Як дослідити родовід до дванадцятого покоління

12 листопада 2025 р. 12:37

12 листопада 2025 р. 12:37

Вікторія Сливка з села Біличі нашого району присвятила вивченню свого родоводу, незважаючи на ще молодий вік, ледве не три десятки літ. Вперше я зустрілася з нею ще на початку цього року в етногалереї «Русовичі», а під час наступної зустрічі у Нововолинській бібліотеці запропонувала пані Вікторії поспілкуватися, на що вона охоче погодилася.

– Дивлюсь на зібраний вами аж до дванадцятого коліна родовід і розумію, що за цим стоїть величезна праця. Але спочатку розкажіть трішечки про себе.
– Народилася і виросла я у селі Біличі. У батьків – Руслани та Вадима Ральських нас підростало двоє – я і брат В’ячеслав. Після закінчення восьмого класу школи у селищі Благодатне продовжила навчання у Нововолинському науковому ліцеї. А потім вступила на факультет політико-інформаційного менеджменту університету «Острозька академія». Здобувши вищу освіту, деякий час працювала у різних державних структурах, а коли після одруження народилися діти, а їх у нас троє, пішла у декретну відпустку, в якій перебуваю і зараз. Живемо разом з батьками, які допомагають і у домашніх клопотах, і у догляді за дітьми.

– А коли зацікавилися родоводом?
– Важко, мабуть, повірити, але сталося це ще у початкових класах. Якось учителька Любов Дарчич дала завдання написати бодай коротенько про свою родину. Видала і спеціальний зошит, в якому було намальоване дерево, а на ньому – декілька дірочок. Коли вдома розповіла мамі про те, що треба підготувати до наступного уроку, вона лише всміхнулася. А, поглянувши на зошит, сказала: «Для нашого родоводу тут занадто мало дірочок». І почала розповідати про те, що ще змалку дуже любила слухати розповіді дідуся: як жилося йому з дитинства, ким були його предки. Між іншим, матуся не лише уважно вслухалася в кожне слово, але й занотовувала почуте. Отож разом з нею почали заповнювати дірочки нашого родинного дерева. Знань мами про свій рід виявилося так багато, що довелося самим домальовувати і гілочки, і дірочки. А зроблений разом з нею наш родовід виявився найбільшим і заслужено отримав найвищу оцінку та похвалу Любові Григорівни. Це підштовхнуло до тривалих розмов з бабусею, яка згадувала дитинство і молодість.

– Це і стало одним з джерел зібрання інформації про ваш родовід?
– Так. А взагалі найбільш цінними джерелами отримання інформації, крім розповідей предків, є архівні документи, церковні книги, світлини давно минулих літ. Я знаходила чимало інформації, буваючи на цвинтарях і досліджуючи написи на старих могилах.

– Коріння вашого роду, як видно із генеологічного дерева, торкається не лише Прибужжя, але й Полісся.
– Моя мама і її сім’я з діда-прадіда жили у так званому Прибужанському краї. А ось татова родина походить із невеличкого села Чевель, що поблизу колишнього райцентру Стара Вижівка. За чутками, вона ніби-то походила із польського роду. Та, досліджуючи сотні документів із різних джерел, прийшла до висновку, що це просто чутки, бо всі тут щирі українці. А ще їм приписували походження предків від чехів. Але і це вдалося спростувати. Скажу більше: наш родовід, який тепер уже досліджений від початку ХVIII століття, засвідчує, що предки ще з 1858 року вже не були кріпаками, а мали статус неосілих селян. Тобто таких, які вільно пересувалися територіями, шукаючи для себе місце для проживання там, де можна було знайти якусь роботу і отримувати заробіток.

– Як, маючи трьох дітей, вдається знаходити час для такої нелегкої роботи?
– Головне, як на мене, бажання. Як вже казала, що це стало для мене хобі ще у дитячому віці. Відчувши підтримку батьків, а пізніше і чоловіка, уже не полишаю й досі цього заняття. Звичайно, якби не сучасні технології, маю на увазі комп’ютеризацію, то навряд чи змогла б часто виїжджати в архіви, а користувалася матеріалами Волинського, Житомирського, Львівського та інших. До речі, найстарша донечка також у певній мірі стала натхненницею. Коли я працюю за комп’ютером і знаходжу щось цікаве, то вже по виразу мого обличчя вона бачить це, радіє разом зі мною і завжди повторює: все задумане обов’язково збудеться.

– Чому, на вашу думку, так важливо знати історію свого роду?
– Бо з цього складається історія нашої держави. Останні роки війни, яка, на жаль, триває й досі, засвідчують, що вороги прагнуть спростувати нашу ідентичність. Тому намагаються якнайшвидше знищити усе те, що засвідчує протилежне: руйнують музеї, архіви, викрадають цінні документи. Усе це змусило швидше започаткувати проєкт оцифрування архівних документів з метою їх збереження для нащадків, який тепер успішно здійснюється.

– Про таких відданих українців, на мою думку, треба розповідати, аби ваш приклад наслідували. Мабуть, навіть не всі односельці знають про те, яку величезну і потрібну роботу зробила ваша сім’я, зібравши генеологічне дерево аж до дванадцятого покоління.
– За увесь час, відколи ми склали родовідне дерево, запрошували розповісти про це на заході, приуроченому Дню української вишиванки, що проходив у Будинку культури Благодатного, і на зустрічі з слухачами Університету вільного часу в етногалереї «Русовичі». Але уже навіть це стало поштовхом для багатьох також зацікавитися власним родоводом. Тепер мені нерідко телефонують навіть незнайомі люди, щоб отримати пораду, з чого слід починати пошук. І я залюбки ділюся досвідом, заохочуючи вивчати минуле, що неодмінно допоможе зберегти ідентичність нашого славного роду, якому й справді не буде переводу.

Фото надані Вікторією Сливкою.
Вела розмову Валентина ПЕТРОЩУК

Волинські