Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші. Серія №3

23 жовтня 2025 р. 20:16

23 жовтня 2025 р. 20:16

Олена-Лєна рано раділа. «У разі не вручення – повістка буде переслана через листоношу Івана, кота Мурчика або закладена в дупло», – попередили усіх у Малій Груші працівники ТЦК.

Або Хроніки кохання з перцем по-волинському

Серія №3: «Операція «Спідниця»

Розділ 1: «В село приїхав ТЦК – «Не хочу в армію»…»

У селі Мала Груша, де навіть лелеки літають по паспорту, живе у приймаках Іван Омелянович – син баби Параски і діда Омеляна із Великої Груші. Іван – хлопець добрий, але трохи наївний. Його дружина – Олена («Лєна» – по-сільському) – жінка з характером (як і її мама Христя – «улюблена» теща Івана), довгими спідницями і ще довшим терпінням. Її спідниці були такі широкі, що ними можна було накрити не просто два мішки картоплі, а й навіть трактор (і ще трохи гідності).

– Що вона там ховає? – питала баба Параска (її свекруха), яка носила джинси і вважала себе модницею.

– Може, запасний генератор? – жартував дід Омелян (свекор Олени).

– А, може, Івана? – тихо казала Палажка, сусідка-вдова, яка мала нюх на чоловіків, як пес на ковбасу.

«ТЦК»!!! Чоловіки – хто в погріб, хто в курник, хто – в дідову шафу…

…Але кпини припинилися, коли одного дня у Малу Грушу нагрянула мобільна група ТЦК. Хлопці в формі, з папками, списками і поглядами, які бачили крізь стіни. Село завмерло, а потім вибухнуло як вулкан, одним єдиним словом: «ТЦК!!!» Чоловіки – хто в погріб, хто в курник, хто – в дідову шафу. А Іван – якраз чистив картоплю.

– Іване, ТЦК! Бігом під спідницю! – гаркнула Лєна.

– Що?! – не повірив Іван, тримаючи ножа і картоплину.

– Не час для питань! – сказала Лєна, підняла край спідниці, й Іван пірнув туди, мов у намет.

Хлопці з ТЦК зайшли, глянули на Лєну, яка стояла, як скеля, з руками на стегнах, і пішли далі. А Іван тим часом сидів під спідницею, як у VIP-залі: тепло, темно і безпечно.
– Тут навіть краще, ніж у погребі, – прошепотів він. – І пахне варенням.

…Після того, як небезпека минула (хоч представники ТЦК на прощання попередили усіх у Малій Груші: «У разі не вручення – повістка буде переслана через листоношу Івана, кота Мурчика або закладена в дупло»), Олена-Лєна вийшла на подвір’я, як переможниця.

– Де ти таку спідницю взяла? – питала сусідка Маруся.

– Баба Галя пошила. І не просто пошила – врятувала сім’ю.

Тепер до баби Галі – черга, як до стоматолога в райцентрі. Жінки замовляли спідниці з подвійним підкладом, з кишенями для чоловіків, з вентиляцією і навіть з Wi-Fi. Одна навіть попросила Bluetooth, щоб чоловік-ухилянт міг слухати новини і пісню «В село приїхав «Статус Кво» – не хочу в армію…», поки сидить…

Сама ж баба Галя гроші – всі до копійки – відправляла на ЗСУ, де служив її син Петро, сапер із золотими руками і серцем, як кавун у серпні.

Розділ №2: «Омелян і Палажка – у зоні ризику»

А тим часом у Великій Груші, де живуть Параска і Омелян, назрівав інший фронт. Дід Омелян, як виявилося, не лише варить самогон, а й «варить» романтику. Його часто бачили біля хати Палажки, сусідки-вдови, яка мала голос, як у ведучої прогнозу погоди, і погляд, як у капібари («Є така водосвинка, панове!», – примітка від Мурчика-Копілота) на каві.
І на всю округу лунає:

– Омеляне, де ти? Знову до Палажки ходив?!?

…А одного дня Параска сама заходить до хати Палажки. Тиша. Ліжко трохи посунуте. І тут – з-під ліжка видніються ноги… діда Омеляна.

– Омеляне, що ти тут робиш?! – аж заверещала баба Параска.

– Шукаю свою гідність! – відповідає голос з-під ліжка.

– Що?!! – ще гучніше, ніби уболівальники стадіону «Ноу Камп» на гравців «Реала».

– Парасю, та я зуби загубив…

– А, значить, цілувався з Палажкою?! – ще гучніше заводиться криком Параска, як уболівальники «Сантьяго Бернабеу» на гравців «Барселони».

– Та ж не цілувався, а… хотів спробувати нове свіже варення. Але ложка випала з рук. А коли я нахилився за нею, то й зуби полетіли…

Палажка стоїть, мовчить, червоніє, але не заперечує. Бо заради того, щоб бачити Омеляна – готова навіть на варення з хроном. І цілуватися з ним зі вставними зубами чи без них…

Параска ж не звикла програвати – і вирішує діяти.

– Добре! Так я й тобі повірила, волоцюго… – показує кулака Омельку. – А ну бігом біжи в магазин дріжджів купи – не на твій самогон, а я хліб буду пекти! А ти, Палажко, – раптом переводить мову на сусідку, – приходь до нас увечері на свіжий хліб і на борщ. Буде з перцем, обіцяю. І з правдою.

…Повернувшись додому, баба Параска швиденько у борщ додає: валер’янку («щоб Палажка не кричала»), хрін («щоб сльози її були чесні»), лавровий лист із написом: «Омелян – мій» (це без коментарів), трохи варення («щоб не забула, що любов буває солодкою, але з кісточками») і...

А що ще – читайте у наступній серії «Волині» через тиждень – «Параска, Омелян і Палажка – у борщовому трикутнику».

Остап ЧЕРЕШНЯ (у співпраці з Мурчиком-Копілотиком).

Волинські