«Коли не залишалося нічого, крім віри в побратимів», — комбат з Волині два роки боронив Авдіївку та вижив після удару «Іскандера

14 листопада 2025 р. 15:10

14 листопада 2025 р. 15:10

Від 18 років він у строю — Андрій Матусевич усе свідоме життя присвятив військовій службі. За цей час має чимало відзнак і нагород, адже пройшов крізь найгарячіші фронтові точки, особливо відзначився у боях за Авдіївку.

Після поранення, отриманого під час прильоту «Іскандера» на Дніпровщині у районі села Гуляйполе, в результаті якого загинув командний склад 110 ОМБР, дивом вижив — і, пройшовши реабілітацію, знову повертається у стрій.

Начальник командного пункту — заступник начальника штабу 110 окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка підполковник Андрій Матусевич (позивний «Койот») розпочав свій бойовий шлях у складі 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, де ніс службу з 2016 року. Саме там він пройшов важливу школу командирського становлення, набувши неоціненного бойового досвіду.

Навесні 2022 року, коли надійшов наказ від командувача Збройних сил України про його призначення командиром батальйону новоствореної бригади, яка ще не мала постійного пункту дислокації, але вже тримала оборону під Авдіївкою, Андрій Матусевич був змушений попрощатися з «чотирнадцятою».

«Зізнаюсь, рішення покинути рідну бригаду, у якій розпочинав свій бойовий шлях, мене засмутило, — пригадує офіцер. — Але, зважаючи на активізацію бойових дій по всій лінії фронту і швидке формування нових бригад, у яких бракувало досвідчених офіцерів, усвідомлював необхідність свого переходу. Переді мною стояло непросте завдання — сформувати боєздатний підрозділ, згуртувати людей, які раніше не воювали, і повести їх у бій».

Цей крок став для нього випробуванням, але водночас і новим етапом служби — із ще більшою відповідальністю, рішучістю та відданістю справі захисту України.

Перше знайомство з війною відбулося у Мар’їнці

Андрій Матусевич народився та виріс у Володимирі. Після закінчення гімназії імені Цинкаловського вступив до Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного.

«На той час, а це був 2012 рік, в Україні було спокійно, і ніхто навіть не уявляв, що за два роки розпочнеться війна з росією, — розповідає Андрій. — Навчання подобалось, хоч і було спочатку важко, бо довелося кардинально змінити життя з цивільного на військове. У 2014 році, коли противник окупував Крим, програма навчання змінилася і викладалась у пришвидшеному темпі. Ми достроково закінчили академію».

28 лютого 2016 року він отримав розподілення у 14-ту окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого на посаду — командира механізованого взводу 1-ї роти 1-го батальйону. Міг сам обрати підрозділ, оскільки його зарахували до списків кращих курсантів, через що скористався правом вибору. А вже за тиждень відбулося перше знайомство з війною — у місті Мар’їнка, де тоді дислокувалась бригада.

Згодом були інші міста Донеччини — Попасна, Щастя, де підрозділ під командуванням Андрія виконував бойові завдання упродовж багатьох місяців, змінюючи передову з ротаціями та навчаннями на рівненському полігоні. Саме в цей період українська армія поступово переходила від мобілізаційної до контрактної основи, що значно покращило її організацію та боєздатність.

Після успішного виконання усіх поставлених завдань у місті Щастя Андрія Матусевича було підвищено у посаді до командира механізованої роти та присвоєно звання старшого лейтенанта.

З часом після боїв у Попасній, де його рота вкотре проявила себе з найкращого боку, Андрій отримав нове підвищення — звання капітана і призначення на посаду заступника командира батальйону. Це стало свідченням не лише його професійного зростання, а й довіри командування, здобутої роками служби, відповідальності та вміння вести за собою людей навіть у найскладніших умовах фронту.

Початок вторгнення і перші важкі втрати на Київщині

«У лютому 2022 року ми проходили навчання на рівненському полігоні. У мої обовʼязки входила підготовка резерву батальйону. Вже тоді ширилась інформація щодо можливого вторгнення росіян.

