Батько поділився спогадами про загиблого 20-річного Героя з Волині

25 листопада 2025 р. 19:41

25 листопада 2025 р. 19:41

У ковельчанина Юрія Євтушика війна відібрала найдорожче – сина. 20-річний Кіріл помер після важкого поранення, отриманого на фронті. Тепер чоловік живе спогадами про нього, своє військове минуле й так часто задає собі питання: чому?

Про це пишуть у міській раді, - інформує ВолиньUA .

Під час зустрічі з міським головою Ігорем Чайкою Юрій намагався стримати емоції, але рана ще надто жива. Попри це, йому хотілося сказати якнайбільше, бо тепер залишилася лише пам'ять — про молодого юнака, життя якого обірвалось так рано.

Слухаючи цю сповідь, розумієш, що історії сина і батька переплелися: у них обох — рішучість, відвага, впертість і потреба бути там, де найважче. Це про українську силу духу та внутрішню свободу, яка передається з покоління в покоління.

Юрій пройшов Майдан, АТО, повномасштабне вторгнення. Каже, що війна — це не героїчні кадри з кіно, а постійний біль, втрати та тяжкі рішення, які назавжди змінюють людину.

Після Революції Гідності він хотів іти в 51-шу бригаду, але не склалося. Згодом долучився до батальйону «Волинь» під командуванням Сергія Ростиславовича Козака. Служив в 2014–2015 роках на найгарячіших напрямках Луганщини та Донеччини. Потім — інвалідність, травми, повернення додому.

У 2022-му знову пішов добровольцем — до 54-го батальйону створюваної «сотки» (100 бригада ТРО), а згодом перевівся в 111-ту бригаду тероборони. Працював на евакуації поранених та загиблих, тож бачив надто багато. І знову поранення, серйозна операція, але лікарі поставили на ноги.

Найтяжчими були — втрати. Одна за одною смерть забирала побратимів: Сергія Жука, хрещеного батька його молодшого сина, потім Максима Хатіна — ще одного кума.

Він до останнього стримував сина від війни

Кірілу було лише 18, коли він загорівся бажанням іти служити. І батько, і мама знали, що хлопець мав серйозні травми, наслідки занять спортом: титанова пластина в руці, ушкоджена ключиця, проблеми зі спиною.

Але Кіріл був впертий. Йому здавалося, що це — його дорога. Що зобов’язаний бути там, де інші хлопці.

Мріяв про «Азов», цікавився дронами, хотів на передову. Приховав від батька, що збирається підписати контракт.

Коли батьки дізналися про контракт, було пізно: «Я вже нічого не міг змінити. Мусив прийняти його вибір».

Перед від’їздом на схід Кіріл мав зустрітися з батьком. Він подзвонив, але побачення так і не відбулося.

Тоді син образився, але перед власним від’їздом вчинив так само. Ще одна їхня спільна риса.

Кіріл став сапером у підрозділі, де служили переважно дуже молоді хлопці.

«Кожен день давав надію…»

6 листопада по Кірілу вдарив боєприпас, скинутий із ворожого дрона. Він отримав тяжкі поранення. Батьки одразу вирушили до Дніпра — в лікарню Мечникова.

Дні тягнулися між надією і страхом. Кіріл боровся довше, ніж уявляли навіть лікарі.

Побратими, друзі, знайомі — усі молилися, здавали кров, дзвонили щодня, допомагали усім світом.

Але 21 листопада серце Кіріла Євтушика зупинилося...

Він так і не став офіцером, як того хотів батько. Але став Героєм,

попрощатися з яким прийшли побратими та сотні ковельчан. Юрій Євтушик, який дуже любив сина і мріяв разом з ним зустріти Перемогу, сьогодні говорить про нього так, ніби той досі поряд:

Волинські