«Таємний покупець» Марічки. Історія на вечір

29 листопада 2025 р. 20:57

29 листопада 2025 р. 20:57

«Відтоді він приходив не з перевірками, а з букетом ромашок».

Марічка працювала оператором поштового зв’язку у невеличкому відділенні на околиці Луцька. Їй було вже під тридцять, і вона знала про людей більше, ніж будь-який психолог. Щодня через її віконце проходили десятки клієнтів – сердитих, метушливих, мовчазних, закоханих, і навіть таких, що приходили просто поговорити, бо вдома ні з ким

– Добрий день! Відправлення накладним чи простим? – питала вона автоматично, хоча очі завжди лишалися живими.

Іноді вона думала: життя її – як пошта. Хтось приходить, щось залишає, щось забирає, хтось – назавжди зникає.

Одного дня у дверях з’явився чоловік із сивиною на скронях і вічно невдоволеним виразом обличчя.

– У вас знову черга, – буркнув він замість привітання. – І ручки немає, щоб заповнити бланк!

– Є, просто вона не пише, – відповіла Марічка, піднявши очі й ледве стримавши усмішку.

– А чому її не викинете?

– Бо вона ще гарна…Але заряд, який принесли сьогодні до неї, не підійшов…

Чоловік знітився – не звик, щоб йому так відповідали. Наступного дня він прийшов знову – уже з новою ручкою. І знову бурчав.

– Ось, тримайте. Бо у вас тут, як у дев’яностих.

– Дякую. Тоді ви будете нашим почесним меценатом, – сказала Марічка й усміхнулася.

Він не сказав свого імені. Лише кидав короткі фрази, ставив безліч запитань і раз по раз дивився на неї так, ніби перевіряє – чи справжня.

Марічка називала його подумки «Паном Скаргою».

…Він приходив майже щодня. То забрати посилку, то відправити, то просто знайти привід посперечатися про тарифи. І щоразу залишав після себе запах кави й щось невимовне – дивне відчуття, ніби він не просто клієнт.

Одного дня начальниця пошти сказала:

– Марічко, в нас перевірка буде. Кажуть, «таємний покупець». Будь уважна, бо потім звіти, оцінки, штрафи…

І тоді Марічка здогадалася. Той чоловік… Він надто часто ставив дивні запитання. Надто уважно дивився на таблички з графіками, на цінники, на її бейджик.

«Отже, отак ти вирішив мене підловити, Пане Скарго…» – подумала вона.

Тепер Марічка щоразу, видаючи йому квитанцію, писала вгорі дрібненько: «Відправлення щастя. Без повернення».

Наступного разу, коли він прийшов, вона зустріла його ідеальною усмішкою.

– Доброго дня! Як приємно вас бачити! – співуче вимовила вона. – Чудовий сьогодні день для відправлення листів, правда ж?

– Е-е… так, мабуть, – розгубився він. – Мені би тільки заповнити форму.

– Звісно, ось ручка – нова, від одного нашого благодійника, – сказала вона з натяком.

Він спалахнув.

– Ви знаєте?

– Я багато що знаю. У мене ж інтуїція операторська, – ледь усміхнулася вона.

Він опустив очі й раптом зізнався:

– Я не зовсім «таємний покупець». Точніше, був ним. Але потім… стало цікавіше. Не робота, а.. ви.

Вона не знала, що відповісти. Серце стислося, наче хтось тихо кинув лист у скриньку.

– Ви ж мене сварили кожного разу.

– Бо не знав, як інакше привернути увагу, – сказав він і знітився, наче хлопець, упійманий на дурниці.

…Наступного дня він не прийшов. І ще наступного – теж. У поштовому відділенні було дивно порожньо. Марічка ловила себе на тому, що дивиться на двері щоразу, як дзеленчить дзвіночок.

На третій день прийшла посилка – невелика, на її ім’я. Усередині лежала чашка з написом: «Каву – тільки разом!» і конверт без зворотної адреси із листом: «Вибач, якщо був надто різкий. Просто не вмів говорити інакше. Але якщо ти ще не передумала – приходь завтра о п’ятій на Театральний майдан. Шукай принца на білому коні».

Марічка довго сміялась. Білий кінь! Та у Луцьку є лише кінна поліція й атракціони для дітей. Але наступного дня вона все одно прийшла. У пальті, з термочашкою кави в руках. Стояла, озираючись, а в голові бився ритм: «Тільки б прийшов».

І він прийшов. Звісно, не на білому коні, але… на старенькому білому велосипеді, прикрашеному гілочками хризантем.

– Вибач, справжній кінь не вліз у поштовий тариф, – пожартував.

– Головне, що прийшов, – відповіла вона.

…Вони пили каву просто біля фонтану. Він розповів, що звати його Петро, що він колишній журналіст, який підробляв перевірками для компаній, але давно мріяв писати щось тепле й людяне.

– Може, про тебе напишу, – сказав.

– А я тоді стану твоєю офіційною «помилкою в звіті», – усміхнулася вона.

Відтоді він приходив не з перевірками, а з букетом ромашок. А вона щоразу, видаючи йому квитанцію, писала вгорі дрібненько: «Відправлення щастя. Без повернення».

…Минув рік. У відділенні пошти все було так само – черги, коробки, запах паперу. Але тепер біля віконця стояла рамка з фото: Марічка й Петро – сміються, обіймаються, а поруч – той самий білий велосипед.

Іноді хтось із клієнтів казав:

– Гарне фото. Ви такі щасливі.

Марічка усміхалася й відповідала:

– Бо любов, як посилка: якщо адресат справжній – завжди дійде. Навіть без трек-номера.

Волинські