Усвідомлюючи усю серйозність ситуації, наша група отримала наказ висунутись в район, що на кордоні з Білоруссю, який охоплював територію від Припʼяті до Овруча з метою вивчення та планування ведення бойових дій. Після виконання завдання повернулися на полігон.22 лютого якраз був мій день народження, і ми хотіли з хлопцями відзначити його, як того дозволяла ситуація. Але не вийшло — отримав наказ вирушити у вищевказаний район разом із групою швидкого реагування, де мали взяти під контроль мости.

Там вже перебували бійці 80-ї бригади. О четвертій годині ранку 24 лютого зі сторони Білорусі пролунав гул техніки. Приблизно о шостій в небі зʼявились літаки — розпочався масштабний обстріл аеропортів та інших важливих об’єктів. Це був момент, коли розуміння вторгнення стало реальністю: ми миттєво перемикнулись з навчального режиму на бойову готовність. Наша група негайно виконала поставлені завдання — зайняли контрольні рубежі, блокували підходи до мостів. Командування і бійці діяли злагоджено, аби не допустити швидкого просування ворога на північному напрямку».

Після того як противник прорвав кілька ділянок кордону, аби не допустити його просування вглиб країни, були підірвані мости. Після цього бійці змінили місце дислокації й закріпилися в селі Крисятичі, що на Київщині. За кілька годин прибув увесь батальйон з технікою, і вже на ранок вони «зустрічали» ворожу колону у повній бойовій готовності.

«Перші важкі втрати ми понесли у Бородянці, — пригадує Андрій. — Там загинуло чимало моїх хлопців, серед яких — командир роти капітан Андрій Ткачук, який був для підрозділу прикладом мужності й відданості».

Далі була Миколаївщина, де батальйон під командуванням Андрія Матусевича виконував бойові завдання — охорону ключових рубежів, відбиття ворожих атак і взаємодію з місцевими підрозділами.

У новому підрозділі довелося докласти зусиль аби згуртувати людей та змусити повірити у власні сили.

У зв’язку з активізацією бойових дій по всій лінії фронту в Україні почали швидко формуватися нові бойові підрозділи. Паралельно гостро відчувалася нестача досвідчених офіцерів — людей, які могли б оперативно взяти на себе командування укрупненими підрозділами, навчити особовий склад і привести його у стан боєздатності. Саме у такій ситуації командування звернулося до тих, хто мав перевірений бойовий досвід і тверду руку при прийнятті рішень.

«Мене викликали у штаб і запропонували посаду командира батальйону. Але все змінив наказ Головнокомандувача, згідно з яким був переведений у новостворену 110-ту окрему механізовану бригаду, — розповідає Андрій. — Попри те, що підрозділ існував лише місяць, я вже був третім командиром у ньому. Попередники довго не затрималися. Не приховую: було важко. Техніки катастрофічно не вистачало, бракувало офіцерів, які могли б взяти на себе обов’язки помічників. Тому звернувся до командування з проханням перевести до мене кількох офіцерів із 14-ї бригади. Мені пішли назустріч, і з їхньою появою стало легше».

Та основною проблемою стало —  формування довіри солдат до командування. Оскільки особовий склад складався переважно з мобілізованих, багато хто не мав уявлення про бойові дії, дехто взагалі не розумів, що робити. Андрієві довелося докласти чимало зусиль, щоб заслужити повагу, навчити дисципліни й згуртувати людей у справжній підрозділ.

«За місяць ми сформували дієву бойову одиницю і почали працювати, — каже офіцер. — І коли наприкінці 2022 року ворог активізував бойові дії в Авдіївці, були готові. Наш підрозділ успішно відбивав атаки, тримав позиції й завдавав ворогу втрати. Саме тоді мої хлопці побачили, що можуть і вміють воювати. Це додало їм сил і впевненості — вони повірили, що здатні на більше, ніж самі від себе очікували».

