Легендарний командир «Генічеська» волинянин Олександр Бойчук: про полон, обмін на 16 росіян, підтримку дружини та загибель сина

26 жовтня 2025 р. 08:19

26 жовтня 2025 р. 08:19

Волинянин Олександр Бойчук пробув у ворожому полоні три довгих роки. За цей час пройшов через п’ять різних в’язниць — від Оленівки до Уралу. Пережив тортури, побиття та психологічний тиск. Однак попри всі випробування, не зламався і не зрадив присязі — залишився вірним Україні. Його незламність і віра у повернення додавали сили не лише йому, а й побратимам поруч. 14 серпня 2025 року він нарешті повернувся додому — Олександра обміняли на 16 російських військовополонених.

Легендарний командир рейдового тральщика «Генічеськ» захисник Маріуполя Олександр Бойчук на момент повномасштабного вторгнення ніс службу на кораблі управління «Донбас» у Маріуполі. У березні, коли ситуація почала стрімко загострюватись, і місто опинилося в оточенні, він разом із побратимами намагався прорватися. Проте їм не вдалося, і вони потрапили у полон.

Спершу їх відправили до сумнозвісної Оленівки, у якій провели два місяці. Це був лише початок важкого шляху. У травні Бойчука перевели до Донецького СІЗО, потім — до Горлівки, звідти у Росію, у Кіровське. Затим відправили в Оренбурзьку область, у місто Орськ, згодом ще далі від Батьківщини, — на Урал, під самий кордон із Казахстаном.

«Це була колонія особливого режиму, — пригадує Олександр Бойчук. — Вона була суворішою навіть за колонію суворого режиму. Вісім місяців провів у камері з іще одним полоненим. Ми не бачили інших людей, не чули новин, не знали, що відбувається за стінами. Повна ізоляція, повна тиша — лише кроки охоронців і звук засувів. Ми жили в повному людському й інформаційному вакуумі».

Крим. Окупація.

Олександр Бойчук — родом із Володимира. Починав свій військовий шлях у 51-й гвардійській механізованій дивізії, яку у 2002 році було реформовано в 51-шу окрему механізовану бригаду. З 2009 року продовжив службу в Криму, де обіймав посаду старшини команди бойового управління протичовнового корвета «Луцьк» 5-ї бригади надводних кораблів ВМС ЗСУ у званні старшого мічмана. Його професіоналізм і відданість справі не залишилися непоміченими — у грудні 2012 році Олександра призначили командиром рейдового тральщика «Генічеськ».

Коли у 2014 році Росія окупувала Крим, проявив справжню мужність і вірність присязі. Після того як стало відомо, що вихід з найглибшого озера Криму Донузлав (Чорноморський район) перекрито, Олександр намагався вивести корабель з оточення, і до останнього утримував його під контролем, відмовляючись пускати росіян на борт. Та російський спецназ силою захопив тральщик. Полонених українських моряків побили, найбільше дісталось Олександру за його відвагу. Потім намагалися схилити військових до зради, обіцяючи «нове життя». З одинадцяти членів екіпажу на пропозицію погодилися лише троє. Решта залишилися вірними Україні.

Їм дали годину, аби покинути корабель. Усіх посадили в автобус і повезли у місто, крім Олександра. Йому наказали йти пішки, відібравши телефон. Він непомітно для росіян завернув у білизну прапор, який ті зірвали, й вирушив до Новоозерного, у бік Євпаторії. Допоміг військовий, котрий перейшов на бік росіян — зателефонував дружині Олександра. Згодом за ним приїхали. У нього та в тих, хто не зрадив присязі, була лише доба, щоб залишити окупований півострів. Продавши за безцінь усе, що мали, Олександр із сім’єю виїхав із Криму.

20 травня тральщик «Генічеськ» повернули Україні. Олександр Бойчук з гордістю ступив на борт, піднявши жовто-блакитний стяг — той самий, який виніс, сховавши у білизні.

Полон. Найжорстокіше знущалися у Горлівці з полонених колаборанти

До повномасштабного вторгнення Олександр з дружиною Оксаною служили у 9-му дивізіоні надводних кораблів ВМС ЗСУ. А коли розпочався російський наступ перебував у відрядженні у складі тактичної групи «Тритон», яка базувалася на кораблі «Донбас» у Маріуполі. Оксана несла службу на посаді відповідальної виконавиці штабу військової частини. Олександр разом із побратимами до останнього тримали оборону Маріуполя. Та коли боєкомплект закінчився і місто опинилося в оточенні, було прийнято рішення — виходити. Утім під час відходу група потрапила у полон. Далі розпочалися довгі місяці, які переросли у роки випробувань і нелюдських умов утримання.

