Священник хотів, аби храм належав московському патріархату, а місцеві жителі хотіли молитися рідною мовою: історія храму на Волині

09 листопада 2025 р. 12:56

09 листопада 2025 р. 12:56

Храм у селі Оздів Боратинської громади на честь Вознесіння Господнього пережив непрості часи – від спалення під час Другої світової війни до років радянських заборон, однак був відновлений завдяки наполегливості вірян. Настоятелем святині є протоієрей Олег Походзей, котрий разом із парафіянами дбає про розвиток храму, підтримує воїнів-захисників та наголошує на важливості щирої молитви і живої віри.

Історію святині розповіли на сайті Боратин 24 .

Як свідчать архівні дані, вперше згадка про храм у цьому селі датується 1545 роком, – розповідає настоятель святині. – Подейкують, що був ще один храм, однак про нього нічого не відомо. Опісля храм звів один набожний і багатий чоловік. А згодом, у 1874 році місцеві люди збудували храм. На превеликий жаль, у 1943 році, коли фашисти палили села, вогонь знищив цей храм. Це сталося 23 червня 1943 року. На тому місці, де він стояв, нині залишився лише камінь. А богоборча радянська влада поставила трансформатор.

Тож у роки Другої світової війни та опісля неї – аж до початку 90-х років минулого століття віряни ходили до храму у сусіднє село Баїв. Через річку була покладена кладка, якою поспішали до святині, аби почути Слово Боже. Згодом, коли стало зрозуміло, що радянська імперія ось-ось рухне, місцеві жителі заговорили про те, аби збудувати храм  у рідному селі. Однак влада вперто не давала місця, знаходячи то одні, то інші відмовки. Зрештою, у 1993 році виділили земельну ділянку, яку освятив отець Василь. Він же й розпочав будівництво. Однак виник конфлікт – священник хотів аби храм належав УПЦ, а місцеві жителі хотіли в УПЦ КП. Адже Україна вже стала незалежною і люди хотіли молитися рідною мовою.

Тож будівництво продовжив отець Сергій Кушнір , – веде розповідь священник. – Він же провів перше богослужіння у храмі. Це було сьомого квітня, адже святиня, яку спалили німці, була зведена на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці. Отець Сергій мав неабиякий талант художника і власноруч розписав храм. Тут і досі багато ікон, які писав він. Опісля 16 років настоятелем храму був отець Сергій Січкар , який також дуже дбав про церкву. А коли у 2019 році Україна отримала томос про автокефалію Православної церкви України у Стамбулі, який передали митрополиту Київському і всієї України Епіфанію з підписом Вселенського патріарха Варфоломія, мене запросили на цю парафію. Відтоді служу тут. Церковна громада тут високопатріотична – більше сотні чоловіків із села нині відстоюють територіальну цілісність нашої Батьківщини. Дуже багато для храму зробив староста Іван, який 16 років був старостою. Це дуже мудра людина, чудовий господар. Однак нещодавно він попросив звільнити його від цього обов’язку. Бо чоловік старший, а роботи тут чимало. На одній зі стін храму була цвіль, тож, порадившись, церковна громада прийняла рішення зробити  ремонт. Люди активно жертвували кошти на святиню, також нам допомагали благодійники. Відверто кажучи, зроблено багато – сходи, ремонт і розпис стін. Пофарбований дах, бо на блясі з’явилася іржа. Окрім цього, відреставровано дві старовинні ікони – Святителя Миколая, Мирлікійського чудотворця та апостола Марка. Подейкують, що це ікони із того храму, який спалили німці. Вони настільки потемніли від часу, що важко було вгадати обриси святих, які там були зображені. В майбутньому хочемо встановити майданчик для діток, перекрити дах тощо.

Отець Олег каже, що дружина старости – чудовий флорист, відтак дбає про те, аби у святині завжди були гарно скомпоновані букети живих квітів. Щодо самого старости, то він так чудово дзвонить у дзвони, що на великі свята, коли приїжджає вище духовенство та поважні гості, його запрошували дзвонити у храм сусіднього села.

Настоятель храму родом із села Радомишль. Батьки з ранку до ночі працювали у колгоспі. Тож Олега та молодшу сестричку до храму водила бабуся. Священник пригадує, що це була дуже набожна жінка, яка й онуків навчала молитися, розповідала їм про церковні свята та святих. Згодом хлопчик почав прислуговувати священнику у храмі. Після закінчення школи вступив у семінарію при Свято-Троїцькому кафедральному соборі у Луцьку. Митрополитом Луцьким і Волинським тобі був Іоан (Бондарчук). Створив сім’ю. Після хіротонії скерували капеланом у другу міську лікарню у Луцьку.

Там я прослужив вісім років, – каже отець. – Медики часто говорили, що я “сильний” священник. Бо коли соборував тих, хто з погляду медицини був безнадійним, усі виживали, чим неабияк дивували лікарів. Коли людина хвора, вона звертається до Бога, розуміючи, що її життя у Його руках. І такі молитви, у лікарнях, бувають по-справжньому щирими, від всієї душі. Згодом мене запросили настоятелем у село Коршів. А вже у 2019 році в Оздів.

Четвертий рік триває війна, хтось втратив рідних, у когось безвісти зникли родичі чи друзі. Вороги руйнують міста і села. Ціни зростають, як-то кажуть, на очах. З телефону, телевізора і радіо – потік негативу.

Нерідко до мене приходять і нарікають на всілякі негаразди, біди й прикрощі, – з сумом каже священик. – Запитують, що робити. Тож усім кажу – ходіть до храму,  будьте активними парафіянами та все влаштується якнайкраще для вашої душі! Мені дуже боляче від того, що у нас, і це притаманно для усіх церковних громад, люди здебільшого не воцерковлені. Цьому сприяли комуністи, які за десятиліття безбожного режиму багато наробили біди. І досі старожили пам’ятають, як закривали храм, перетворюючи їх на склади, зерносховища, клуби чи телятники. Як забороняли ходити до храму, а тих, хто насмілювався ослухатися, висміювали або й звільняли з роботи та переслідували. Згодом біди наробив і коронавірус – люди, налякані чутками про хворобу, зовсім не ходили до храму. Я б сказав, що нам притаманна обрядовість – спекти паску і віднести до храму, аби священник освятив, зібрати красивий букет чи кошичок із фруктами для освячення. Ми ж повинні дбати про власне воцерковлення, а це тривалий процес духовного зростання та активного залучення до церковного життя. І воно включає у себе участь у богослужіннях, таїнствах, вивченні Біблії, читанні “Життя Святих” і у власному духовному вдосконаленні. Ми повинні любити Бога, а це означає любити ближнього. А любов до ближнього має своїм плодом виконання заповідей Господніх.

• У Володимирі готуються до богослужіння з Митрополитом Епіфанієм : подробиці від Ігоря Гузя
• «Громада приєдналася до ПЦУ і в храмі залунала рідна мова» : історія церкви у Луцькому районі
• У Володимирі московська єпархія з Успенського собору може переселитися у приміщення нічного клубу

Волинські