Під час одного з боїв Андрій отримав перше поранення. На щастя, воно виявилося неважким і не потребувало евакуації — командир залишився зі своїми підлеглими. Згодом за успішне виконання бойових завдань його було нагороджено орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня та наградною зброєю від Міністра оборони України. Це стало не лише визнанням його особистої відваги й професійності, а й підтвердженням того, що навіть у найскладніших умовах можна створити боєздатний, згуртований колектив, здатний протистояти ворогу.

Під час великого наступу на Авдіївку ворог кинув усі свої сили

Період великого наступу на Авдіївку розпочався у 2023 році. Щоб узяти місто, ворог кинув величезну кількість техніки та живої сили. Однією з його головних стратегічних цілей був коксохімічний завод і дорога з виходом на Дніпро, яку колись капітально відремонтували перед ЄВРО-2012.

Бої тривали з шаленою інтенсивністю. Противник активно використовував озброєння новітнього класу, якого не було помічено під час наступу на Київщину. Це були «сонцепьоки», «урагани», «смерчі», нові танки Т-90, складні інженерні конструкції та інше. Очевидно, досить серйозно готувався до наступу, вже не говорячи про залучення чи не усіх видів військ. Але через свою бездумність та безвідповідальність у багатьох випадках зазнавав величезних втрат, не вступивши у бій. Величезну роль у цьому відігравали протитанкові міни, які зупиняли ворога, підриваючи колони техніки та створюючи хаос.

«Один із таких випадків увійде в історію війни України проти Росії, — каже Андрій. — Це сталося у напрямку Красногорівки. Колони росіян рухалися вузькою ділянкою дороги, де розвернутися було неможливо. На техніці знаходилась велика кількість піхоти. Перша машина була миттєво знищена протитанковим засобом. Аби врятуватися, інші намагалися розвернутися і звернути в інший бік, не звертаючи уваги на солдатів, які знаходились зверху.

Ті падали, а танки й БМП їхали просто по них. Ми, своєю чергою, насипали їм «подарунки» у вигляді снарядів з артилерії та мінометів. Ця ситуація виглядала показово: противник навіть не встиг вступити в бій, а вже зазнав катастрофічних втрат. А те, що у паніці вони не звертали уваги на своїх солдатів, які гинули під гусеницями та колесами техніки, демонструвало нелюдське ставлення один до одного та хаос, який супроводжує безглузді рішення на війні».

Попри те, що ворог зазнавав втрат, українським бійцям також доводилось платити надто високу ціну. В боях за Авдіївку загинуло чимало воїнів — серед них — капітан, командир роти 26-річний Володимир Голядинець з Володимира, який неодноразово героїчно проявив себе в операціях, пов'язаних зі штурмами противника та відновленням втрачених позицій. Намагаючись врятувати пораненого побратима, потрапив під обстріл ПТУР, який обірвав його життя.

Поранений, заради якого ризикував собою, на щастя, вижив, хоч і втратив обидві кінцівки. Для нього Володимир назавжди залишиться Героєм і прикладом мужності та відваги.

Ще один капітан командир роти 23-річний Назар Набережний під час виконання бойового завдання спільно з групою потрапив у ворожу засідку. Аби зберегти життя побратимів, дав наказ відступати, сам до останнього відбивав ворога, залишаючись на позиціях. Загинув 29 січня 2024 року. Довгий час вважався зниклим безвісти поки тіло не вдалося евакуювати. І таких історій, зі слів підполковника, чимало.

Найважче усвідомлювати, що від тебе нічого не залежить, навіть збереження твого життя

«Зважаючи на складність ситуації, не приховую: не вірив, що вдасться вибратися звідти живим, — говорить Андрій Матусевич. — Місто почали накривати КАБами, перетворюючи будівлі на руїни, через що ми не могли ніде закріпитися чи знайти укриття. Найстрашніше було усвідомлення того, що бачиш, як у твій район летить керована авіабомба — і з високою ймовірністю вона влучить саме у будівлю, де ти перебуваєш із хлопцями. І ти вже розумієш: за мить опинишся під завалами багатоповерхівки, з-під яких тебе ніхто не дістане. Цей страх був постійним, монотонним — із розумінням, що кожна хвилина може стати останньою».