«Росіяни знали, хто я. Про мене було чимало інформації у соцмережах, які уважно відстежували й ретельно аналізували, —  розповідає Бойчук. — З перших днів полону стало зрозуміло, що вони добре підготовлені — про мене зібрали майже все, що могли знайти. Їх цікавила не лише моя служба, а й родина. Тому відповідаючи на їхні запитання, ретельно зважував відповіді аби жодним словом не нашкодити рідним. На допитах нерідко намагалися вивідати інформацію, провокуючи на відвертість. Якось мене привели у кабінет, у якому знаходились кілька чоловіків. Вони почали ставити різні запитання, запевняючи, що можу не боятися висловлювати свою думку.

— Говори, — казали, — за це тобі нічого не буде. Спочатку вагався, розуміючи, чим зазвичай закінчуються подібні розмови. Але зрештою зважився. Подумав: раз кажуть, що нічого не буде — нехай слухають Їх цікавила моя думка щодо війни, її причини, вступ України до ЄС і НАТО. Я намагався спокійно пояснювати, що ми живемо у суверенній державі і маємо право самі визначати свій шлях. Ніхто не може вказувати, куди йти та з ким бути. Вони слухали мовчки, уважно спостерігаючи за мною, ніби вивчали. Ймовірно, самі розуміли ситуацію, але не показували вигляду. А якось на допит прийшов високопоставлений офіцер ФСБ, який не приховував, що прибув особисто, аби зустрітися зі мною».

Зі слів Бойчука, на кожній прийомці полонених піддавали жорстокому побиттю. Насилля мало не лише фізичний, а й психологічний характер — окупанти намагалися зламати морально.

Найжорстокіше били у Горлівці. Але це робили вже наші колаборанти, які зрадили Україну ще у 2014 році. Вони люто ненавиділи свою країну, і відповідно тих, хто її захищав, тому намагалися довести це кожним ударом, з особливою люттю знущаючись з полонених. На жаль, траплялись випадки, коли бранців забивали до смерті. Під час однієї з «прийомок» Олександр бачив накриті тіла наших хлопців, яких закатували. «Там людське життя нічого не варте», —  говорить Олександр.

Перебуваючи в одній із колоній на окупованій території, де утримували наших полонених, Олександр дізнався, що чимало місцевих ув’язнених добровільно вступали до лав російської армії. Серед них були різні — одні щиро ненавиділи Україну, інші просто повірили в нав’язану пропагандою картинку «великої перемоги росії». Те, що серед них перебували українські військові, лише підсилювало їхню оманливу впевненість. Та все це було дорогою в один кінець. Жоден із тих, хто погодився воювати проти України, не повернувся.

Під час кожного етапування полонених змушували проходити медичні огляди, брали аналізи, робили рентгени, знімали відбитки пальців, брали зразки ДНК.

«Стільки, скільки мого ДНК є в росії,  — говорить Олександр, — в Україні стільки немає».

На одному з обстежень у нього виявили хворобу легень . Це не дивно — умови утримання були нелюдськими: сирість, холод, антисанітарія. Його вилікували, але упродовж перебування у полоні здоров’я погіршилось.

«Якось у мене сильно розболівся зуб під час перебування у колонії в Горлівці. Так що терпіти було не сила. Я попросив побратима дістати хоч якісь пласкогубці, — пригадує Олександр. — Нам у колонії видавали інвентар для роботи, тож знайшлися старі, іржаві, зі зламаними зубцями. Був ризик, що зуб зламається під час такого видалення. Але вибору не було. Міцно затиснувши зуб щипцями, відчув як тріщить. Мить, і настало полегшення».

Вираз: «разом назавжди» — стало нашим умовним паролем

Оксана чекала на дзвінок від чоловіка. Щодня, щогодини — ловила кожен звук телефону. Вона відмовлялася покидати Бердянськ без нього. Та коли від побратима Сашка дізналася про полон, — зрозуміла: треба їхати. Тим часом над містом нависла загроза окупації. Дорога до Запоріжжя стала справжнім випробуванням. Колону, що їхала попереду, росіяни обстріляли. Лише через 12 годин вона дісталася евакуаційним автобусом Запоріжжя, де на неї чекав старший син Володимир.

Понад пів року Оксана мовчала про полон чоловіка, боялася зашкодити йому. Жила між страхом і надією, прокидалася з думкою: «Лише б був живий».

Після кримських подій ім’я Бойчука знали по всій Україні — військового, який не зрадив присязі, який вивів свій екіпаж і врятував прапор. Саме тому Оксана боялася, що ворог може помститись йому за незламність.

