Волинянка отримала грант у 1 000 000 гривень на навчання в Британії

08 листопада 2025 р. 18:22

08 листопада 2025 р. 18:22

«Я завжди на всі пропозиції кажу «так», – чи то якісь акції, чи зібрання, чи волонтерство», – каже Анастасія Неродик.

«Чи не найбільше зраділа моя мама, бо в Україні є стереотип, що в престижних університетах за кордоном може навчатися лише людина з великим гаманцем чи зв’язками, а виявилось, що це не так», – усміхається Анастасія Неродик із Маневичів. Зараз вона проживає в Німеччині, тому було цікаво дізнатися не лише про її досвід студіювання, а й про те, як українці обживаються за кордоном

Будучи в Німеччині, здобуває освіту в Англії та в Україні

Початок війни застав юну волинянку в Харкові, де вона здобувала знання на першому курсі Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. росіяни одразу ж почали масовано обстрілювати місто і хотіли його оточити, тож Настя опинилася серед тих сотень тисяч людей, які у перші дні намагалися покинути Харків, – важка дорога на рідну Волинь зайняла три дні.

У Маневичах дівчина продовжувала навчатися дистанційно, багато волонтерила, а згодом разом із мамою та молодшими сестрами опинились у знайомих у Німеччині, думаючи, як, напевно, і більшість українців, що лише на короткий час. Але на чужині пробігли усі її студентські роки – диплом бакалавра вона здобула онлайн.

– Більшість першого семестру у Харкові ми теж навчалися дистанційно, – через ковід, – каже дівчина. – Тож я фактично не пожила нормальним студентським життям, яке в мене забрала війна, і постійно сумувала за очним навчанням. Тому коли у травні цього року я дізналася про можливість продовження навчання за програмою подвійного диплома, яку мій університет Ярослава Мудрого пропонував у партнерстві з Edge Hill University з Ліверпуля, вирішила зробити все, аби скористатись нею.

Для цього, звісно, треба було досконало володіти англійською мовою. За це Настя досі з вдячністю згадує своїх вчителів у Маневицькій школі №1.

– Місць було лише 20, і шанси на успіх були не дуже високі, – продовжує Анастасія. – Але коли я ознайомилася з програмою – «Штучний інтелект. Цифрове та кіберправо», зрозуміла, що це саме те, чим я хочу займатися. Це була моя сфера інтересів, і я працювала з подвійною силою, щоб потрапити на цю програму.

Далі були іспити одразу у двох університетах, тривала співбесіда з представниками вишу з Англії, і, нарешті, вердикт – Анастасія Неродик отримує 17 тисяч фунтів стерлінгів, – а це майже мільйон гривень, на студіювання у двох університетах – українському та британському – за програмою подвійного диплома.

– Коли мені оголосили, що я пройшла – це було неймовірне відчуття! Але мама, зраділа чи не найбільше, – посміхається, згадуючи, Анастасія. – Перший семестр ми навчаємось із нашими викладачами університету імені Ярослава Мудрого, а другий і третій – в Британії. А це для мене можливість студіювання в кампусі ( студентське містечко. – Авт. ), про що мріяла. Щоправда, мій грант покриває лише навчання, а інші витрати, зокрема, проживання, має вирішувати сам студент…

А ще Анастасія дуже сподівається, що здобуті нею інноваційні знання в галузі, що стрімко розвивається, зможе реалізувати з користю для України.

– У нас у цій сфері – непочатий край роботи,  таких спеціалістів дуже не вистачає, – каже вона. – Я сподіваюсь, що здобуду міжнародні зв’язки, які будуть корисні для майбутнього розвитку правової системи в галузі цифрових технологій та кіберправа в Україні.

Навіть у європі українці сепаруються на два табори

Настя каже, що з самого початку життя в Німеччині робила все, аби інтегруватись, а не закритись у власній бульбашці: «Я завжди на всі пропозиції  кажу «так», – чи то якісь акції, чи зібрання, чи волонтерство, – я їздила всюди, де можна».

Волинянка, зокрема, брала участь в українському танцювальному колективі (танцями почала займатись ще у Маневичах), а також грала у виставі на тему війни, де мала нагоду познайомитися з колишнім членом Європейського парламенту Маттіасм Ґрооте. За його порадою пройшла практику в адміністрації міста Лер, де проживає, волонтерила у таборі для українців тощо. Словом,  – на «всі пропозиції  казала «так»… Згодом їй запропонували роботу комерційного клерка в одній з міжнародних компаній. І вже, працюючи, вона самостійно опанувала німецьку мову!
А «мовне питання» дуже актуальне і в Німеччині.

– Не всі українці подолали мовний чи культурний бар’єр, – констатує Анастасія. – Багато людей замкнулося у спільнотах, де є лише їхні співвітчизники. Є й такі, хто  шукає тільки російськомовних лікарів чи адвокатів з числа тих російських німців, які приїхали до Німеччини 30 – 40 років тому з Казахстану, – намагаються знайти ніби своїх. Хоча  ці «свої» вже давно не наші. Це не сприяє інтеграції і, на мою думку, лише посилює відчуття ізоляції від місцевого суспільства.

Я сподіваюсь, що здобуду міжнародні зв’язки, які будуть корисні для майбутнього розвитку правової системи в галузі цифрових технологій та кіберправа в Україні.

Не кажу, що так робить більшість українців, але з часом помічаєш у таких земляках зміни – вони починають просувати якісь російські наративи, мовляв, «не все так однозначно»… І навіть були такі, хто повернувся не в Україну, а в росію.

У нашому місті є церква московського патріархату, куди ходить багато українців, хоч в сусідньому населеному пункті є католицький храм, де українцям дали можливість відправляти службу рідною мовою, проте вони все одно обирають російську церкву. Знаючи, що побачать там росіян – людей із дуже протилежними до наших настроями та поглядами. Я в тій церкві ніколи не була.

– З іншого боку бачу багато людей, зокрема з Маріуполя, які вже в Німеччині перейшли на українську мову і чітко тримаються проукраїнської позиції. Дуже дружні. Беруть участь в усіх українських культурних ініціативах, – каже дівчина. – Кожного року в Лері відбувається фестиваль культур, то українці проявляють себе надзвичайно активно, до нас завжди черги, ми дуже пристойно себе показуємо.

Крім цього, щопонеділка, каже Настя, на площі в центрі міста відбувається мітинг на підтримку України. На її думку, це свідчить про солідарність німців, адже їх туди інколи приходить більше, ніж українців – це неабиякий вияв лояльності для такої бюрократичної країни, як Німеччина.

– …Я багато подорожую, не тільки Європою, а  різними країнами, і прийшла до висновку, що ми справді маємо цінувати те, що наша Україна – демократична держава. Що в нас є можливість для різноманітних ініціатив, для дій, – наголошує маневичанка. – Я усвідомила, який це взагалі був привілей для мене – закінчити музичну школу в Маневичах, клас фортепіано, танцювальний клас, отримати дуже достойну освіту – і це все безкоштовно… Це справді дуже значимо. Бо коли ти подорожуєш і бачиш людей з Америки, які не мають уявлення навіть про базову шкільну програму, не орієнтуються в географії, то розумієш, наскільки ми багаті. Просто ми не усвідомлюємо цього багатства, жаліємось. А варто б цінувати, – резюмує Анастасія.

Волинські