Січовий стрілець, історик, учень і послідовник В’ячеслава Липинського

12 листопада 2025 р. 16:19

12 листопада 2025 р. 16:19

Яскравий життєвий слід Василя Кучабського

Виповнилося 130 років з дня народження українського історика, публіциста, військового діяча, дійсного члена Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, учня і послідовника В’ячеслава Липинського Василя Кучабського. Впевнений: його ім’я мало про що говорить ширшому загалу суспільства. Невідоме воно було і мені, доки не занурився у вивчення спадщини видатного краянина В’ячеслава Липинського. Повнішу інформацію про Василя Кучабського вдалося отримати завдяки знайомству з його племінником Юрієм, який працював викладачем у поліграфічному інституті у Львові. Упродовж багатьох років він досліджував біографію дядька, результатом чого став нарис «Василь Кучабський: довге повернення до рідної домівки». Книга вийшла друком у видавництві «Ліга-Прес» 2013 року невеликим тиражем. Один примірник з дарчим підписом автор передав у фонди Затурцівського музею В’ячеслава Липинського, а ще один дістався мені в знак вдячності за поширення інформації про Василя Кучабського.
Чим знакова ця постать? Хто він і який слід в історії боротьби за українську державність залишив? Коротка стаття не дозволить висвітлити життєвий шлях цієї людини, намагатимемося хоча б фрагментарно зупинитися на його біографії.

Народився Василь 4 листопада 1895 року в селі Волиця поблизу Львова. Його батько закінчив гімназію і мав намір продовжити навчання в університеті. Але, залишившись сиротою, у двадцять років змушений був взятися за ведення господарства. Одружився з Оленою, донькою священника Головацького. Діти подружжя виховувалися в атмосфері любові до рідного краю. Особливо тішив кмітливістю Василько. Прагнучи дати дітям освіту, сім’я переїхала до Львова, де батько обійняв посаду люстратора-урядника.
«Здавалося, були всі умови для проживання родини: власний будинок, у батька – престижна робота, а у дітей – добрі умови для навчання. Але цей переїзд здійснили не «в добру годину».. Одна за одною помирають немовлятами молодші дочки. А незадовго після народження сина Володимира від запалення легень пішов з життя батько. Залишившись 14-літнім сиротою, Василь змушений заробляти, даючи приватні уроки для заможніших гімназистів.
Як пише Юрій Кучабський, «гімназія мала такий викладацький потенціал, який був спроможним не тільки забезпечити знаннями врівень з кращими європейськими закладами такого типу, а й виховати патріотами України». Тут викладали Філарет Колесса, Станислав Людкевич, Іван Крип’якевич, Степан Томашівський, Василь Пачовський.
Усе це не могло не сформувати з Василя особистість, окрилену ідеєю боротьби за визволення рідного народу. Пізніше він напише: «Щоб ми колись створили свою державу, від нас залежить, чи докладемо всіх зусиль, аби перемогти – я особисто хочу ці зусилля класти! Інакше не було б рації взагалі залишатися українцем!». Вже у 1907 році хлопець вступає у товариство «Сокіл», від 1911 року стає членом «Пласту».
Василь закінчив гімназію «з відзначенням», що дало право продовжити навчання в університеті. Він записався на відділ права і політології Львівського, тоді «Університету ім. Франца І». У 1910 році у сутичці від кулі польського шовініста загинув студентський діяч А. Коцко. Але покарання з боку влади зазнали лише українці…
Неабиякий вплив на Кучабського мала дружба з Петром Франком, сином Каменяра, дім якого часто відвідував. До дискусій молоді долучався й Іван Франко. Василь стає ініціатором та учасником таємного гуртка «Мазепинський курс мілітарний», видає на шапірографі під псевдонімом «ВУКА» воєнні підручники та газету «Вічний революціонер», започатковує «Воєнний фонд» для закупівлі зброї, організовує заняття з фізичної підготовки. З початком Першої світової цей досвід використано для організації легіону Січових стрільців у складі австро-угорського війська. У ранзі чотового у неповні 19 років Василь бере участь в боях проти російських військ на горі Маківці, де не дозволили ворогу просунутися за Карпати.
Далі фронтові дороги повели через Стрий, Болехів. А 27 червня 1915 року сотня Дмитра Вітовського вступила до Галича. Над ратушею піднято синьо-жовтий прапор. Австрійське командування наказало (саме січовикам!) подолати водну перешкоду по залізничному мосту, який обстрілювала російська артилерія. Наступного дня обидва курені перейшли Дністер. Кучабському вдалось вийти живим з цих боїв. Під час наступу на березі Золотої Липи під Завадовом він знову виявив сміливість, що забезпечило взяття важкодоступних укріплень. А за хоробрість в боях під Семиківцями відзначений «Військовим Хрестом Заслуги ІІІ ступеня». Його чота діяла в складі сотні Андрія Мельника, майбутнього очільника ОУН. Після цих боїв стрільців, об’єднаних в полк, переведено в запас до Соснова.