Та восени почала діяти. Організовувала акції на підтримку полонених, збирала родичів, допомагала тим, хто, як і вона, жив у невідомості. Кожен день шукаючи бодай крупинку інформації. І одного разу сталося диво — через потрібних людей їй вдалося дізнатися, де перебуває Олександр.

«Це було моєю величезною перемогою, — каже Оксана. — Я знала, де він. Та головне —  живий».

Згодом їй вдалося передати чоловікові передачу.

«Пригадую, під час перебування у Донецькому СІЗО принесли пакет зі шкарпетками та іншими речами, — розповідає Олександр. — Спершу подумав, хтось із хлопців поділився. Потім заглянув усередину — і побачив маленьку записку: «Разом назавжди».  Тоді до мене дійшло, — це моя Оксана мене знайшла».

«У нас є умовний пароль, про який знали лише ми з Сашком, — «Разом назавжди», — говорить жінка. — Ми домовилися: щоб не сталося, які б випробування не чекали, пройти все разом — до кінця. Ці слова я вибила на руці, зробивши татуювання, — каже вона, і показує їх. — На іншій маю напис із зображенням крил: «Мої сини — мої крила». Це не мода, не примха. Для мене — це — частина серця, пам’ять і сила. Бо саме ці вислови тримали мене на плаву, коли світ навколо хитався, щоразу нагадували: Сашко та мої діти поруч — у кожному подиху, у битті серця».

Про перебування чоловіка у полоні, Оксана дізнавалася від побратимів, яким пощастило повернутися додому під час обміну.

«Якби ви тільки знали, пані Оксано, яким великим патріотом є ваш В’ячеславович, — сказав мені один зі звільнених військовослужбовців. — Як він підтримував хлопців у неволі, вселяв надію, не давав падати духом. До зустрічі з ним ніколи не замислювався, що таке патріотизм, для мене — це були просто словами. Після того як побачив, з якою гідністю він поводиться у полоні, як відстоює Україну у таких умовах, зрозумів — патріотизм — це значно більше.

Інший звільнений з полону боєць на початку телефонної розмови випалив: «А ви знаєте, Оксано, що ваш В’ячеславович сам собі зуб вирвав»? Лише потім почав розповідати про стійкість, незламність та людяність Олександра.

Після того як Бойчука перевели до колонії на Урал, будь-який зв’язок із ним обірвався. Жодних звісток — лише тиша. Та навіть у цій невідомості Оксана не дозволяла собі зламатися. Вона вірила, що він живий, що повернеться. Попри втому й розпач, продовжувала діяти: організовувала акції на підтримку військовополонених, їздила на обміни, підтримувала родини, які опинилися у такій самій ситуації.

«Кожен обмін — це розбите серце, — зізнається вона. — Але я не мала права здаватись. Найбільшою опорою для мене залишалися діти. Саме вони не давали впасти духом. «Мамо, ти маєш триматися», — казали вони. І з цією вірою Оксана жила щодня — між тишею, болем і надією.

Урал. У полоні допомагала вижити віра, що на нас чекають вдома

Під час етапування у колонію особливого режиму Олександра разом з іншими полоненими перевозили у так званих «столипінських вагонах» — тісних, темних, пристосованих для перевезення в’язнів. Усередині — решітки, вузькі лави, мінімум повітря й світла. Дорога тривала два дні, упродовж яких мав нагоду спілкуватися з конвоїрами. Не всі, але деякі розуміли ситуацію і визнавали, що пропаганда відіграє значну роль у формуванні думки російського населення, і що війна, розпочата їхньою країною, є злочином.

— Скажи, — звернувся один із них, — чи зможете ви, українці, нас колись пробачити?

— А ти б пробачив смерть рідних, зруйновані домівки, сльози матерів, дружин, дітей? — відповів Олександр. — Не лише я, а й мої діти та онуки вас ненавидітимуть за все, що ви зробили. Можливо, колись і буде прощення. Історія має такі приклади. Колись українці та росіяни воювали проти Німеччини, тепер німці допомагають нам у боротьбі з вами. Але вони розкаялись. Від вас навряд чи дочекаємось каяття.

— Ну, може, коли зустрінемось десь, наприклад, у Туреччині, хоч привітаємось? — не вгавав конвоїр.

—  Сумніваюсь, що упізнаємо один одного. І якщо опинюся десь поруч з росіянами, зроблю все можливе, аби бути якомога далі від них, — відповів Олександр.

Зі слів Олександра, на Уралі, попри суворі умови утримання, побиття траплялися вже рідше. Але все ж були.

