Народився в сорочці — історія 24-річного воїна з Любешівщини

22 листопада 2025 р. 11:56

22 листопада 2025 р. 11:56

У селі Зарудчі Камінь-Каширського району про Миколу Корця кажуть просто: «Наш Микола». На фронті ж він – сержант із позивним Діджей. У мирному житті хлопець крутив музику на дискотеках, а тепер тримає зброю в руках.

Про це пише Нове життя .

Після дев’яти класів Любешівського ліцею Микола закінчив фаховий технічний коледж, потім вступив до Луцького національного університету. Та навчання відклав – деякий час працював діджеєм, складав плани й просто насолоджувався молодістю. Так було до війни.

«Коли почалося повномасштабне вторгнення, я у перші ж дні пішов до місцевого військкомату. Хотів бути там, де вирішується доля країни. Але мені кілька разів відмовляли… Та коли запропонували бригаду «Лють», довго не думав. Мені тоді було всього 22», – пригадує хлопець.

Три місяці суворого навчання, злагодження з іншими підрозділами – і перший бойовий вихід.

«Я офігів, чесно… Ми тільки зайшли, і вже був у нас двохсотий. Він стікав кров’ю в мене перед очима. Тоді ми з побратимами усвідомили: це справжня війна, а не просто новини по телевізору. Символічно, що під час першого бойового виходу я отримав перше поранення осколками», – ділиться воїн.

Відтоді на його воїнському шляху – низка боїв і п’ять поранень. Крайній раз осколок зупинився за кілька міліметрів від сонної артерії.

«Посікло мене так, що кров юшила з шиї та грудей. По рації сказав побратиму: «Я трьохсотий». Він – бойовий медик, вчасно надав мені допомогу: затампонув, залатав, витягнув. Бо вже були думки, що не виживу. Лікарі кажуть, що витягувати осколок біля сонної артерії небезпечно. Так і живу поки з ним. Загалом про мене неодноразово казали і хлопці, і медики, що в сорочці народився. Але знаю точно: мене береже мамина молитва», – упевнено каже захисник.

Пригадує він і ще один епізод, який пам’ятатиме завжди. За годину до власного дня народження його знову затрьохсотило.

«Ми якраз тоді тягнули пораненого хлопця понад два кілометри. І тут мені прилетіло під ноги. Свій день народження я зустрів уже у швидкій», – розвідає воїн.

У біографії Миколи – Авдіївка, Часів Яр, Торецьк, Майорськ, Богданівка… Для нього ці назви – не просто точки на карті, це – біль, досягнення, втрати й водночас справжня дружба.

«Побратим, який одного разу врятував мені життя під Часовим Яром, згодом загинув у ДТП у Львові. Іноді здається, що від себе не втечеш… Дуже важко, коли наші хлопці, з якими живеш та воюєш, гинуть. Але ми продовжуємо тримати зв’язок з їхніми рідними, за можливості їздимо на кладовища. Бо вони для нас не зникають – просто тепер поряд по-іншому», – ділиться Діджей.

У нього там – бойові побратими, друга сім’я. А вдома – мама, тато, сестра, які щодня чекають і моляться. Батьки категорично не хотіли, щоб син ішов на фронт. Тим паче, були підстави залишитися вдома: йому лише 24, а тато має інвалідність другої групи. Але Микола зробив свідомий вибір.

«Коли можу, пишу їм хоч «+» або надсилаю смайлик. Вони вже знають: я живий. І це для них найбільша цінність. Розумію, що рідні постійно хвилюються, але я вже звик до служби. Тепер мої побратими – як друга сім’я. Ми один за одного до кінця», – каже воїн.

За роки служби Микола отримав високі нагороди. Серед них – відзнака Президента України «За оборону України» та «Золотий хрест». Після поранень він був на реабілітації в Трускавці й Буковелі, трохи підліковувався та знову вертався до своїх. Так зробив і після п’ятого поранення. Бо впевнений, що його місце там.

Нині сержант Микола Корець продовжує служити у складі об’єднаної штурмової бригади «Лють». Його історія – це історія покоління хлопців, чия молодість минає у вогких бліндажах з автоматом у руках і які виборюють українську перемогу на фронті.

Волинські