Повертатися нема куди, усе стерто з лиця землі: історія переселенки з Вугледару, яка три роки живе на Волині

26 жовтня 2025 р. 10:40

26 жовтня 2025 р. 10:40

Пані Ірині , вимушеній жінці-переселенці, нині 59 років. Народилася вона в Донецьку. Навчалася там, потім працювала наладчицею на Главпочтамті, зараз це Укрпошта. Після цього родина переїхала у Вугледар, бо батько працював на шахті, і там отримали житло.

Про це пише Сергій Гусенко для газети «Нова доба» .

– Вугледар, – містечко за 60 кілометрів від Донецька і в двох годинах їзди від Маріуполя, – пояснює пані Ірина. – Тато працював на шахті, мама теж. В місті діяло дві шахти, і це була основна робота для мешканців. Також функціонувала невелика текстильна фабрика, лікарня, кілька шкіл. Житло здебільшого багатоповерхівки. До початку війни населення становило близько 20 тисяч, а у 2014 році, коли почалася війна, збільшилося майже до 30 тисяч через переселенців із Донецької та Луганської областей.

– У нас за 20 кілометрів Мар’їнка. Бойові дії велися, але поки було житло, ми працювали. Так жили до початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, – каже Ірина Євстафіївна.

У ті роки жінка з чоловіком Володимиром працювала на шахті, а їхні діти – Оксана, Сергій і Оля – вже були дорослі.

– Ми виїхали в середині квітня, коли у нас розбили квартиру. Перед цим ще сиділи в підвалі. Було дуже складно, бо чоловік восени 2021 року тяжко хворів на коронавірус. Ледь його тоді врятували, був у реанімації. Коли його виписали, він не ходив, і я заново вчила його робити кроки. А ще у чоловіка цукровий діабет, тому перебувати в підвалі було небезпечно. Харчів особливо не було. Доводилось їсти й сиру гречку. Не можна було варити нічого на вогнищі, бо тільки бачили дим, відразу стріляли. Води теж не було – бігали по неї під обстрілами.

Родина вагалась: куди їхати, куди подітися, бо роботу і житло не хотіли залишати, та бувало, що коли їхали з праці, за ними танки рухалися.

– Дочка Оксана ще у березні евакуювалася до м. Селидове і просила нас, щоб ми виїжджали, бо буде запізно, – каже пані Ірина, – але ми нічого не робили, допоки стало зовсім небезпечно. Виїжджали під обстрілами із волонтерами, з якими познайомились напередодні, вертольоти літали над машиною, «бубух» лунало з усіх сторін. Не думали, що вже виїдемо. Було страшно…

Спершу родина – пані Ірина, її чоловік, матір та брат – потрапила у Селидове, потім дісталися до Кам’янського у Дніпропетровській області, побули там деякий час. Згодом рушили далі, проїхавши через багато областей і опинилися на Рівненщині, де поселилися в християнській церкві.

– А тут подзвонила племінниця чоловіка, яка раніше з Харківської області виїхала на Волинь, і каже: «Приїжджайте сюди». Розповіла, що тут є хатки, може, щось виділять, – згадує жінка. – Далі нам дали телефон старости Красновільського старостинського округу Жанни Миколаївни Васюхник , яка запропонувала старий, занедбаний будиночок, але нам було байдуже.

У Нічогівці, де мешкає родичка, вільних хат не було, тому сім’я оселилася в Красноволі і мешкає тут із весни 2022 року.

– Зустріли нас добре, допомогли люди. Все дали, бо в нас нічого не було, навіть спати ні на чому, – говорить переселенка. – Ми тут живемо три з половиною роки. Чоловік на пенсії, я доглядаю стареньку матір. Тримаємо город, садок, насадили малини та полуниці, все вирощуємо самі. Брат також не працює, має третю групу інвалідності, служив в Афганістані.

Західна Україна мені знайома: хоч мама з Брянської області, але тато зі Львівщини, тож я на його малій батьківщині не раз бувала. Тут нічого страшного для мене немає. Люди добрі, допомагають, спілкуємося з усіма. Природа гарна, ходимо по гриби, ягоди. Щоправда, тут дуже волого, а ми звикли до сухого клімату, але нам все одно добре, – розповідає пані Ірина.

Жінка каже, що повертатися їм вже нема куди.

– Наше місто з 1 жовтня минулого року окуповане, там усе стерто з лиця землі, шахти затоплені, залізяччя різного багато. Якщо все і відновлять, то вже не на наш вік, бо наші роки вже немолоді. Ми тут залишимося. Дочка Ольга живе і працює в Дніпрі, Оксана та Сергій залишилися в Донецьку, мають свої сім’ї та дітей. Спілкуємося з ними через Telegram, внуків бачимо тільки по відео, – підсумовує Ірина Євтафіївна.

На фото із домашнього альбому Ірини СТЕЛЬМАХ-ПОДОЛЬСЬКОЇ: вона із чоловіком Володимиром

• Втратила три будинки: переселенка з Донеччини двічі рятувалася від війни й почала нове життя у Луцьку
• «Світло доброти після темряви війни»: на Волині прихистили трьох пенсіонерок з Донеччини
• У Луцькому районі облаштовують житло для переселенців - поселять 25 людей з інвалідністю та людей старшого віку

Волинські