Попри все, бійці 110-ї бригади трималися, і воювали до останнього, не дозволяючи ворогу просунутися. Щодня — нові обстріли, втрати, але й нові приклади мужності. Для Андрія Матусевича це були, мабуть, найважчі місяці війни — випробування на межі людських можливостей, коли не залишалося нічого, крім віри в побратимів, у власну справу і в те, що за ці руїни тримається Україна.

Росіяни знищували Авдіївку, залишаючи випалену землю. Зруйноване місто опинилося майже в оточені, наказу на вихід не було — бійці трималися як могли. Андрій Матусевич вдруге отримав поранення, але продовжував виконувати бойові завдання.

«Найважче у такі моменти усвідомлювати, що від тебе нічого не залежить, — розповідає він. — Не тільки твоє життя, а й життя інших. Ти не можеш витягнути поранених або евакуювати загиблих».

Пригадує один момент, який назавжди залишився в пам’яті. Підрозділ опинився у напівоточенні, а росіяни контролювали вже певні ділянки. Він і ще кілька бійців перебували в одній будівлі, решта — в інших. По рації дізналися, що хлопці на іншому напрямку є важко поранені й не можуть пересуватись. Але ця територія була під постійним обстрілом, крім того, ворог уже оточив її, не даючи жодного шансу наблизитись.

«Вони й ми знали: ніхто не прийде на допомогу. Єдиною ниткою між нами була рація. З її допомогою тримали зв'язок, обмінювались словами підтримки, намагалися підбадьорити один одного, це давало їм розуміння, що вони не самі, — говорить Андрій. — І поки тримала батарея заряд, тримали зв’язок. Потім настала тиша.

Це нестерпно боляче розуміти, що там помирають побратими, і не мати можливості їм допомогти. Але такі реалії війни, на якій немає прогнозів — ти не знаєш, що станеться наступної хвилини. Все вирішує ситуація. Хлопці йдуть на завдання, отримують поранення. Ти знаєш, де вони лежать, але не завжди можна їх евакуювати, бо розумієш, що всі загинуть.

Був випадок, коли бійці відмовилися йти на ризик, і я спробував евакуювати пораненого. Але так і не зміг дійти. Це гірка, болюча правда, з якою доводиться жити».

Головною причиною втрати Авдіївки, на думку підполковника, стали систематичні обстріли КАБами

Зі слів Матусевича, про загиблих намагалися повідомляти рідних. Хлопці тісно контактують між собою, обмінюються номерами перед завданнями, залишають телефони рідних — щоб у разі потреби донести звістку.

Полон — ще один біль фронту. На початку боїв в Авдіївці наші бійці потрапляли у полон, також українські захисники брали полонених росіян. Іноді вдавалося обміняти, іноді відбувався обмін загиблими.

Коли надії на вихід майже не залишалося, надійшов наказ залишити місто. Батальйон зібрав залишки особового складу і зміг вибратися. Після цього його вивели на відновлення, а здобутий досвід став важливою перевіркою витривалості та бойового духу.

За словами підполковника, однією з головних причин, через яку Авдіївку не вдалося втримати, стали систематичні обстріли КАБами.

«Вони вражали буквально кожну позицію, — пояснює він. — Ворог міг точково знищувати будівлі, укриття та техніку. Це унеможливлювало закріплення підрозділів на позиціях і ефективну оборону. Кожен обстріл змушував нас постійно змінювати місце дислокації, залишати укріплення та шукати нові схованки, через що втрачався контроль над ділянками фронту. Такий режим постійного тиску виснажував людей, а логістика та евакуація поранених ставали фактично неможливими. Саме це поєднання факторів зробило оборону Авдіївки вкрай складною та в підсумку призвело до втрат контролю над містом».

