Спогади про мужнього сина Волині Романа Филипенка, який назавжди залишився молодим

11 листопада 2025 р. 17:36

11 листопада 2025 р. 17:36

Уродженець шахтарського Нововолинська Роман Филипенко народився 5 січня 1991 року і був найменшим із трьох дітей Надії Йосипівни та Івана Анатолієвича, які вже мали на той час старшу на 17 років доньку Тетяну та 15-річного сина Олександра . Батько Романа особливо не переймався роботою, перебиваючись тимчасовими підробітками, й покинув дружину з дітьми, коли Ромі виповнилось лише шість років.

Тож виховувати і ставити на ноги трьох дітей пані Надії довелося самотужки. Спочатку жінка працювала молодшою медсестрою в пологовому будинку, а через кілька місяців після народження найменшого сина, залишила його на доньку і влаштувалася  на попереднє місце в лікарню.

Свою другу половинку відшукав на сайті знайомств

«За характером, Рома у дитинстві був дуже спокійною та замкненою дитиною, яка не потребувала спілкування на стороні, тому друзів у нього майже не було. Він більше полюбляв гратися сам, навіть коли ходив у дитсадок. А потім ми переїхали у село Суходоли, де проживали мої старенькі батьки, яких потрібно було доглянути до смерті. Тому до дев’ятого класу син навчався Суходільській школі, а потім став учнем ПТУ №11, де опановував професію програміста, бо з дитинства захоплювався різними іграми, особливо - комп’ютерними. Ходив у комп’ютерний клуб»,  - розповідає пані Надія.

Після закінчення училища Роман почав періодично їздити на заробітки в Польщу, де працював на пакуванні цигарок у приватного підприємця.

Зі своєю майбутньою дружиною Світланою , яка мешкала в Іваничах, юнак познайомився, відгукнувшись на оголошення дівчини на сайті служби знайомств. Спочатку молоді люди спілкувались телефоном, а потім зустрілися. Зустрічалися майже рік, а 5 серпня 2012 року стали подружжям. Після одруження Роман переїхав до дружини в Іваничі. Там через рік у молодої пари народився син - Назар . Нині хлопчикові 13 років.

Додому чоловік остаточно повернувся в 2019 році й влаштувався на будівництво прийомного відділення та переходів хірургічного корпусу в центральній міській лікарні, де пропрацював до початку вторгнення росії в Україну.

Гасло морпіхів: «Борітеся - поборете!» — не просто слова, а спосіб життя

Вранці 24 лютого Роман повідомив рідних про те, що прийняв рішення йти на захист Батьківщини й зібравши речі, пішов до військкомату, але отримав відмову, оскільки до війська спочатку брали лише колишніх резервістів-атошників та людей із військовими навичками. Потім ходив ще раз, але йому знову казали чекати. Призвали чоловіка лише за третім разом - 23 травня 2022 року, після чого разом із іншими призовниками переодягли у камуфляж, покормили й відправили на військову виучку на Рівненський полігон, а через якийсь час – на військові навчання у Польщу, де вони пробули місяць.

Після повернення із-за кордону Романа призначили водієм зенітно-ракетного взводу 1-го батальйону 36–ї ОМБр морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського й відправили на місце дислокації бригади, яка на той час перебувала в Миколаєві. Звідти в наприкінці жовтня 2022 року морпіхів передислокували на Авдіївський напрямок, у район села Водяного та селища Опитного, що на Донеччині, де вони майже три місяці (з 4-го листопада  по 16-е лютого 2023 року) громили рашистів у боях за Авдіївку та Покровськ.

«Коли я запитувала, де він воює, син завжди казав: «Мама, якщо мене вб’ють, тобі тоді привезуть і скажуть». Лише в серпні 2023 року Рома приїхав  на тиждень додому за автомобілем (пікап), який для них придбали волонтери. Та 28 серпня помер на позиції брат його побратима Івана із Кропивщини, тож Рома повідомив командира і ще трохи побув удома, чекаючи друга, щоб разом повернутися у свій підрозділ. Після похорону, завантаживши авто продуктами й іншими необхідними речами, через два дні хлопці поїхали до своїх», - пояснює мама Героя.

На війні відчуття солдата стають майже пророчими

У першій декаді грудня 2023 року підрозділ Романа увійшов до складу ОТУ «Донецьк» і понад два тижні підтримував воїнів 53-ї бригади імені князя Володи́мира Монома́ха, а в кінці грудня – на початку січня 2024 року захисник став бійцем 4-го взводу 3-ї роти 425-го окремого штурмового батальйону «Скеля». На початку лютого їхній батальйон передислокували на Покровський напрямок. Зателефонувавши звідти до неньки, Роман усупереч своєму переконанню нічого не розповідати рідним про фронтові будні, повідомив, як і де його можна буде відшукати, ніби передчуваючи, що це невдовзі їй дуже знадобиться…

33-річний Роман  Филипенко із позивним «Ромашка» загинув 19 лютого 2024 року від ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту «Побєда», розташованого на південний захід від Мар’їнки.

«Як нам потім розповів його побратим Діма (загинув 19.05 2025 року), шестеро бійців, серед яких був Рома, того дня прибули на позицію і стали вивантажуватися з машини, як почався ворожий обстріл. Один із снарядів чи то міна ударили в машину, Діма у той час устиг сховатися за дерево.

Коли все стихло, він побачив, що Рома поранений у ногу. Аби спинити кров, побратим наклав йому турнікет (так його тіло й доставили з цим турнікетом додому). Діма намагався повідомити медиків про поранення друга, але від хвилювання якусь мить не міг розблокувати рацію, а коли йому це вдалося, повідомив, що на позиції є поранені та вбиті. А потім – знову приліт…

Глянувши на Романа й почувши його храп, побратим спочатку подумав, що той заснув і лише потім зрозумів, що храп цей був передсмертний… Витягли тіло сина лише через два дні. Коли його привезли в рідне місто, ми побачили, що в нього потрощені майже всі кістки й вибите око…», - ледь стримуючи сльози, згадує Надія Йосипівна.

Після відспівування у Свято-Духівському соборі Герой 22 лютого 2024 року знайшов вічний спочинок на Алеї Слави в районі другої шахти.

Рішенням сесії Нововолинської міськради йому посмертно надано статус «Почесний громадянин міста».

Валентина САВЧУК

• Втратив сина-Героя, але продовжив воювати: історія двох Олександрів з Волині, що стали на захист України
• Не хотів, щоб було соромно дивитися синові в очі, тому повернувся з-за кордону захищати країну: спогади про сапера з Волині, якому назавжди 33
• Для рідних та друзів він назавжди залишиться молодим: спогади про 36-річного Героя з Волині, який загинув, виносячи з поля бою пораненого побратима

Волинські