У період зимового затишшя у стрілецькому формуванні створюється так звана «Пресова кватира» – «подія, що започаткувала прорив, розбудила свідомість і вивільнила енергію широких верств українців Галичини в галузі культури, письменства, мистецтва та музики» – зазначено в нарисі Юрія Кучабського.
Стрілецька творчість, особливо пісні, зворушують та надихають сучасних захисників. Як сказав письменник Роман Іваничук: «Кров стрілецька запеклася стрілецькою піснею в наших серцях. А до очищених піснею сердець нема доступу вандалам. Будемо жити і виживати. Така доля нашої нації – через дар пам’яті бути невмирущими».
Про активну участь Василя Кучабського у розвитку стрілецької творчості свідчать польові нариси. Найяскравіший – «День 28 червня 1915 року (переправа через Дністер)», опублікований у збірнику «З крівавого шляху Українських Січових стрільців», виданого у Львові в 1916 році.
Під час серпневих боїв 1916 року на горі Лисоні під Бережанами знову відзначився сотник Кучабський. Однак не вдалося стримати переважаючі російські війська. Серед полонених опинилися і командири сотень Андрій Мельник та Василь Кучабський, яких відправлено в табір під Царицин.
Влітку 1917 року група полонених здійснила втечу і на відозву Євгена Коновальця, який перебував у сусідньому таборі, рушила до Києва. Там побратими відразу ж приступають до організації січового війська на захист Центральної Ради. Аби відкинути закиди, що хочуть командувати, Євген Коновалець, Андрій Мельник, Василь Кучабський та інші вписуються у структуру стрільців рядовими. Пізніше вишкіл і досвід виводять їх на чоло гарнізону.
Про ці часи Василь Кучабський у праці «Січові Стрільці. Воєнно-історичний нарис» писав: «І так звідусіль потягли усі найсміливіші, найбільш національно-революційні елементи Галичини із таборів полонених, щоби піти на службу Українській державі, хоч би й проти цілого світу. Ішли з надволжанських степів, із Уралу, Сибіру, йшли із Туркестану й пограниччя Китаю й Паміру, навіть із полярних тундрів Мурмані, йшли в столицю України обдерті, голодні й босі, без копійки в кишені… і вступали в ряди Січового стрілецтва, що під кінець 1917 року почало формуватись…»
Але поширена в часі закінчення війни пошесть «радянізації» війська не оминула і курінь січовиків, в якому почали проявлятися прихильники соціалістичних гасел самоврядування. 18 січня 1918 року «підлили масла у вогонь» виступи генсекретаря військових справ М. Порша, коменданта міста Києва М. Шинкара, мовляв стрілецький курінь, як військове формування, не потрібен, він може існувати лише як «народна міліція». Та все ж старшинам вдалось після змалювання більшовицької загрози, що насувалася з Харкова і Курська, з’ясувати «шкідливість радянства у війську. Як зазначив Кучабський: «Були це незвичайні промови. Ніколи ще січовий стрілець не чув, щоб хто поважився так сміло зневажувати радянські святощі революційного війська…»
Крім Євгена Коновальця слово тримав Василь Кучабський. Його аргументована мова протверезила гарячі голови стрільців. Він наголосив на необхідності дисципліни і послуху дляпротистояння більшовицькій загрозі.
19 січня 1918 року з авторитетних старшин обрано Стрілецьку раду, стрільцям полегшено службу. Вони лише виставляли варти для охорони голови Центральної Ради та при управі округу. У нарисі про дядька Ю. Кучабський повідомляє про його зустріч з Михайлом Грушевським: «Контролюючи службу стрільців щодо охорони, вони випадково зустрілися. Професор впізнав допитливого юнака з Львівського університету, знайшов час запросити до кабінету, де мав розмову про військові справи й становище в Україні і в Росії, з якої прибув».
Василь Кучабський опрацьовував принципи, що лягли в основу системи ставлення до Січового стрільця. Підкреслювалося, що «виховання повинно викликати в нього в першу чергу почуття особистої честі, в другу – гордості за Стрілецтво, бо це необхідні й підставові прикмети доброго вояка.
