«Це я тебе прокляв…». Історія на вечір

15 листопада 2025 р. 20:56

15 листопада 2025 р. 20:56

«…Я щиро любив, а ти пішла до іншого».

Світлана поверталася додому пізнього березневого вечора. Місто дрімало під снігом, ліхтарі розсипалися золотими колами на мокрому асфальті. У кишені тремтів телефон – коротке повідомлення, яке вона щойно написала Ігореві: «Я тебе все одно чекатиму. Навіть, якщо ти не прийдеш». Пальці самі натиснули «Надіслати», і Світлана, не перевіривши номер, заховала телефон у сумку

Вона не знала, що в місті є інший Ігор. Майже ровесник її хлопця – лише з іншого району, з іншим життям, але з такими ж очима кольору весняного неба. Він саме сидів у кав’ярні, дописуючи курсову, коли на екрані висвітилася та дивна СМС. Усміхнувся – «спам чи помилка?». Та чомусь не видалив. Через пів години він набрав коротку відповідь: «Вибач, але я, здається, не той Ігор. Хоча твої слова дуже теплі. Хотів би, щоб і мене колись так чекали».
Світлана розгубилася, прочитавши це. А потім… засміялася. І відповіла.

Так почалася їхня розмова – тиха, без імен, без зобов’язань. Вони писали один одному про дрібниці: котів, книжки, дощі, які пахнуть дитинством. Згодом додалися голосові повідомлення, вечірні дзвінки, жарти, відчуття, що цей незнайомець розуміє її краще, ніж усі навколо.

А старий Ігор, її справжній хлопець, віддалявся. Їхні зустрічі стали рідкістю, розмови – формальністю. Він не помічав, як змінюється Світлана, як у її голосі з’являється легкість. Одного разу вона сказала:

– Ігорю, ми, здається, загубили щось важливе.

Він лише знизав плечима.

Тоді вона більше не шукала пояснень.

Вона впізнала його одразу: саме так сміється людина, яка не грає.

З новим Ігорем вони зустрілися навесні. Він чекав її біля фонтану, тримав у руках тюльпани – звичайні, червоні, ще вологі від дощу. Вона впізнала його одразу: саме так сміється людина, яка не грає. Їхня зустріч була дивно спокійною, ніби вони знали одне одного багато років. З того дня почалося їхнє «разом» – без обіцянок, без страху, просто щастя, що хтось поруч.

…Коли війна прокотилася країною, Ігор пішов добровольцем.

– Я мушу, – сказав він. – Не можу інакше.

Світлана мовчала, бо знала: утримати його – означає зламати. Вона писала йому листи, надсилала фото, чекала дзвінків. Він обіцяв повернутись і кожного разу сміявся:

– Ми ще з тобою насадимо сад.

А потім одного дня дзвінки припинилися. Повідомлення… теж.

Вона довго не вірила. Її серце, здавалося, продовжувало чути його голос у тиші. Вона ходила до того самого фонтану, клала там тюльпани – такі самі, як тоді.

…Минуло кілька місяців. Одного разу Світлана зустріла на вулиці «старого» Ігоря. Він виглядав інакше: стомлений, із порожнім поглядом. Вони зупинилися навпроти.

– Чув про твого… – сказав він, не закінчуючи. – Знаєш, може, це я тебе прокляв. Бо щиро любив, а ти пішла до іншого.

Вона не відповіла. Лише подивилася так, ніби бачила перед собою не людину, а віддзеркалення минулого.

Коли він пішов, Світлана довго стояла посеред вулиці, слухаючи, як вітер грає листям. Вона не мала злості, лише тремку ніжність і спогад про того, хто колись випадково прочитав її помилкову «есемеску» і залишив після себе слід, глибший за будь-яке кохання.

…Щоночі, перед сном, вона пише на екрані кілька слів – ніби в повітря, без адреси, без надії, що хтось прочитає: «Я тебе все одно чекатиму. Навіть, якщо ти не прийдеш».

Зореслав СТОЖАР.

Волинські