«Шукаю діда для серйозних стосунків… Баба Галя». Історія на вечір

30 листопада 2025 р. 21:05

30 листопада 2025 р. 21:05

«Щоб не пив, не грав у карти, любив борщ і мав город!»

Баба Галя з села Великі Липки жила собі спокійно, як і личить жінці поважного віку: то буряки полола, то квас робила, то кота годувала, то телевізор сварила. Але одного ранку, коли вона налила собі каву з цикорію, сіла біля вікна й побачила, як сусідка Ганна за руки з дідом своїм на базар ідуть, їй щось аж у грудях защеміло

– А чого це я сама, га? – сказала вона сама до себе. – Он усі з кимось, а я, мов сирота на ярмарку. Пора й мені діда знайти!

І як сказала, так і зробила. Наступного дня Галя вдягла свою улюблену хустку з маками, взяла торбинку й подалася до міста, в редакцію газети «Волинь».

У приймальні сиділа дів­чина з червоним манікюром і жувала гумку.

– Бабусю, з чим прийшли?

– З оголошенням! – урочисто відповіла Галя. – Пишіть: «Шукаю діда для серйозних стосунків. Щоб не пив, не грав у карти, любив борщ і мав город!».

Редактор довго сміявся, але оголошення надрукував.

І вже через тиждень у селі всі знали про Галин задум. У магазині тітка Люба підморгувала:

– Ну що, Гальцю, багато женихів?

– Як грибів після дощу, – усміхалася вона, хоча трохи й соромилася.

***

Перший кандидат – пан Михайло з Ковеля. Приїхав із букетом штучних троянд і парфумами «Тройной одеколон».

– Я, Галино Степанівно, романтик! Пісні співаю, зорі люблю!

– А город копати любиш? – одразу перебиває вона.

– Ні, я до землі алергічний.

На тому й закінчилась їхня «поезія».

Другий кавалер, Пет­ро-тракторист із сусіднього села, приїхав на мотоциклі, який гудів, як комбайн у серпні.

– Я – господар! І хату маю, і курей, і нутрій!

Галя вже подумала, що непогано, але коли Петро після вечері захропів просто за столом – вирішила, що краще вже кіт.

Третій претендент, пан Семен, колишній учитель математики. Говорив гарно, грамотно, але надто складно:

– Знаєте, Галино, я вирахував формулу гармонійних стосунків: любов дорівнює квадрату взаємної поваги!

– Мені формули не треба. Мені треба, щоб руки теплі були.

– Ой, Семене, – зітхнула Галя. – Мені формули не треба. Мені треба, щоб руки теп­лі були.

Минув місяць. Галя вже втомилася від тих кавалерів. Вона сиділа на лавці біля хати, дивилася на захід сонця й думала:

– Може, воно вже не моє те щастя?

І тут за парканом з’явився сусід Андрій – добрий, спокійний чоловік, який жив поруч усе життя. Ще з молодості кохав Галю, та соромився сказати.

– Доброго вечора, Галино! – несміливо мовив він. – Бачив я ваше оголошення в газеті. І думаю собі: а що – я, дурень, усе життя чекаю, поки інший забере моє кохання?

Галя здивувалася, але засміялася:

– Та ви що, Андрію! Я вже трьох перебрала! Але... ви – четвертий. І, мабуть, найкращий.

Він простягнув їй кошик яблук:

– Сам виростив, без хімії. І пиріг спік би, аби навчився.

Вони сіли на лавці, як колись, коли були молоді. Довго мовчали, тільки цвіркун у траві скрипів. Потім Андрій тихенько заграв на гітарі стару пісню «Ніч яка місячна». І Галя, слухаючи, відчула, що серце її молодіє просто на очах.

Відтоді їх бачать разом щодня – ідуть на базар, сперечаються, хто краще варить борщ, або разом полють грядки.

Коли газета «Волинь» подзвонила дізнатися, чи знайшла вона свого діда, Галя з гордістю відповіла:

– Та знайшла! І не десь, а через паркан! Напишіть, що справжнє кохання – воно поруч, тільки треба серце відкрити!

І тепер увечері, коли над Великими Липками сходить місяць, чути, як дід Андрій на гітарі бринькає, а Галя гукає з веранди:

– Грай, діду, грай, тепер я вже – твоя баба!

І так гарно стає на душі, що навіть зірки, здається, усміхаються їм обом.

Волинські