Кучабський доходить висновку: «Коли б слідами Січових стрільців бодай в часі реорганізації пішли всі інші українські частини, що були ще у Києві, то – бути може – відперта б була перша більшовицька навала самими лише українськими силами, а тоді вся українська історія, може, пішла б іншим і щасливішим шляхом».
Нерішучість уряду у створенні потужних збройних сил, зволікання з формуванням Лівобережного куща під проводом Петлюри з метою виступу назустріч більшовицьким полчищам, що вже зайняли Полтаву, призвела до ситуації, про яку з болем писав Кучабський: «Тут уряд заметушився і по-своєму зрозумівши збройну справу оборони України, вислав проти них те, шо йому випадково попало під руку: була це сотня квіту студентства у Києві: невимуштрованих юнаків, що бачучи руїну України, з власного почину, лише декілька днів тому почали формуватись для збройної оборони української землі в т. зв. «Студентському полку Січових стрільців». Кинено цю сотню на фронт, хоч при розумній організації в самому лише Києві можна було набрати не менше колишніх вояків, аніж було всієї большовицької «армії», що наступала, і сформувати їх у більш-менш міцно здисципліновану частину за один-два тижні. 29 січня 1918 року большевики оточили Студентську сотню під Крутами і в більшости вимордували».
Коли з наближенням до Києва військ Муравйова піднялося більшовицьке повстання проти Центральної Ради, Січові стрільці відіграли головну роль у його придушенні, та змушені були відступити з Києва. Проте виграний час для втримання влади Центральною Радою дозволив українській дипломатії в Бересті Литовському укласти мирний договір з західними державами, що означало визнання України як суб’єкта міжнародного права. Відразу ж на запрошення уряду Німеччина направила в Україну війська. Більшовики почали втікати. В авангарді союзних військ до Києва знову вступили січовики.
Командування УСС не сприйняло прихід внаслідок перевороту до влади Павла Скоропадського, який проголосив себе Гетьманом. Січові стрільці добровільно склали зброю. При цьому Євгеном Коновальцем заявлено, що у випадку загрози втрати української державності, стрілецтво знову підніметься на її захист. Від квітня до листопада 1918 року у Білій Церкві січовики вдосконалювали вишкіл. Після укладення Скоропадським федеративного договору з Росією, їх військо виступило на чолі протигетьманського повстання, піднятого Директорією. За вклад в успішне його завершення наказом Симона Петлюри ряду старшин присвоєно вищі звання. Василя Кучабського підвищено до рангу полковника.
Він перебував у вирі подій та став учасником проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 року між ЗУНР та УНР. Як згадував Роман Дашкевич: «Після урочистостей на Софійському майдані старшини Першого полку Січових стрільців пішли разом з полковником Василем Кучабським до одного з сердюцьких полків у поблизьких казармах, щоб познайомитися з командним складом. Полковник виголосив до зібрання старшин і сердюків промову».
Не переповідаючи події існування Директорії та причин втрати нею влади, зупинимося на подальшій долі Василя Кучабського. Для налагодження дипломатичних зносин УНР з іншими державами необхідно було обсадити посольства кадрами. Десь у квітні 1919 р. у складі дипломатичної місії до Швеції, яку очолив Кость Лоський, відправлено і Василя Кучабського, ймовірно, як військового аташе. А вже у жовтні-листопаді він повернувся до Групи Січових стрільців у районі Старокостянтинова. 4 грудня 1919 року, – стверджує Юрій Кучабський, – у Старій Чарториї (нині Житомирської області) відбулась остання нарада командирів Армії УНР, на якій вирішено вдатися до партизанської війни. 6 грудня на нараді старшин ухвалено саморозпуск корпусу. «Але як тільки поляки довідалися, що Петлюра покинув війська і виїхав до Польщі, а наддніпрянська армія Омеляновича-Павленка відійшла у зимовий похід, одразу ж наскочили на Чарторию та інтернували стрільців. Полонених відправили до табору у Луцьку, комендантом якого поставили Коновальця. Крім голоду і холоду, там спалахнула епідемія тифу.
На фотографії 1920 рокув Луцьку поряд з Євгеном Коновальцем та Андрієм Мельником стоїть Василь Кучабський. Вони обмірковували створення осередку регулярної армії. А коли стало відомо про укладення Варшавського договору між УНР та Польщею, яким встановлювався знову кордон по лінії колишнього розмежування між Росією та Австро-Угорщиною, вирішили дістатися до Чехословаччини і включитися до Української бригади, підпорядкованої екзильному урядові ЗУНР, сподіваючися на перевезення війська і створення нової Української армії.
