Налагоджував зв’язок під обстрілами й говорив, що попереду нього янгол ступає

05 листопада 2025 р. 13:39

05 листопада 2025 р. 13:39

Старший солдат зв’язківець 102-ї ОМБр ТрО Юрій Пелех (позивний «Снікерс») загинув 11 липня 2025 року разом з іще двома побратимами під час виконання бойового завдання на запорізькому напрямку за місяць до свого 56-річчя. Оскільки тіла одразу не можна було дістати, вважався зниклим безвісти. 20 липня він знайшов останній спочинок у рідному місті.

Юрій Пелех збирався повертатися до Бельгії, де працював уже багато років. Але все змінила війна. Коли середній син Дмитро вирішив добровільно вступити до лав 100-ї бригади територіальної оборони, батько не зміг залишитися осторонь. Він відмовився від заробітків за кордоном і став поруч із сином.
Старший Олександр, який перебував за межами України, не вагаючись, повернувся додому, аби долучитися до лав добровольців. Так батько й обидва сини стали до бою з перших днів великої війни..
– Для мене це були пекельні дні, – зізнається дружина і мати воїнів Олена Пелех. – У перші тижні майже не виходила з дому. Не мала сил ні бачити когось, ні говорити. Страх, тривога й безсилля роздирали душу… Та згодом зрозуміла: мої хлопці там, на передовій, отже і я маю бути сильною. Почала потроху повертатися до життя, молитися за них, допомагала, чим могла. Це було єдине, що давало сенс і віру, що ми всі вистоїмо.
Юрій та Олена познайомилися на початку 90-х. Їхнє кохання розгорілося швидко – уже за рік вони стали подружжям, а ще через рік у сім’ї народився первісток – Олександр. Через три роки на світ з’явився Дмитро, а у 2000-му – наймолодший Денис. Життя тоді було непростим. Аби прогодувати сім’ю, Юрій залишив цивільну роботу й підписав контракт на службу у війську. Та коли термін служби закінчився, вирушив за кордон на заробітки, які згодом розтягнулися на роки.
– Чоловік мав золоті руки, – з теплотою згадує Олена. – За що б не брався – усе вдавалося. Тож за кордоном із роботою у нього ніколи не було проблем. Через постійну зайнятість приїжджав рідко, але коли був удома, намагався надолужити все – приділити увагу дітям, допомогти мені, зробити щось корисне для дому. Умів навчити, підтримати, підбадьорити.
100-а бригада територіальної оборони, у складі якої служив Юрій Пелех, виконувала завдання з охорони україно-білоруського кордону. Водночас бійці проходили бойове злагодження, готуючись до складніших завдань. Тим часом росіяни атакували Україну з різних напрямків, син Дмитро не зміг залишитися осторонь. Він добровільно перейшов до 102-ї окремої механізованої бригади, яка вже перебувала на передовій.
«Там, де син, там і я», – сказав Юрій і без вагань підписав контракт із тією ж частиною. Так батько й син знову стали пліч-о-пліч: Дмитро – оператором безпілотних систем, Юрій – зв’язківцем. Старший Олександр тим часом воював у складі іншого бойового підрозділу, знищуючи ворога на куп’янському та краматорському напрямках.
– Для мене було вкрай важливо знати, що з ними все гаразд, – пригадує Олена Пелех. – Кожен дзвінок із фронту чекала з тривогою і надією. Якось Дмитро зателефонував і сказав, що перебуває у Запоріжжі. Його слова мене насторожили, бо це було далеко від місця, де він мав бути. Лише згодом дізналася – він поранений і перебуває у шпиталі. А вже за кілька днів у Серебрянському лісі поранення отримав і старший Олександр. Так сталося, що обидва мої хлопці майже одночасно опинилися у шпиталях…
Не оминула війна й Юрія. Під час виконання бойового завдання він зазнав травми руки й також потрапив до лікарні, де його прооперували.
– За кожною їхньою травмою, кожним шрамом – мій біль, безсонні ночі, молитви, – тихо додає Олена. – Але я була вдячна Богові, що вони живі.
Від побратимів Олена дізналася, що Юрій ніколи не ховався за спинами інших і завжди йшов туди, де було найнебезпечніше. Аби підрозділ мав зв’язок, не зважаючи на обстріли чи політ ворожих дронів, виходив лагодити пошкоджені лінії. На застереження побратимів лише усміхався й казав: «Не бійтеся, попереду мене янгол ступає». Саме таким він і був – спокійним, відважним, світлим. З вірою в серці та готовністю допомогти кожному.
