Історія одного топоніма. Від Ляскуля до Ліс-Куля, а тоді Дубичанського

07 грудня 2025 р. 15:06

07 грудня 2025 р. 15:06

У першому систематичному дослідженні походження назв населених пунктів Волинської області – етимологічному словнику-довіднику “Ойконімія Волині” – наукового співробітника Інституту української мови АН України, професора В. П. Шульгача, в якому подано близько 1100 топонімів, знаходимо назву населеного пункту “Дубичанське”.

Автор (до речі, наш земляк родом з колишнього Ківерцівського району) у цьому виданні посилається і на дослідження Григорія Гуртового стосовно походження назви села Забороль. Глибоко опрацювавши етимологію назв населених пунктів області, науковець подає таке: “Дубичанське. Первісно – Ліс-Куля, зараз як куток села Смолигів Луцького району. Назва утворена за допомогою суфікса -ськ- від дубичани/Дубичани”. В цьому коротенькому визначенні все ж таки не зазначено походження первісної назви поселення.

У спогадах жительки села Затурці Дарії Ковальчук (1910-1986) знаходимо розгадку дивного топоніма “Ліс-Куля”. Село Затурці під час Першої світової війни було повністю зруйноване. В описові свого господарства власник місцевого маєтку Станіслав Липинський стверджував: “Давні Затурці ніби справді перестали існувати”. Мешканці села, повертаючись зі східних губерній після примусової евакуації, вимушені споруджувати тимчасові напівзаглиблені житла (землянки). Тулилися ці нехитрі помешкання ближче до тракту, що сполучав Луцьк з Володимиром. Таку землянку майже навпроти католицького цвинтаря, де пізніше поховано В’ячеслава Липинського, обживала багатодітна сім’я Купріяна Кушніра, що повернулася (як тут говорили) з “бігів” з Катеринославщини. Поряд із житлом викопано криницю, біля якої часто зупинялися подорожні, щоб напоїти коней чи й самим причаститися водою з глибоченької “студні”.

З тих далеких літ дитяча пам’ять Дарії Купріянівни вихопила цікавий епізод. Це було, найімовірніше, у квітні або травні 1920 року. Оцим шляхом, який відомий з історичних джерел під назвою “Великий гостинець”, “Королівський шлях”, або як називав його Станіслав Липинський “odwieczny szlak z Kijowa do Krakowa” – рухався у східному напрямку роз’їзд польських жовнірів. Зупинившись біля криниці та напоївши коней, підрозділ готувався до подальшого маршу. Офіцер, вишикувавши бойову одиницю, віддавав останні розпорядження. У дитячу пам’ять оповідачки врізалися слова: “Iść odwaźnie! Pan za pana nie chowaċ się!”. Ці команди віддавав поручик Laskula.

Зіставляючи цей епізод з подіями того періоду, можемо стверджувати, що це був час зламання польською стороною договору, укладеного 21 квітня 1920 року між Українською Народною Республікою і Річчю Посполитою Польською (відомий як договір між Симоном Петлюрою та Юзефом Пілсудським). Згідно з пунктом четвертим цього документу, жодна з сторін не мала права укладати інші міжнародні договори, спрямовані на шкоду другій стороні. Однак, польський уряд, в якому переважали “ендеки”, порушивши цей пункт договору, уклав перемир’я з більшовицьким урядом радянської України, визнавши фактично її суб’єктом міжнародного права та проігнорувавши при цьому існування УНР. Для того, щоб зберегти кільканадцять тисяч вояків своєї армії, Симон Петлюра змушений був погодитися на їхнє інтернування. Це означало, що військо без спротиву складає зброю і переходить під захист Польської держави. Польські джерела подають, що Юзеф Пілсудський, звертаючись пізніше до інтернованих українських військових у Щипьорні, просив вибачення. Адже начальний вождь (маршалок Війська Польського), соціаліст, мав намір будувати добросусідські відносини з незалежною Україною, а не з маріонетковим утворенням, підпорядкованим Москві.

Тоді на горі перед Торчином, навпроти дороги, що веде до села Хорохорин, стояла застава українського війська. Звісно, зв’язок не був настільки оперативним, щоб до кожного підрозділу вчасно донести наказ чи інформацію про останні політичні кроки влади. Поляки йшли відважно, сподіваючись, що українські вояки без спротиву складуть зброю. Можна лише здогадуватись, що сталася бойова сутичка. Бо надвечір, як стверджувала оповідачка, польський підрозділ рухався вже в західному напрямку. Жовніри ішли з понуреними головами, а на возі лежав убитий поручик Ляскуля і голова його хиталася з боку на бік у такт з похитуванням транспорту.

Хутір навпроти місця загибелі поручика у його честь за часів польської влади на нашій території названо “Laskula”. Після утвердження на Волині радянської влади назва виселку трансформувалась у Ліс-Куля. Пізніше село назвали Дубичанське.

Урок цей не минув безслідно. Досвід, отриманий поляками в сутичці під Торчином, спонукав їх проводити операції із роззброєння вояків армії УНР обережніше та продуманіше.

Колишній петлюрівський вояк Нестер Ковальчук (1899-1982), згадуючи тогочасні події, розповідав, що їхній підрозділ зупинився на нічліг у костелі Затурців. Вночі їх оточили поляки, підняли неодягненими, наказали скласти зброю і під посиленим конвоєм допровадили до Володимира, звідки залізницею у товарних вагонах (“телятниках”) повезли углиб Польщі. Завдяки щасливому випадку невеликій групі інтернованих вояків удалося втекти і повернутися до своїх домівок. Згодилась випадково знайдена ложка, за допомогою якої хтось із полонених дотягнувся через загратоване віконце до засува на дверях вагона і відчинив їх. Швидкість, з якою рухався поїзд, була не надто велика, то вистрибували безпечно.

Цікаво, як випадково отримані спогади можуть давати несподівані розгадки щодо походження окремих топонімів, проливати світло на історичні події та пояснювати зв’язок між ними.

Віталій КУШНІР,

с. Затурці

Волинські