Але несприйняття урядом ЗУНР Варшавського договору, який, за його трактуванням, був зрадою Галичини, перекреслило цей намір. Тоді колишні старшини УСС вирішили повернутися до Львова, де створено підпільну Українську військову організацію, яка переросла в ОУН.
Василь Кучабський був одним з найактивніщих членів УВО, користувався авторитетом у студентства. Вони домагалися створення українського університету у Львові, який після захоплення поляками Східної Галичини названо іменем короля Яна Казимира. У липні 1921 року проведено нелегальний студентський з’їзд, де Кучабський був головуючим, а коли в залі з’явився доктор В. Щурат, привітав його і представив як першого ректора українського університету. Тоді ж створено таємний Комітет української молоді, який відкидав застосування терористичних актів проти польської адміністрації, наголошуючи на зосередженні зусиль на масових протестних заходах.
Рух спротиву проти насильницької асиміляції українського населення виходив за межі студентського осередку. Та все ж усвідомлення необхідності збройної боротьби не знаходило повсюдного признання. Серед українців Східної Галичини переважали так звані «хруні», готові коритися. Потрібно було збудити приспану національну свідомість. Така нагода трапилася у зв’язку з приїздом до Львова польського керівника Пілсудського.
Серед учасників жеребкування на роль виконавця теракту у вузькому колі членів Комітету української молоді був і Кучабський та його майбутня дружина Ганна. Льос випав на Степана Федака, сина відомого у Львові адвоката. Після невдалого замаху на Пілсудського 25 вересня 1925 року всіх учасників заарештовано. Так званий. «процес 13-и» тривав майже рік. Федака позбавлено волі на п’ять років. Інших, завдяки сильній команді адвокатів, оправдано, однак, залишено під наглядом поліції. Коновалець виїхав до Бельгії. Місцем осідку Кучабського став Берлін, де вписався на студії до Фрідріх-Вільгельм університету.
Виявляючи прагнення до наукової роботи, у 1926 р. розпочав співпрацю із новоствореним з ініціативи гетьмана Скоропадського Українським Науковим інститутом. Тут доля звела з В’ячеславом Липинським, під впливом якого стає переконаним гетьманцем. Як член кафедри історії Української державності, очолюваної Липинським, працює над вивченням політичної науки та читає лекції на тему «Епохи української історії». На жаль, підготовлена до друку праця з такою назвою не була видана. Вже як доктор наук Василь Кучабський разом з Д. Олянчиним очолюють академічне товариство при Українському науковому інституті. Як написано в нарисі Юрія Кучабського: «Життя, особливо берлінські роки еміграції, – це стрімка еволюція світогляду, що у формі найбільшого розвитку поєднала цю постать з теоретичною системою Липинського. На перший погляд, це два різні періоди: боротьби за українську державність із зброєю та осмислення причин поразки національної революції. Але ці періоди міцно пов’язані. Власне, цей другий, що привів до ідеології Липинського, змусив багато що переосмислити».
Після розпуску Українського Союзу хліборобів-державників через конфлікт з Скоропадським Липинський засновує «Братство Українських класократів-монархістів, гетьманців». Їхнім пресовим органом став неперіодичний «Збірник хліборобської України», який виходив у Празі. «Братство…» не було ні партією, ні політичною організацією. Воно ставило за мету перевиховати українське громадянство, піднести його культурний та політичний рівень, щоби покласти підвалини власної держави на основі класократичної ідеї, запропонованої Липинським.
До цього збірника Кучабський написав статтю «Завдання гетьманського руху на Західній Україні». Він цінував вчителя і наставника, передчасна смерть якого його вразила. У львівській газеті «Діло» запевнив, що залишається вірним послідовником вченого. А до річниці смерті написав працю «Значіння ідей В’ячеслава Липинського», у якій оцінив того як найвизначнішого мислителя ХХ ст.
Пізніші дослідники доробку Василя Кучабського називають його найталановитішим істориком та послідовником вченого. Продовжуючи наукову працю, найбільша з них «Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918-1923 роках». Вона написана німецькою мовою у 1932 році. Лише у 1916 році в перекладі на українську перевидано цю монографію у Львові.
Після 1945 року сліди вченого губляться. Вважалося, що його спіткала доля відомих українських діячів. Щаслива випадковість дозволила встановити, що Василю Кучабському вдалося уникнути переслідувань і дожити до 76-літнього віку на території НДР. Помер він в м.Анхальт (Саксонія) 28 червня 1971 року. Як до нього не дотяглися щупальці радянських спецслужб, залишається загадкою.
Віталій Кушнір,
с.Затурці

Волинські