Хлопці розповідали й інше – у короткі хвилини затишшя Юрій їздив у покинуті села, щоб завезти допомогу людям, які там проживали, а також погодувати собак і котів, які залишилися без господарів. Він дуже любив тварин, і вони це відчували – тягнулися до нього, наче до свого.
Ще до війни на одній із заправок міста до нього прибилася вівчарка. Вона пішла за ним аж до дому, і хоч там уже був пес, Юрій не зміг залишити її напризволяще. Так у сім’ї з’явилася ще одна улюблениця. А вже на війні, серед руїн і вибухів, у зруйнованій хатині знайшов перелякану, майже глуху від контузій собаку, яка не підпускала до себе нікого. Лише Юрій зумів знайти до неї підхід – приносив їжу, говорив лагідно, зрештою тварина довірилася йому. На позиціях у нього з’явився ще один вірний друг – кіт з кличкою Патрон. Юрій мріяв забрати його додому, на Волинь. Не встиг…
Та навіть там, на передовій, серед попелу й болю, він залишався людиною з великим серцем – тим, хто не проходив повз чужу біду, навіть якщо це була беззахисна душа з очима, повними страху.
У мирному житті Юрій обожнював гори. Йому подобалося вирушати в чоловічій компанії у походи, долати круті схили, відчувати подих вітру й велич природи. На вершинах, звідки відкривалися краєвиди, що перехоплювали дух, знаходив спокій і натхнення. Там, серед гір, Юрій відчував справжню свободу – ту, яку не купиш і не виміряєш.
– Він казав, що колись обов’язково візьме мене із собою, – каже Олена. – Не судилося… Але я здійсню цю мрію, піднімусь у гори заради нього. Бо там, високо, мені здається, його душа.
Крім гір, Юрій любив риболовлю та тихе полювання – годинами міг сидіти біля води або блукати лісом у пошуках грибів. Природа для нього завжди була джерелом сили й рівноваги.
Наближався ювілей Олени – 21 липня їй мало виповнитися п’ятдесят. Вона готувалася до цього дня й з нетерпінням чекала Юрія, який обіцяв приїхати.
– Навіть думки не було, що з ним може щось трапитись, – зізнається жінка. – Він завжди був обережним, уважним до деталей.
8 липня Дмитро заступив на позиції. Разом із побратимами вони кілька днів мужньо тримали оборону під щільними обстрілами. Під час бою отримав поранення і потребував допомоги, але через постійну небезпеку та ворожі дрони ротація затримувалась. Лише 11 липня на позиції прибули ті, хто мав змінити хлопців. Серед них був Юрій. Тоді батько з сином побачилися востаннє…
Наступного дня Дмитро надіслав Олені повідомлення – коротке, здавалося б, звичайне: поцікавився, де вона є і чи сама. Але жінку чомусь пройняло тривогою. За кілька хвилин подзвонив. Ледве стримуючи сльози, повідомив страшну звістку. У ту мить в Олени все потемніло перед очима. В голові знову й знову звучали Юркові слова, сказані напередодні: «Ти живи…» Тоді вони видалися дивними, насторожили, але хто міг подумати, що це буде його прощання.
– Я не знала, що маю робити, – з болем згадує Олена. – Пригадую, ніби стала кудись збиратися, хоча не розуміла, куди й навіщо. Єдине, про що благала Бога, щоб тіло Юрія дістали, аби не залишився там, на полі бою. Його привезли на щиті 19 липня. Наступного дня – за день до мого ювілею – ми проводжали його в останню дорогу. Він повернувся, як і обіцяв. Але вже назавжди…
Попри те, що значну частину життя Юрій проводив на заробітках, у пам’яті Олени залишилося безліч теплих спогадів про щасливі дні разом.
– Коли він приїздив додому, ми майже не розлучалися, – каже вона. – Хіба що на його улюблену рибалку, по гриби чи в гори, куди ходив із друзями. Він умів цінувати прості радощі життя.
Тепер Олена змушена рухатися далі – без нього.
– Інколи чую: «Тримайся». А мені, власне, нічого іншого й не залишається. Тримаюсь заради дітей, які втратили батька. І вірю, що він поруч – у моїх думках, у спогадах, у любові, яка ніколи не згасне, – каже вона.
Поховали Героя на Федорівському кладовищі.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські