, яка легко передається.

Ну ще було бажання потрапити у фінансовий квартал Манхеттена – на вулицю Уолл стріт, таку відому з фільмів, по якій ходили герої стрічок у виконанні знаменитого «оскароносного» Леонардо Ді Капріо. Про сприйняття цих символів міста-гіганта й були враження, якими ділилася на сторінках газети «Волинь». Хоч відчувала, що десь загубилися «картинки» самого Нью-Йорка, його атмосфера – те, на що, звичайно ж, не могла не звернути увагу. Але після першого знайомства з Нью-Йорком, який можна описувати епітетами в найвищих ступенях й перебільшення не буде, ну геть не хотілося говорити про те, що це місто пахне... марихуаною.

Так-так – тут, як і загалом в частині штатів Америки, канабіс, тобто марихуана, дозволений для вживання дорослими. Якщо вам 21 рік, то можете без будь-якого ризику мати при собі і навіть ділитися з іншими охочими, тільки не продавати, визначену законом кількість цього дурману.

Отож, коли в якусь мить у мене з’явилося відчуття, ніби я потрапила на якусь ферму, де стоять коні, добряче спітнілі після нелегкої пробіжки чи виснажливої праці в полі, то син, до якого приїхала в гості і який був, власне, моїм гідом, розкрив походження цього запаху. Цей «аромат» може долетіти до тебе з вітерцем від, м’яко кажучи, безтурботного чоловіка, який присів або ж приліг на узбіччі вулиці в оточенні хмарочосів, чи з автомобіля, пасажири якого, а, може й водій, «трошки покурили».

Хоч і зовсім нетривалий час – всього п’ять років, з 1785 по 1790 рік, Нью-Йорк був першою столицею США. Саме тут відбулася інавгурація першого президента США Джорджа Вашингтона, якого називають батьком-засновником цієї країни. Припустимо, що це ще був час без наркотиків.

Відомо, що вживання дурману, принаймні як медичного засобу-панацеї, увійшло в ужиток в середині 1880-х років. А в 1960-і В’єтнамська війна сприяла тому, що в США різко зросла кількість наркоманів. Не беруся розцінювати, чим є нинішня декриміналізація вживання наркотиків – добром чи злом? Просто констатую факт.

…ще шістдесят літ тому у США чорношкірі мали знати «своє місце»

Щоб відчути атмосферу міста, треба не в музеї йти, а в гущу людей, і якщо не розмовляли з ними (на жаль, англійської чи іспанської, що є дуже поширеною в цій країні, не знаю), то хоча б спостерігати за ними. А найкращим місцем  для цього є транспорт. Тож, шукаючи вражень у Нью-

Йорку, проїхалася і автобусом, і в метро. Чула, що підземне сполучення в США, за його естетичним оформленням, – зовсім не таке, як, наприклад, у Києві, а тим більше – в москві, де станції, зокрема збудовані ще в есесерівську епоху,  – прямо таки помпезні.

Тепер, уже побачивши метро Нью-Йорка, скажу, що це – просто зручний засіб для пересування. І якщо коротко, то воно вражає не затишком і комфортом, а масштабами, велетенськими залізними конструкціями, велелюддям, навіть – брудом. Кажуть, що це ще й місце злочинності, оскільки тут – багато безпритульних. Але свідком якогось нападу, пограбування, на щастя, не стала, тож не можу прокоментувати.

За даними Національного статистичного бюро U.S. Census Bureau, нині в Нью-Йорку проживає майже 190 тисяч чоловік українського походження.

Ну а щодо вражень, за якими й спускалася під землю, то, спостерігаючи за пасажирами – білими, чорними вперемішку, мимоволі згадала американський фільм «Зелена книга». У 1960-х роках, події яких відображені в кінострічці, що удостоїлася «Оскара» в кількох номінаціях, такого просто не могло бути. У 1936 – 1966-х у США писалася «Зелена книга» (The Green Book) – путівник для чорношкірих мандрівників (її примірник я бачила, як мовиться, вживу в одному з музеїв Вашингтона). У ньому подавалася інформація про готелі, ресторани, автозаправки, де обслуговували афроамериканців, що допомагало їм уникати дискримінації під час подорожей країною.

Такою книгою мав користуватися і головний герой фільму – знаменитий темношкірий піаніст Дон Ширлі, який вирушив у турне півднем США разом із найнятим водієм-італійцем. Хто бачив порівняно новий фільм, що в Україні вийшов у прокат на початку 2019 року, пригадає, в які пригоди потрапляв цей екіпаж. Віртуозний піаніст, який прославився як виконавець класичної та джазової музики, приїжджав у ресторан, де мав грати для білих, але повечеряти там він не міг. Такими були правила закладу, прийняті, звичайно ж, на догоду білих завсідників, аби «не образити їхні почуття»: он там, мовляв, неподалік, є непоганий інший заклад, яким можна скористатися  й поїсти.
Лише в 1964 році був прийнятий Закон про громадянські права – федеральний Закон США, який забороняє дискримінацію за ознакою раси, кольору шкіри, релігійних переконань. Цей закон запропонував 35-й президент Джон Кеннеді в 1963 році. А після його вбивства знаковий документ прийняв наступний глава США – Ліндон Джонсон. Це було, коли я навчалася вже в старших класах – як давно і як недавно…

… й за океаном гріли душу українські символи – жовто-блакитні кольори

В очікуванні поїздки в Америку, мимоволі звертала увагу на те, наприклад, що мер Нью-Йорка Ерік Адамс (до речі, другий темношкірий мер за всю історію міста) 24 серпня підняв український прапор на Манхеттені й привітав українців із Днем Незалежності. Це вже було своєрідним орієнтиром у пошуках вражень під час перебування в Нью Йорку – хотілося пересвідчитися, що українські символи – жовто-блакитні кольори тут можна побачити не лише з нагоди свята. І сподівалася на це, оскільки, за даними Національного статистичного бюро U.S. Census Bureau, нині в Нью-Йорку проживає майже 190 тисяч чоловік українського походження. Більше того, значна частина громади зосереджена на Манхеттені, в районі Іст-Віллідж, який отримав неофіційну назву «Маленька Україна».

Тобто саме там, де я ходила, є якраз українські церкви, громадські організації та культурні центри. Один із таких закладів, а точніш – найвідоміший і з цікавою історією, покликав до себе нашим прапором, якого побачила здалеку. Це був Інститут України в Америці. Заклад заснований ще в 1948 році українським винахідником, бізнесменом Володимиром (Вільямом) Джусом, котрий родом – із Тернопільщини. Справу батька продовжив його син Теодор Джус. І серед тих, хто тут зараз згуртувався, є й молоді люди, які народилися вже за океаном. Спочатку цей Інститут розміщувався в невеличкому містечку Вест-Айсліп (південний захід штату Нью-Йорк). А в 1955 році Володимир Джус профінансував придбання для нього одного з історичних будинків у Нью-Йорку – палацу Анни ван Горн Стайвезент.

Тут можна було б потрапити на концерт, мистецьку виставку, літературний вечір, які періодично відбуваються, як поінформував молодий чоловік, якого застали, як мовиться, на хазяйстві. Та, на жаль, того дня тут було затишшя. На пам’ять залишився знімок, зроблений біля промовистого куточка, прикрашеного жовтими й блакитними стрічками.

Волинські