«Коли чуєш, що відчиняються двері, — розповідає він, — одразу розумієш: зараз битимуть. Без причин, без пояснень, без жодного слова. І це по всіх колоніях. Просто заходять і б’ють. Іноді достатньо було найменшої дрібниці, щоб стати «винним». Одного хлопця жорстоко побили лише за те, що писав друкованими літерами. Росіяни вирішили, що так він навмисне маскує почерк, аби приховати особистість. Лише згодом зумів пояснити, що завжди пише саме так. Після цього від нього відчепилися. А якось у колонію приїхав спецназ з Москви для підтримки конвоїрів. Один із полонених проявив необережну зухвалість перед ними. Спочатку вони ніби не зреагували, але потім сильно побили його. Наступного ранку він не прокинувся».

Там полонені жили в повному інформаційному вакуумі. Серед них були як військові, так і цивільні з окупованих територій, яких звинуватили у співпраці зі спецслужбами України. Деяких ув'язнили ще до повномасштабного вторгнення. Загалом таких бранців налічувалось близько трьох сотень. Вони не знали, що відбувається в Україні, чи пам’ятають про них удома. Цим користалися росіяни, які стверджували, що Україна впала.  Та навіть у повній ізоляції хлопці не вірили цим словам, розуміли, що це чергова спроба зламати їхній дух. Але попри це, час і повна ізоляція робила своє — серед полонених знаходились ті, хто починав думати, що про них забули.

«Я намагався переконати, що цього не може бути. Про нас пам’ятають. І я точно знав — моя Оксана не забуде, і зробить усе, щоб забули й інші. Був певен: не залишусь там. Сидітиму стільки, скільки доведеться. Але повернуся додому. Там, у холодних стінах в’язниці, далеко від дому, допомагала вижити віра в те, що на тебе чекають і за тебе моляться. Думка про рідних давала сили триматися, не втрачати самоконтроль. Кожен день у полоні був випробуванням, але підтримка близьких залишалася єдиною опорою».

Однак траплялися випадки, коли не всі витримували полон. Дехто з бранців зневірювався настільки, що втрачав волю до життя.

«Якось сиділи у камері, коли раптом пролунали крики про допомогу. Згодом з’ясувалося, що один із хлопців намагався перерізати вени. Ніхто не знав, де він узяв лезо, адже усе було під контролем, кожен рух — під наглядом. Мабуть, відчай дає людині винахідливість. На щастя, його врятували, але після цього випадку у нас тривали  постійні обшуки».

Син встиг почути голос батька, а за два дні загинув

Про день звільнення Олександра Оксана дізналася від командувача ВМС ЗСУ, який повідомив їй довгоочікувану новину. Він додав, відтепер її чоловіка будуть називати «Олександр 16», адже його обміняли на шістнадцятьох росіян.

«Це був найщасливіший день від початку повномасштабного вторгнення, — згадує вона. — Я одразу подзвонила синам, щоб поділитися радістю».

Син В’ячеслав , який також воював у складі одного з підрозділів ЗСУ, попросив Оксану забрати Настю, його дружину, і чекати на нього у Києві, куди на лікування привезли батька. Вони одружилися у вересні торік — без білої сукні, без свята. Весілля планували зіграти після повернення Сашка, мріяли про церемонію в Одесі та на рідній Волині. Але доля розпорядилася інакше. 14 серпня В’ячеслав встиг почути голос батька, який того дня повернувся з полону. А вже 16 серпня загинув під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку.

«Важко словами передати увесь біль, який пережили й досі переживаємо, — каже Оксана. — Замість омріяної, довгоочікуваної зустрічі — розпач і невідомість. Тіла наразі так і не вдалося дістати. Ми живемо, чекаючи на сина, але вже на щиті».

На долю родини Бойчуків випало безліч випробувань. Здавалося, після повернення Олександра з полону найважче позаду. Та радість змінилася гірким болем: загибель молодшого сина стала новим ударом, який розбив серця і залишив невиліковну рану. Колись вони мріяли про власний будинок — теплий і затишний, куди з’їжджатимуться діти й онуки, де лунатиме дитячий сміх і щасливі голоси. Їхня мрія здійснилася, але радість є гіркою. Попри усі труднощі, Оксана з Олександром тримаються. «Разом назавжди. До кінця», — кажуть вони, і цей вираз є їхньою силою, опорою і сенсом у житті.

Жанна БІЛОЦЬКА

• Загинув за тиждень до річниці одруження. Спогади про воїна з Херсонщини, який знайшов вічний спочинок на Волині
• На Великдень обидві матері прощалися із сином назавжди: спогади про полеглого захисника з Волині Любомира Картишева
• Став на захист України із синами, повернувся «на щиті» у переддень ювілею дружини. Спогади про полеглого Героя Юрія Пелеха з Волині

Волинські