Після двох років боїв за Авдіївку Андрія Матусевича призначили начальником командного пункту – заступником начальника штабу з бойового управління бригади та нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.

«Іскандери» прилетіли під час наради, забравши життя командного складу бригади

«Той день, 1 липня 2025 року, міг стати останнім у моєму житті, — продовжує ділитися спогадами підполковник. — Ми перебували на відновленні у селі Гуляйполе на Дніпровщині. — О 9 ранку зібралися на нараду в одній з будівель, а вже через лічені хвилини небо розірвали вибухи двох «Іскандерів».

Земля здригнулася, уламки сипалися навколо. Командир бригади Сергій Захаревич , начальник штабу бригади, заступник командира бригади з тилу та солдат із забезпечення загинули на місці. Я з іншими хлопцями опинилися під завалами, серед уламків та пилу. Біль пронизував усе тіло, ліве око не відкривалось. Кожен рух давався ціною неймовірних зусиль. Розгрібаючи завали, ледь пересувався вперед, переді мною повз побратим.

У тілі застрягли уламки, вибравшись, наклав джгут на ногу, аби зупинити кровотечу. Озирнувшись навколо, побачив поранених хлопців, які стогнали від болю. Не приховую, було страшно. Навіть після того, як нас евакуювали у Кривий Ріг, страх не відпускав. Тоді у селі загинуло багато місцевих людей. Попри посічене уламками тіло, найбільше переживав за око, яке могло залишитися сліпим. Але після того, як з нього вийняли уламок, почало відкриватися, і я заспокоївся.

Поранення виявились складними, була загроза ампутації нижньої кінцівки, уламки були у кожній частині тіла. Завдяки професіоналізму лікарів, ногу й око вдалося врятувати. Однак ті хвилини під завалами, коли відчуття безсилля перепліталося з адреналіном, залишаться зі мною назавжди».

Причиною, через яку ворог дізнався про час і місце проведення наради, став злам системи месенджерів, якими військові користувалися для зв’язку. Здавалося, усе надійно — перевірені канали, зашифровані повідомлення. Але війна безжальна.

«Коли зрозуміли, що нас «читають», було вже запізно. Усе сталося блискавично — як спалах. Потужний вибух, пил, уламки, крики… Потім — тиша. Та сама гнітюча тиша, у якій навіть дихати страшно. Тиша, що говорить: ворог поруч, і він знає про тебе все. Тоді вперше стало по-справжньому страшно не від снарядів, а від усвідомлення, що навіть слова, сказані в довірі, можуть стати зброєю проти тебе».

Дізнавшись про поранення, батьки Андрія збиралися того ж дня їхати до Кривого Рогу, однак на його прохання відтермінували приїзд.

«Я тоді був дуже тяжкий, навіть говорити не міг, — каже Андрій. — Не хотів, щоб вони бачили мене в такому стані. Утім, дізнавшись про те, що зі мною сталося, приїхали побратими з 14-ї  та 110-ї ОМБР,  друзі. А за кілька днів мене перевели на лікування до Луцького військового шпиталю, де нарешті зустрівся з рідними».

Наразі в Андрія закінчилась реабілітація і він проходить ВЛК, після чого повернеться до служби. У розмові зізнається, мріяв би жити цивільним життям — тим, яке проміняв на армію у 18 років.

«У свої тридцять один хотілося б думати й про особисте, — каже він. — Поки що моє життя — армія і війна, але сподіваюся, колись усе це скінчиться і в мене з’явиться можливість створити родину. А поки роблю те, що вважаю своїм обов’язком — боронити країну, у якій колись житимуть мої діти».

Жанна БІЛОЦЬКА

• «Там дуже важко лишитися людиною і витримати це все»: розповідь експолоненого , який проходить реабілітацію у Луцьку
• Від строковика до командира роботизованих систем: історія воїна волинської «сотки»
• Найбільше на повернення мами з війни чекає її син: історія військової з волинської бригади

Волинські